Письменник з Тернополя вибрав свій шлях

Творча непосидючість Богдана Мельничука з Тернополя не може не дивувати. По-доброму заздрю його вмінню «перемикати» свою увагу з творів одного жанру на інший і доводити їх до почуттів та розуму читачів. Своєрідний ефект літературного «багатоверстатництва»? А ще ж захоплення краєзнавством: чотиритомний «Тернопільський енциклопедичний словник» і тритомник «Тернопільщина: Історія міст і сіл», аналогів яким в Україні нема, видані з ініціативи Б. Мельничука та під час його науковим редагуванням із безпосередньою участь у підготовці.

Та давайте не будемо теотеризувати навколо цього питання. а звернемося до конкретики. І почнемо, мабуть, з новелістики, бо мій візаві сам «винуватий». За останній час він оприлюднив на шпальтах періодики чимало творів малих форм, в яких дивовижним чином переплелися реалії життя, сюреалістичність мислення і традиційність вираження думки. Та не встигнеш задуматися над цим, як у газетах і журналах з’являються повідомлення про вистави за його п’єсами. Буває, звісно, що на такому тлі «губляться» його поезії. Прикро від цього, дуже прикро! Бо в строфах б’ється непроминальність думання, зокрема мене зачудовують верлібри тернополянина, повідомляє Золота пектораль

І ось — роман, книгу якого отримав поштою. Не стверджу, зрозуміло, що він став несподіванкою для мене. Знав, що пан Богдан за твір «Остання дорога» отримав спеціальну відзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2015». Чесно кажучи, не раз мав змогу познайомитися з електронним варіантом, але вперто відмовлявся від цього, залишаючись переконаним, що найсучасніша техніка не спроможна замінити митей зустрічі з друкованим словом. Розумію, що є поціновувачі красного письменства, котрі не поділяють такої позиції; що ж, їхнє право. Як і моє на протилежність сприйняття. Плюралізм!

Та повернімося до твору. Вже хоча б тому, що він є першим самостійним романом у доробкові Б. Мельничука. Та, усвідомолюючи це, не назвав би дебютом у великій прозі. Він та Світлана Львівська кілька років тому вже приходили до читачів з романом «Кохання до нестями», який деякі літературні критики назвали виявом любовних пригод в іспанських декораціях. (Пригадується, що й автор цієї публікації теж висловлював свої міркування про «Кохання до нестями», озвучивши й певні гострі розмисли).

Але перед тим, як перейти до розгляду нового роману, давайте поміркуємо над тим, як виглядає твір на загальному тлі. І, безперечно, виникне чимало паралелей. Адже такий роман не є чимось диковинним. На світовому фоні. А тим паче — на вітчизняному. Згадаємо, приміром, про «Жванчик» незабутнього Володимира Бабляка, який він назвав «романом у земляцьких бувалицях». Коли говорити про нього, то очевидним є той факт, що кожна така «бувалиця» сприймалась як окремий твір. Про щось подібне думалося при перечитуванні текстів Валер’яна Підмогильного і Володимира Дрозда. А хіба не можна сказати, що нині цю традицію успішно продовжив чернівчанин Мирослав Лазарук романами у новелах «Посаг для приречених» і «Чорторийські видива-марива»?

Отже, можна сказати, що письменник з тернополя ступив на шлях, який утрамбували попередники? І так, і ні. Так, бо елементи засвоєння досвіду є очевидними. Адже їх видно і неозброєним оком. Та водночас не назвав би це якимось ганджем. Суть полягає не у тому, які прийоми прозирають з-помежи рядків, а в доцільності їхнього використання й оригінальності стилістики письменника. (В даному випадку маємо справу з цим, що додає романові шарму). До речі, саме доцільність та оригінальність підштовхують до не висловленого на початку цього абзацу. Пан Богдан, як вправний моделіст «склеїв» окремі частини твору «наближеннями до Харона». Вони є здебільшого невеликими за обсягом, але дуже доречними. Як тут не подумати, що для успіху будівництва велике значення має, вчасне, застосування розчину?

Правда, є тут один момент, який несе у собі відсвіт неоднозначності! Скажімо. частина твору «Як я скучила за тобою» дуже вже нагадує новели «О Над’я, або Греки приїхали!», котра ще у 1998-му дала назву окремій книзі малої прози. Чому саме на це звернув увагу? А прискіпливий читальник навіть може образитися: мовляв, чи не запізно момвив своє слово літературний критик, бо означений розділ – наприкінці твору. Але не думаю, що це має якесь значення. Все пояснюється дуже просто. Подібну прозу маю звичку читати не від початку до кінця, а починати процес ознайомлення з новим виданням із розгортанням книжки там, де автор причаровує нестандартністю назви. І цього разу сталося щось подібне. Та, щоб заспокоїти уважного читача, нагадаю: такий самий прийом письменник по-своєму адаптує в розділах «У вас тих «вишень» он скільки…», «Щоб до неділі «фігури» не було», «Біжи, клич сусідів…» Той, хто знає малу прозу Богдана Мельничука, неодмінно проведе паралелі з новелами «Розчавлені вишні», «Кара», «Пахом, Савета і Буланий». (Не приховуватиму, що можуть бути й інші порівняння).

