«Туберкульозні» пиріжки

Мандрівники з Тернопільщини Іван Онисько та його товариш Юрій Регліс уже два місяці йдуть пішки босими з Ужгорода в Харків.

Тепло від пічки, яку ми розпалили ще звечора, гріло нас всю ніч. Як же добре прокидатись в теплій хаті. Спали добре. Нікому з нас не снилось вбивство бабусі, і до ні кого вона не приходила вночі. Юрко відніс ковдри до сусідів, які позичив вчора. А у нас з Розою була місія назбирати горіхів. Якраз біля хати ріс величезний горіх. Багато їх назбирати не вдалось. По перше, їх було там обмаль, а по друге, на вулиці було настільки холодно, що витрачати час на їх пошуки нам не дуже хотілось. Ми домовились, що я з Розою вийду трохи швидше, а Юрко нас наздожене, оскільки він набагато швидше за нас ходить.

Ранковий туман лише посилював сприйнятливість нами холоду. Через це ми старались йти якомога швидше. Взагалі, коли ми йдемо по дорозі, доволі часто зупиняються люди. І от сьогодні також зупинилась машина, там сиділо двоє археологів і голова селищної ради. Цікаво, що на нашу розповідь реакція у цих людей була абсолютно різною. У археологів видно було якийсь захват, зацікавленість, підбадьорення нас. А от з боку голови було лише співчуття, їй було дуже шкода нас, що ми от так йдемо босі. Хоч вони їхали в одній машині, але представляли собою два абсолютно різні світи. І, мабуть, це пов'язано з роботою. Адже в археологів більше якоїсь романтики, жаги до пізнання невідомого. Напевно, вони щось таке побачили і в нашому проекті. А от голова селищної ради має більш прагматичні, приземлені питання, які повинна вирішувати. Напевно, вона звикла, що до неї постійно ходять з якимось проблемами, зі скаргами, з проханням допомогти. І це, мабуть, була типова для неї реакція, одразу ж пожаліти. Цікава вийшла ситуація.

На підході до Котельви ми почули якийсь незрозумілий гамір з лісу. Нас це дуже зацікавило. Підійшли ближче і побачили, що там дуже багато дітей і кілька дорослих. Вони гралися, був якийсь концерт. Виявилося, що це було свято «золотої осені». Діти були у великому захваті. Це нам нагадало наше дитинство. Трошки поспілкувавшись, ми пішли далі. Поки ми пройшли босоніж 10 км до Котельви, приїхала Ядвіга, подолавши 120 км автостопом, від Миргорода до нас. За той самий час! Хтось 10 км, а хтось 120) І якраз відбулась дуже класна зуcтріч, яку я дуже довго чекав. Я вже навіть вів такий собі зворотній відлік: залишилось 5 днів, 4 дні, 3 дні….і т.д. І ось нарешті це сталося. Тепер нас аж 5 босих, включаючи Босу. За спостереженнями людей, наш проект стає все прекраснішим. До нього долучається все більше чарівних мандрівниць. І нас це дуже тішить. Ядвіга привезла надзвичайно смачну квасолю, а для Босої консерви і нашийник від бліх. Перед тим у Босої ще в Житомирі з’явився нашийник. Напевно, його ефективність ставала все меншою, бо Боса все частіше страждала від укусів бліх. Тому подарунок від Ядвіги був дуже доречним.

В Котельві була ще цікава зустріч з допитливою бабусею. Ми просто йшли по вулиці. Проходячи повз неї, привітались. А вона почала розпитувати, хто ми, звідки і куди йдемо. Взагалі, вона сиділа продавала квіти і ще якісь речі біля свого дому. Коли ми сказали, що всю дорогу йдемо босі, вона спитала, чи холодні у нас ноги. Ми сказали, що все гаразд. Але бабуся вирішила не вірити нам на слово, підійшла до нас, нахилилась і доторкнулась до наших ніг, щоб перевірити, чи дійсно це правда. Спочатку до ніг, потім до рук, і все таки погодилась, що вони теплі. Мабуть, це перша людина за всю подорож #PROSTOBOSO, хто безпосередньо торкався наших ніг з такою метою. Але на тому не закінчилось. Бабуся запитала, чи ми будемо їсти пиріжки з капустою. Звичайно, ми погодились на таке. І вона винесла нам пиріжки, і попередила, що 2 з них - «туберкульозні». Спочатку ми були трохи повагалися, бо не знали що це за пиріжки, якось не дуже хотілось їх їсти. Але потім бабуся пояснила, який сенс вкладає в це поняття. Вона сказала, що всі пиріжки з капустою, але 2 з них без солі і без приправ, більш пісні. Вона їх назвала «туберкульозними». Насправді, пиріжки виявились дуже смачні. Нам дуже посмакували.

Нам хотілось дійти до села Сидоряче. Але, подивившись карту, ми розуміли, що у нас буде дуже мало часу, щоб знайти там місце для ночівлі. Відстань була чимала. Тому довелось вмикати креативність. Юрко подзвонив в райдержадміністрацію Котельви, і запитав номер телефону сільського голови. Йому дали номер. Додзвонившись до Маргарити Григорівни, Юрко пояснив нашу ситуацію, сказав, що номер йому дали в райадміністрації, і запитав, чи зможе вона нам допомогти з нічлігом. Жінка розпитала хто ми, куди йдемо. Через якийсь час передзвонила і сказала, що щось для нас придумає. Коли ми прийшли в село, то на нас вже чекала вечеря в їдальні, де годують працівників сількогосподарського підприємства, а ночувати ми мали в школі. Але як часто буває з PROSTOBOSO, поспілкувавшись, нам запропонували кращий варіант, а саме, спати у Василя. Василь народився на Закарпатті, живе зараз сам, тому радо нас прийняв. Настільки радо, що ввімкнув опалення, щоб нагрілась хата. Ми знову засинали в теплі. Це було особливо приємно після такого холодного дня.

Взагалі, до Сидорячого, мало бути 23 км. Але в результаті ми пройшли 29. Ми йшли грунтовками, а не асфальтом. Тому з’явились додаткові кілометри. І це дуже тішить Юрка, бо в такому випадку, якщо і надалі ми будемо проходити додаткові кілометри, то в підсумку вийде, що ми пройшли від Ужгорода до Харкова 2000 км. Якщо ж ми продовжимо йти по наміченому маршруту, то в кінці нам бракуватиме кілька десятків кілометрів до вказаної відстані. А оскільки братчик Юрчик дуже любить цифри, особливо «круглі», то я думаю, ми постараємось і ще намотаємо ці додаткові кілометри.