Вай-файне місто

Щойно ми в’їхали в Тернопіль, як у нашому бусі почала волати, причому доволі пронизливо, місцева ефемка: «87 відсотків мешканців нашої країни страждають від геморою! І лише 5 відсотків з них звертаються по допомогу до лікаря!». І так далі – не соромтеся, мовляв, шановні, звертайтеся – і вас обов’язково вилікують у такій-то клініці.

Карбіди вирішили, що це жарт, а я подумав, як добре усвідомлювати себе приналежним до безгеморойної меншини народу. Яке це щастя – бути серед тринадцяти нетипових відсотків. Ірванець написав би: «Все-таки ще по-божому з нами життя обійшлось».

Тернополяни іноді м’яко дорікають мені за «Лексикон інтимних міст» – чому в ньому так мало про Тернопіль? Укотре їдучи сюди з Karbido, тепер уже з цілим концертом за мотивами цієї книжки, я внутрішньо зобов’язався написати про Тернопіль бодай колонку. Адже з піснею про нього в нас, виходить, теж не склалося. Дорогі сусіди тернополяни свого часу були так щедро обдаровані Кузею Гадюкіним, що краще за нього вже все одно ніколи не напишеш і тим більше не проспіваєш. З його легкої руки в Тернополі вже більш як двадцять років усе файне. Кожен черговий фестиваль, ресторан, кав’ярня, пивний бар. Усюди файне місто.

І навіть хитрі чиновники та всілякі інші народні обранці заграють із цим брендом на повну. Тож чомусь саме під вибори місцеві мешканці дякують зі свіжих біґ-бордів Комусь Невідомому «за файні двори, набережну, дороги, новий тролейбус, файний вай-фай та туалети». Пізніше в розмові з тутешніми я почув аж надто добре знайому характеристику: «Крадуть, як і всюди, проте нарешті хоча б тротуари зробили».

Нашим громадянам, як завжди, йдеться про цю позірну – від виборів до виборів – хазяйновитість влади. Ніби міста не їх, мешканців, спадщина, а вони самі чиясь несвідома й пасивна власність. Януковича донеччани теж, пам’ятаю, завжди мали за якогось неперевершеного господаря – і що з того вийшло?

У Тернополі, хоч як дивно, останнім часом постійно вибухають скандали. Місто ніби файне і лагідне, а тим часом у ньому такі чорти водяться, що жах. То масштабна корупційна справа в мерії (але все наче щасливо минулося, ніхто з корупціонерів, слава Богу, не постраждав,). То російського шпигуна накрили, завербованого ще у 2006 році під час відбування кримінального покарання на території Росії. Він намагався збирати дані про місця дислокації та підготовку добровольчих батальйонів і підрозділів Збройних сил України. А ще нишпорив по тернопільських відділеннях зв’язку (класика жанру – «почта и телеграф»), називався Тарасом Григоровичем (!) і просив вибачення за свою російську. На ній і погорів. Уявляєте – «Тарас Григорович»! Таке геніальне псевдо своєму засланцеві, мабуть, вигадувало все найвище керівництво ГРУ, об’єднавши могутні інтелекти в мозковій атаці.  

Але скандали скандалами, а того вечора в Тернополі ми з Karbido зіграли в «Козі» (чи то пак «Коза-барі»?), дуже демократичному і вже доволі уславленому закладі, поруч із секс-шопом та офісами кількох політичних партій. Місце надзвичайно вдале – як із огляду на секс-шоп, так і на офіси. Тобто наша гучна музика нікому й нічому не заважала. Ні сексові, ні політиці.

Тоді ж я зауважив, що в Тернополі чорношкірих, напевно, навіть більше, ніж у Франику. І всі говорять перфектною українською, що не може не тішити. Ну гаразд – перфектною, може, й ні, бо нею взагалі ніхто не говорить, але цілком стерпною. Ще трохи – і Тернопіль уже не відрізниш від  Берліна чи, наприклад, Парижа. Африканці не звикли обживати будь-які міста, їх приваблюють лише файні. Тож недарма тернополяни зі своїх біґ-бордів так розсипаються любов’ю й подяками.

Цілком непогана практика – любити своє місто. Або й не своє. В мене теж відразу з’явився такий привід. Перед нашим концертом двоє солідного віку тернополян, розігрітих чимось, явно міцнішим від пива (пивом вони запивали), голосно вирішували, на кого ще вони підуть. Який гурт хотіли б вони в себе послухати, якщо ті, звісно, приїдуть. Згадуючи, перебрали і Dire Straits, і Deep Purple, і Scorpions. Не обійшлося, звичайно, і без серів Пола Маккартні та Елтона Джона. Бо ж іншому Джонові, Леннону (сьогодні йому, до речі, виповнилося б 75), давно вже до Тернополя  зась. Хіба в наступному житті.

Послухавши ж трохи наш чек і хильнувши по черговій сотці, дядьки таки погодили свого єдиного кандидата: «Ні, підемо лише на Rolling Stones, бо той Джеґер на сцені чого тільки не виробляє!». Вони так і казали – «той Джеґер».

Я не міг з ними не погодитися. Я б і сам на «того Джеґера» аж до Тернополя поїхав.

Юрій Андрухович, «Збруч»