Три роки у в'язниці проведе винуватець загибелі 6 бійців батальйону "Збруч"

Херсонська трагедія з тернопільським батальйоном «Збруч», що сталася торік у ніч на 1 лютого, болить і досі.   Тоді у селі Червоний Чабан, що на Херсонщині, у приміщенні, де розміщувались бійці, виникла пожежа, внаслідок якої вибухнули боєприпаси. Загинули шестеро військових – Назарій Кулинець із села Млинівці Зборівського району, Павло Римар, Юрій Наливайчук і Назарій Сикліцкий із Тернополя, Вадим Вернигора із села Дорофіївка Підволочиського району, Руслан Чухась із Гусятина, ще одинадцятеро отримали опіки. Проте болять ці рани зовсім не військовому керівництву, яке жодного разу не прийшло на судові засідання, не чиновникам військкомату, а рідним, які втратили своїх дітей і які тепер змушені боротися з цілою системою задля того, щоб кожен відповів за те, чого недоробив. Бо поки що до відповідальності притягли лише 26-річного бійця 30-ої протитанкової бригади із Житомира Олексія Власюка, якого звинуватили за двома статтями Кримінального кодексу України – «погроза вбивством» і «необережне знищення або пошкодження військового майна». 22 червня у Тернопільському міськрайонному суді йому винесли покарання у вигляді трьох років позбавлення волі, пише НОВА Тернопільська газета   Підпалив намет через… п’яні образи   Бійці батальйону «Збруч» і 30-ої бригади із Житомира розташовувалися у наметах, які поставили у будівлі старої ферми. Для опалення використовували саморобні «буржуйки». Тієї страшної ночі загорівся намет бійців із 30-ої бригади, які ввечері любили випити й через що із бійцями батальйону «Збруч» у них стався конфлікт. Вирішивши помститися «правильним» побратимам, один із захмелілих вояків підпалив намет, а коли всередині все почало тріщати й стріляти,  втік. За розповідями наших бійців, спершу вогонь спалахнув у крайньому наметі від входу, який одночасно слугував виходом. Бійці опинилися в пастці. Вони рятувалися, як могли. Один солдат забився в куток, там пізніше його і знайшли, точніше, те, що від нього залишилося. Інший накрив собою телефон і автомат, а сам сховався під ліжко. Речі вціліли, а він загинув. Декотрі намагалися зірвати руками ґрати з вікон, але це було неможливо. Ті, хто врятувався, спробували вирвати металеві ґрати легковою машиною, але теж марно, а ключі від сильнішої техніки залишилися всередині, у вогні… За словами бійців, спричинила до трагедії й та обставина, що у будівлі був лише один вхід-вихід і не був передбачений план евакуації у випадку небезпеки, тобто зовсім проігноровані елементарні правила техніки безпеки. Якби все відповідало нормам, жертв можна було б уникнути, а так бійці просто не мали змоги врятуватися… Тоді розслідуванням справи займалася військова прокуратура Херсонського гарнізону й за підозрою у скоєному затримали бійця «тридцятки» Олексія Власюка. І сталося так, як у нас усе стається. До відповідальності притягли лише одного бійця, замість того, щоб покарати ще й військове керівництво за те, що неналежно виконувало свої обов’язки, не стежило за дисципліною й у ніч трагедії не було на місці…   «У мого Назара всі речі вціліли, тільки він не вцілів…»    – У нас є дуже багато запитань, але відповідей, на жаль, немає, – сумно зітхає мати загиблого Назарія Сикліцкого Надія Антонівна. – Торік на початку березня ми їздили на місце трагедії, спілкувалися з прокурором військової прокуратури Херсонського гарнізону. Сподівалися, що все-таки будуть розслідувати справу належним чином, але, очевидно, це нікому не вигідно, бо за те, що військове керівництво допустило таку трагедію, ніхто не пішов з посади, як ніхто не був на жодному судовому засіданні й взагалі не цікавився ходом розслідування. А про умови, в яких жили наші діти, вже навіть не говоримо, бо це окрема тема. Експертиза встановила, що були порушені правила техніки безпеки, на вікнах нерозсувні ґрати, був лише один вхід-вихід. У приміщенні було більше бійців, ніж дозволено, намети були розміщені впритул один до одного і в них ще й зберігалися боєприпаси. І, знову ж, за ці порушення не відповідає ніхто… – Нам уже ніхто не поверне синів, – продовжує мама загиблого Павла Римара Тетяна Михайлівна, – і що б ми не робили, як би не плакали, нічого не змінимо. Чи буде сидіти Олексій, чи до відповідальності притягнуть керівників, – нам це вже нічого не дасть. Але є військовий статут, посадові інструкції і їх потрібно дотримуватися, а якщо цього нема, то нехай відповідають. За словами батьків, у суді обвинувачений Олексій Власюк своєї провини у загибелі шістьох бійців не визнав, пояснивши, що конфлікт, який стався між ним та бійцями батальйону «Збруч», вичерпався ще до пожежі. Однак таку позицію суд розцінив, як спосіб захисту і визнав бійця винним за двома статтями – «погроза вбивством» і «необережне знищення або пошкодження військового майна» – й виніс покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. – Так, обвинуваченому винесли реальний термін покарання, – каже Тетяна Римар, – але найбільш образливо те, що його зобов’язали сплатити матеріальну шкоду, завдану батальйонові «Збруч», у розмірі сто тисяч гривень, і 30-ій бригаді – у розмірі 40 тисяч гривень. А як бути із завданою нам моральною шкодою? Як взагалі можна оцінити смерть шістьох синів, чоловіків, батьків? В одного із загиблих залишилася десятирічна донечка, в другого дитині взагалі був рік і чотири місяці, а в третього – троє дітей… То ж як компенсувати наші втрати?.. Утім, якби батьки загиблих і потерпілих не вимагали хоч якихось дій від Тернопільського обласного та міського комісаріатів, то донині не дочекалися б жодної допомоги. – Під час пожежі дуже постраждав боєць із Красівки Тернопільського району Степан Дідур, у нього обгоріла дихальна система, – розповідає Надія Сикліцка. – Його мама не знала ні куди йти, ні до кого звертатися, адже в нього згоріли всі речі й документи, то ми ходили до військкомату просити за Степана. Він був у дуже важкому стані, а йому навіть новий військовий квиток не поспішали видавати. А я тоді казала і тепер кажу: «У мого Назара всі речі вціліли, тільки він не вцілів…» – Нам уже нічого не потрібно, – каже Тетяна Михайлівна. – Хочемо лише чесності, справедливості і щоб командири все-таки зробили для себе якісь висновки і були гідними звання офіцера української армії. Та й нам у рази болючіше, бо то не ворог «вистрелив», а свій…