Уся історія Теребовлянщини в одній книзі
Микола Ковальчук народився на Львівщині, а в Теребовлі проживає з 1974 року. Ця неординарна людина зробила для своєї другої батьківщини надзвичайно багато. Він є автором книг «Теребовлянський замок», «Степан Мохнацький – священик, патріот, громадянин», низки статей у краєзнавчих збірниках, а також був членом редколегій декількох альманахів та журналів.
Проект герба Теребовлі, заснований на історичних джерелах Ковальчука, увіковічений у мозаїчному панно на одній зі стін будинку в центрі міста ще на початку 90-х років минулого століття. А 27 листопада ц.р. відбулася чи не найвизначніша подія в житті Миколи Федоровича - вийшла з друку його історико-краєзнавча праця «Теребовлянщина ХІ-ХХ ст. Влада і суспільство. Особи. Історичні події. Факти», над якою він працював із незначними перервами 19 років.
За словами Миколи Ковальчука, задум створити історію Теребовлянщини виник у нього ще у 1996 році під час підготовки та збору матеріалів до святкування 900-ліття з часу офіційного заснування Теребовлі. Відтоді жага пізнання історії рідного краю не покидала творчу людину, вона не давала спати, їсти… Його просто тягнуло у той світ загадкового минулого і він скрупульозно крок за кроком відкривав у ньому все нові й нові маловідомі й невідомі донині сторінки, події, факти, особистості. Пан Микола багато разів побував у бібліотеках та архівах Львова, Тернопілля та інших міст, зустрічався з масою людей рідного краю. Так, саме у Львівській науковій державній бібліотеці ім. Стефаника чоловік віднайшов унікальну книгу Кароля Малечинського, де зібрано дані про усіх старост та інших міських урядників Теребовлі, починаючи з 1403 року по 1683. Зустрічався автор книги з багатьма теребовлянцями, зокрема, із Миколою Брезденем, Зіновієм Підковою, Марією Захарків, Оленою Декайло, Ольгою Сліпою, Петром Рупою із с. Гумниська (його фото є у книзі), від якого записано спогади про жахливі трагічні події розстрілу німцями у 1944 році 32 мешканців села, в тому числі й батька та брата Петра.
Загалом у книзі описано понад 140 відомих, маловідомих та невідомих досі визначних людей Теребовлянщини. Автор дає короткі біографічні дані на кожну подію, факт чи історію, щодо даних про особи даються точні посилання на джерела. Наприклад, про відомих усьому світові Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, про о. Степана Мохнацького та його синів Богдана, Ярослава, Олега і Юрка. Згадується у книзі також про відомого на Теребовлянщині кінця 30-х років минулого століття священика Андрея Гумницького, внук якого, Олег Капуста, і донині проживає в Теребовлі й не може ніяк видати надзвичайно цікаві спогади про життя свого дідуся, власноруч написані останнім. А також у книзі згадується про маловідомого сотника Української Галицької армії 1918-1919 рр. Осипа Станіміра із с. Ладичин. Цей патріот воював на італійському фронті, побував у російському полоні, а в 1919 р. йшов із УГА на Київ. Його військовий підрозділ потрапив під обстріл Денікіна, та потім вирвався звідти, бив «білих» і «червоних» «до одної ями», як тоді говорили українські вояки. Також у книзі є маловідома інформація про Теребовлянського головного повітового лікаря часів німецької окупації Осипа Шкварка, Василя Шкварка, поручника УГА родом із с. Кобиловолоки та багато інших.
Часом, каже пан Микола, випадково потрапляли до рук надзвичайно цікаві матеріали. Одними з них були 15 номерів газети «Теребовлянські вісті» 1941 року, яких ніде вже не залишилося. Перший номер був названий «Теребовлянські вісти», його та останній номер автору вдалося сфотографувати й розмістити у новій своїй книзі. Згадує Микола Ковальчук у своїй книзі й Андрія Куликівського (нині мешкає у Львові), який родом із с. Острівець.
«Саме цей краєзнавець, а пізніше - науковець, – розповідає автор, - уперше організував у нашому районі краєзнавчу спілку та рекомендував мене її очолити. Пізніше так і сталося, мене вибрали і ми тоді видали багато краєзнавчого матеріалу-досліджень, особливо до 900-річчя Теребовлі. Андрій Куликівський пережив зміну кількох режимів, голод і війну, але сьогодні у свої 90 він добре знає, що таке «Гугл» і самостійно видає власні мемуари».
На запитання, чи Він особисто користувався сучасними джерелами наукової інформації, наприклад, такими як «Вікіпедія» тощо, Микола Ковальчук відповів: «Так, пробував, але в інтернеті не завжди всі дані точні. Так одна подія чи факт можуть трактуватися різними джерелами по-різному, особливо це стосується дат. Тому я вирішив, що краще працювати з архівними першоджерелами, хоч і там трапляється деколи подібне. А коли рукопис із нерозбірливим почерком та ще й польською, то просто піт виступає. Доводилось працювати з Руським літописом, до речі, він добряче спотворений москалями, літописом Галицько-Волинським, літописом Самійла Величка, іншими».
Працюючи всі ці роки над книгою, Микола Федорович не полишав своєї основної професійної діяльності, а ще ж була сім’я – дружина, дві дочки, потім онуки. Тож, сидячи у бібліотеках й архівах, він ефективно використовував кожну хвилину. Запах давніх паперів збуджував, спонукав до творчості, хотілося ще і ще щось шукати, виписувати, деколи робити копії, дещо фотографувати і знову… писати й писати. Уже вдома автор весь той матеріал приводив до ладу за хронологією подій.
За словами пана Миколи, творчою роботою він займався переважно у вільний від роботи час, під час відпусток, хоч бувало, що і міська влада йшла назустріч та виписували відрядження. Уявімо собі таке: всі люди під час відпусток їдуть відпочивати десь на природу чи до моря, а цей чоловік сидить у прохолодній тиші архівів над старовиною, бере в руки древні сувої і, напевно, міркує: «Це ж треба, цей же документ тримала колись у своїх руках та чи інша визначна особа, а тепер тримаю я …» І мороз по шкірі… Уява ж у той час йому вимальовує давні події, які скупо відображені кількома десятками речень, написаними давнім і трохи вицвілим чорнилом від руки…
Саме на презентації своєї книги автор побачив, скільки у нього істинних та вірних друзів, як вони його люблять і поважають, які подарунки дарували. Що ж це за подарунки були? Здається, що для когось вони нічого не варті, але не для Миколи Федоровича. Це було виконання пісень його друзями-композиторами на слова автора, декламування віршів, міцні рукостискання, щирі слова, теплі обійми, поцілунки й квіти, квіти…
Джерело: gazeta1.com