Василь Махно: «Пам’ять письменника – це основа його письма»

Василь Махно – поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. У видавництві «Критика» побачили світ книжки письменника «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Зимові листи» (2011), «Котилася торба» (2011), «Єрусалимські вірші» (2016), а також його переклади віршів польського поета Януша Шубера (2007). За книжку прози «Дім у Бейтінґ Голлов» (Львів, 2015) здобув премію «Книга року Бі-Бі-Сі», також є лавреатом премій імені Степана Будного (1994), журналу «Кур'єр Кривбасу» (2008, 2009), Фонду Лесі та Петра Ковалевих (2009), міжнародної відзнаки «Повеље Мораве» (2013). Вірші та есеї Василя Махна перекладено двадцятьма п’ятьма мовами (англійською, польською, німецькою, сербською, чеською, іспанською та іншими). З 2000 року мешкає у Нью-Йорку. Цього вересня у Києві та Львові за участи автора було презентовано його найновішу поетичну книжку «Єрусалимські вірші». Із цієї нагоди «Критика» записала розмову з письменником, повідомляє Критика.

- Цьогоріч одна із підпрограм Форуму видавців мала назву «Повернення Нью-Йоркської групи». Чому, на Вашу думку, українські читачі та критики належно не засвоїли доробок поетів Нью-Йоркської групи?

- Причин цього достатньо. Не вдаватимуся в історичні екскурси, хоча задля справедливости хочу сказати, що спроби залучення Нью-Йоркської Групи до українського континентального літературного процесу відбувалися ще наприкінці 1960-х років, коли Павличко і Драч намагалися «проштовхнути» публікацію нью-йоркських українських поетів бодай у періодиці. Але цього не трапилося. І зрозуміло чому. Потім був початок 1990-х – знову повернення – уже в умовах незалежної України. Тоді завдяки старанням Ігоря Римарука вийшли книжки Бойчука, Тарнавського і Рубчака. Здавалося, браму відчинено, але події, і у літературі зокрема, так швидко змінювалися, що НЙГ знову якось опинилася на узбіччі. Хоча їхні вірші знали і читали, в університетських і шкільних програмах вони були. Знаю, що в Україні навіть захищено й видано дисертації та окремі книжки про НЙГ. Тобто їхня творчість насправді не зникла в Україні, інша справа – вона не була і не є для масового читача. І тому контакт творчості НЙГ і читача має свої специфічні стосунки, але вони є. Цьогорічне повернення – це радше переакцентування ситуації, за допомогою фільму та особистої присутности на Форумі, декого з членів НЙГ – Тарнавського і Бойчука. Я був присутній на усіх показах фільму у Вроцлаві, Гантері (штат Нью-Йорк) і Львові. І я був вражений тим, що у кінотеатрі на вул. Коперника, присутні навстоячки хвилин десять безперервно аплодували і режисерові фільму Олександрові Фразе-Фразенкові, але найбільше, мабуть, цьому явищу – Нью-Йоркській Групі.

- Чим для Вас є модернізм у поезії? Це нові художні засоби, нова художня мова чи нова філософія? Що зі спадщини европейського та американського модернізму справило на Ваше художнє письмо найбільший вплив?

- Ми живемо з вами у часи, коли усе сплутано. Якщо серйозно, то модернізм – це справді нова мова у мистецтві, що виникла як природна реакція на усталені й збиті прийоми реалізму. У всьому цьому існує тонка межа переходу, перекодування. Я завжди думав: ось Коцюбинський, чи не перший модерніст у нашій прозі, з тонким відчуттям слова і форми. А де та межа переходу в нього? Коли це трапилося? Коли він відчув посмак інакшого поводження зі словом? Я колись, відвідуючи виставку у нью-йоркському музеї Ґугенгайма про італійський футуризм, піймав себе на думці, що моє уявлення про цей напрям було таке недосконале і фраґментарне, що варто було таки побачити все це розмаїття в літературі, живописі, архітектурі тощо, щоби зрозуміти масштаб. Я гадаю, що модернізм вплинув на кожного письменника ХХ століття, якщо той серйозно ставився до свого писання. Мені багато чого подобається у Вітмена чи Рильке, Фолкнера чи Зинґера. Колись я ставив собі таке питання: а що таке цей модернізм у чистому вигляді? І мені непросто було собі на нього відповісти. Бо пошуки нової мови тривають завжди, особливо гостро це стоїть перед кожним письменником, так би мовити, у його індивідуальному виборі. Може, модернізм – це постійний пошук мови?