Автоплагіат? Не поспішав би начіплювати на автора такий ярличок. З кількох причин. По-перше, письменник і після оприлюднення твору має законне право повертатися до тексту, редагуючи його чи вводячи уже написане до інших словесних конструкцій. І це — лише його вибір, за який літератора не варто звинувачувати. По-друге, нинішні наклади багатьох книг настільки мізерні, що ще одне повернення до колишнього (як на мене) не є гріхом. А нові «шати» створюють колорит. По-третє, зібрання під однією обкладинкою уже знаних текстів засвідчило вміння автора побачити власну старовизну у логічному взаємозв’язку своїх текстів і донести їх до людей по-новому.

У пана Богдана і раніше була схожа метода. Наведу лишень один приклад. Він свого часу виніс на суд читачів новелу «Конокради на джипах». А невдовзі вона стала радіоп’єсою. Чи не можна на основі давніх публікацій і роману «Остання дорога» стверджувати, що письменник ступив на власний свій шлях донесення до читачів свого думання? Такі розмисли нерідко навідуються до мене, хоча й усвідомлюю всю контрверсійність ситуації. Упевнений, що й письмак теж давно збагнув це й не збирається збочувати з такої дороги. І слава Богу! Та гадаю і про наступне. Нерідко до такого способу самовираження вдаються й інші письменники, про що уже доводилося писати. Було б щонайвищим виявом безглуздя дорікати за це. Кожен чинить так, як хоче. Аксіома суспільного буття, якщо хочете. Я таке не чинив би. Але це є лише моїм вибором, та не може бути вказівкою для інших. Зрештою, хіба новий твір Богдана Мельничука не є підтвердженням успіху талановитого і працьовитого літератора.

Тепер мовлю кілька слів про мовленєвий апарат, яким послуговується письменник. І почну з імен персонажів, навколо яких розгортаються дії. Якщо це представники старшого покоління й живуть у селі, то маємо справу зі Стратонами, Мефодіядами, Мокринами, Явдохами, Степанидами… Архаїка якась, скажете? Згоден. Але навіщо ламати критичні списи навколо цього читання, коли в реальному житті воно так і є. Це вже у їхніх дітей імена сучасні: Ігор, Руслан, Надія… Хочемо того чи ні, а пюансик є промовистим для багатьох.

Та це — лише один бік проблеми. З мого погляду, на позитив «працюють» і топоніми, яких вистачає у книзі: хутір Вишневий, Чуганова гора, село Полівці, місто Вінниця…. Не буду сперечатися, що вони дорпомагають створити певний антураж. Але нічого незвичайного у цьому не бачу. Читачі повинні знати топонімічні кординати, в яких відбуваються події. Це (якщо хочете) є аксіомою, що, звісно, не потребує доведення, хоча, можливо, дехто хотів би іншого, молячись космополітизму.

Такою ж незаперечною істиною вважаю й те, що автор вдало використовує усталені мовні звороти і свої афоризми. Кажу про це невипадково. На вдатні словосполучення натрапляємо чи не на кожній сторінці книги. «Хіба яйце може курку вчити?» (Хто хоче, то, безсумнівно, знайде у романі інші цікаві вислови). Привертає увагу й доцільність діалогічноості, в яку віриш. Чи не тому, що автор ще на зорі своєї літературної юності подружився з драматургією і набуті навики доброчесно використовує у прозі?

Не можна оминути і таке питання. В «Останній дорозі» надибуємо слівця на кшталт» «споминання», «коралі вишень» і т. п. Поетизми? Можна так ствердити. Але не думаю, що це — гріх письменника. Не може перебрати органічність цю роль, хоч деякі горе-писаки хотіли б підписати їй смертельний вирок.

Як і пейзажності, без якої роман був би біднішим: «Осінь доходила кордоння з іще неозначеною, а від того загрозливішою у можливих майбутніх примхах зимою. До цвинтаря йшов крізь хутір повільно, нипаючи поглядом по городах», «слова Палагни, пригорнені вітром, шелестіли опалим листям, колючим полем, перечіплялись об їжакувату стерню, били в підошви чобіт та сутулу спину втікача. Кожне з таких речень в уяві читача створює картинку, якої, мабуть, і хотів досягти автор. Укупі з психологізмом.

Усе це є прозорим натяком на індивідуальність мовлення. А чому, зрештою, ні? Якщо, скажімо, згадати про прозу Мирослава Дочинця, Дмитра Кешелі, Івана Просяника, Геннадія Шипківського, то стає зрозумілим, що без урахування діалектичних особливостей місцевого мовлення мова тексту інколи не заграє багатобарв’ям. Здається, що на цю дорогу вирішив ступити Богдан Мельничук, шукаючи невідоме у словникових холодинах для відродження невиправдано забутих і творення нових слів. І за це йому варто лишень дякувати.

Ігор ФАРИНА, член НСПУ. м. Шумськ.