Від артиста балету до бійця десантно-штурмових військ: історія захисника з Тернопільщини (фото)

 37-річний теребовлянець Роман Полідвор - хореограф у мирному житті, під час війни став на захист України, змінивши сцену на «театр» бойових дій… Історію Героя розповіли у газеті «Воля».

Родом з княжого міста

Тут народився, ріс у дружній і люблячій родині. Тут навчався у другій міській школі. Слухняний, скромний, талановитий хлопчик. «Дуже працьовитий  і наполегливий», - характеризує свого племінника його хресна мама Оксана Шевчук. Він відвідував танцювальну студію у центрі позашкільної роботи дітей та юнацтва. Це і вплинуло на вибір професії. Його наставником був відомий хореограф Ігор Николишин, який гарно відгукувався про молодого танцюриста, зазначаючи що успіх – це 1% таланту, а 99% - наполеглива праця. Вищу хореографічну освіту Роман здобув у Рівному, саме там захопився класичним танцем і… знайшов свою долю – дружину Надію, з якою познайомився під час роботи у Рівненському державному гуманітарному університеті. Вона також хореограф, працює у Рівненському драматичному театрі. В сім’ї зростає 5-річна донечка Катруся, яка тішить своїх рідних вокальними здібностями.

Про сцену зараз не думає

А цю інформацію ми почерпнули із фб-стрічки Рівненської ОВА, яка розповідає про зустріч з нагоди Міжнародного дня театру.

Теребовлянець Роман Полідвор у мирному житті був артистом балету Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру. Вперше на його вийшов на  сцену ще студентом у 2005 році. З того часу вона стала рідною, як і колектив. Взагалі ж у театрі артист балету не лише танцює, він також і актор. У нього є улюблені вистави. Серед них – «Ханума», «Любов по-американськи», «Гамбіт», «Калігула». Дуже сподобалася і прем’єра «Енеїди». Щоправда, на неї Роман Полідвор приходив, як глядач. І знову піде, бо вона того варта. А ось про сцену зараз не думає. Хотів би повернутися, але тільки після перемоги.

На фронт пішов добровольцем

До минулого року Роман не тримав у руках зброю, та після 24 лютого пішов добровольцем.

Насправді я думав про це з 2014 року, коли на Сході розпочалися перші бойові дії, - розповідає Роман. - Ми волонтерили, намагалися допомагати, чим могли. Але було відчуття, що цього недостатньо. Зрештою, для мене 24 лютого стало останньою крапкою у цьому питанні. Пішов у військкомат. Людей тоді було дуже багато. Після кожного вибуху бажаючих стати на захист держави ставало все більше. Мене записали, але перетелефонували аж у серпні.

Дружина рішення підтримала. Сказала, що бачить, як він рветься боронити країну. А ось батьки – мама Лідія, вчителька початкових класів і тато Михайло – працівник «Теребовлягазу», про все дізналися пізніше.

Тренувався за кордоном

Роман вважає, що йому пощастило, бо пройшов хорошу підготовку. Мав можливість разом із побратимами тренуватися за кордоном.

Коли ми ще не були на передовій, то час від часу виникав страх через те, що не знаєш, у яку ситуацію потрапиш. Але ці думки були до фронту. А коли ти вже там – вони зникають. Ти робиш те, чого тебе навчили, згадуєш настанови, усе, що читав і слухав. У пригоді стає холодний розум і навики, - пояснює воїн.

Знадобилися йому і навики хореографа. Адже це і витривалість, і хороша координація тіла. Взагалі ж людям, які займалися спортом чи мали інші регулярні фізичні навантаження, в таких обставинах легше.

Коли я тільки прийшов у військкомат, мене запитали, куди скеровувати – у десантно-штурмові війська чи на полігон. Я вибрав перший варіант. Запитали про спеціальність у цивільному житті. Я відповів, що хореограф. І військові зробили висновок – значить витривалий, - згадує Роман.

Тим часом, коли були на передовій, ніколи навіть між собою не говорили, що вирушають на «нуль». Казали, що йдуть на роботу. Так значно легше сприймати обставини.

Зустріч з теребовлянськими волонтерами

А серед найприємніших спогадів був момент, коли на передову зом з волонтерами ГО «Теребовлянська вежа» приїхав дядько Романа – теребовлянський художник і волонтер Микола Шевчук. 

Це було якраз на Миколая. Він привіз нам подарунки. Яка це неймовірна радість і щастя! Куштувати усю цю смакоту і знати, що це приготували для нас зі старанням і любов’ю, - найвища насолода, - ділиться захисник. - То була спільна посилка для військових від колективів Теребовлянського фахового коледжу мистецтва і культури і Рівненського драмтеатру, які тоді передали не лише продукти та солодощі, а й маскувальну сітку та інші необхідні речі.

Про ту зустріч на фронті згадує волонтер Микола Шевчук:

У подарунок від родини я привіз Ромчику дорогий висококласний тепловізор, рівного якому у них на позиції ще не було. Після поранення Роман залишив його побратимам для користування, бо він реально дуже допомагає в роботі на «нулі» і рятує життя нашим бійцям. З нього можна чітко виявити навіть снайпера у засідці на відстані 2 кілометри. Від нашого коледжу тоді ж завіз їм дуже хороші комплекти зимової форми, спальники, багато засобів гігієни.. Від парафіян нашої Теребовлянського храму УГКЦ Святого Миколая - багато теплих тактичних рукавиць, польових ліхтариків з юсб-підзарядженням, солодощі, теплі шкарпетки. Бригада Миколаївська, окрім Романа там знайомих ще не було. Тепер є і стали фактично рідними, серед них є ті, хто у прямому сенсі врятували Роману життя... Після того я уже неодноразово відправляв важливі і дороговартісні речі для Романових побратимів. Що збирав сам, що допомагала Тернопільська єпархія ПЦУ, земляки з Норвегії,  Італії,  Литви. Зараз на старті нове відправлення напередодні Великодня. Біда наша спільна. Боротися повинні спільно, хто як і чим може.

«Любимо. Молимось. Чекаємо»

Зараз Роман Полідвор лікує серйозне поранення. Мінно-вибухове. Отримав його під Мар’їнкою на Донеччині.

Багато хто думає, що я на міну наступив, а насправді її скинули, - розповідає боєць.

Попереду у нього - реабілітація. Якщо лікарі дозволять – повернеться до побратимів. Якщо ж ні - продовжить службу в іншому місці.

Фото газети «Воля»