- У Вашій поезії та есеїстиці присутня географія і Західної, і Східної України. Як Ви особисто сприймаєте колізію «двох Україн» і чи якось змінилося Ваше ставлення до цієї колізії впродовж минулих двох років?

- Цю присутність визначено географією, тобто місцем присутности. І біографією. І хоч я народився у Чорткові, але також якийсь час мешкав у Кривому Розі. У принципі, кожна країна має свої неподібні куточки і діялекти. До того ж кожна европейська країна протягом тривалих часів «ліпилася» з різних латок. Погляньте на Польщу, Румунію чи Угорщину. Та ці країни також «зшито» з реґіональних суперечностей. Ось чому Україна для мене у цьому плані нічим не унікальна, тобто всі процеси, які деякі країни пережили швидше, ми переживаємо пізніше, а дещо навіть тепер. Але краще пізно, ніж ніколи. Мабуть, і тут не вдасться себе обдурити – варто сказати собі, що національну ідентичність повинна зцементувати українська мова і, можливо, спільна історія і теперішня ситуація, пов’язана з російською аґресією. Варіянт Бельгії чи Швайцарії нам не пасує. Не вдаватимуся до розлогих коментарів, чому. І так усе зрозуміло.

- Чим для Вас як для перекладача є поетичний переклад? Як Ви сприймаєте власну поезію, перекладену іншими мовами?

- Насправді я не так багато переклав. Колись мені подобалося це робити, особливо у молодому віці, коли хотілося пізнати інші літератури. Тепер – якось менше. Інколи щось перекладаю, але так... для себе. Але досвід перекладача допоміг багато чого збагнути у літературі та принципах писання – і коли перекладав Збіґнєва Герберта, і коли Януша Шубера, і коли Джона Ешбері, і коли Богдана Задуру. З кожним поетичним текстом працювати важко, і цей опір іншої мови та поетики «накручує» і провокує тебе на те, щоб зробити у стихії своєї мови читабельний і елеґантний текст. Свої ж вірші, перекладені іншими мовами, сприймаю як вірші іншими мовами.

- Два десятиріччя тому Ви належали до літературного угруповання «Західний вітер». Сьогодні здається, що літературні групи не мають для літературного процесу того значення, яке вони мали, скажімо, двадцять років тому. Чи Ви схильні так уважати? Наскільки важливою для автора є належність до певної умовної літературної формації – групи, течії, покоління?

- Я можу лише погодитися з тим, що Ви сказали. Час, коли покоління на зламі 1980–1990-х гуртувалося, був особливо цікавим. Повторити це неможливо. Тоді з незалежністю прийшло відчуття свободи. Тепер її стільки, що молоде покоління не знає, як із цим упоратися. Для нас же було важливо використати цю свободу, перетворити її на текст. Ніхто ж не знав, як це триватиме. Це було життя з намацуванням свого шляху. Особисто для мене після «Західного вітру» будь-яка належність не має аж такого великого значення.

- Чи можна сказати, що індивідуальна пам'ять є основою літератури? Чим для Вас є письмо: процесом пригадування чи конструюванням реальности, про яку не можна сказати, що вона колись існувала?

- Це трапляється по-різному. Залежно, про що пишеш. Але індивідуальна пам’ять письменника – це основа його письма, його тем і, зрештою, його світогляду. Але немає нічого стабільного, особливо у такому делікатному виді діяльности, як письмо і писання, тому протягом життя ти «обростаєш» різними досвідами і пам’ятями, які впливають на тебе. Як кажуть китайці, кожен, кого ти зустрічаєш на своєму шляху, – твій учитель. Іншими словами, кожен досвід і кожна пам’ять колись та придасться письменникові. Тому письмо може бути всім: і пригадуванням, і конструюванням, і передбаченням.

- Як змінилося уявлення про роль письменника у суспільстві впродовж минулих двадцяти років? Ким нині є поет в Америці і ким – поет в Україні?

- Інколи мені здається, що роль письменника змінитися не може, бо ти працюєш із вельми делікатним матеріялом – мовою. А поет – це оборонець і охоронець мови і в Америці, і в Україні.