Володимир Окаринський: «Про улюблені місця Тернополя можна почути багато пафосних слів»
Думаю, про улюблені місця Тернополя можна почути багато пафосних слів, і чимало з них не будуть щирими. Ну як не згадати про озеро (пардон, «став»), замок чи ще щось таке? Не пасує!
Насправді ж такі місця в кожного свої, і вони більш локальні. Або вони вже не існують, того й є улюбленими. Бо ж треба за чимось ностальгувати. Вони пов’язані з минулим, бо перевірка часом – необхідна умова для визначення улюблености. Того улюблені «кабаки», де любиш зависати, не зовсім пасують, повідомляє Погляд.
Занурившись (не надто), у своє особисте минуле я згадав принаймні декілька «своїх» місць. Звісно всі вони викликають з пам’яті щось дуже особисте. Отже, це…
Набережна, по всій довжині від греблі до водної станції, але найбільше від «убитих» сходів біля Надставної церкви до «Циганки» і весь прилеглий простір парку культури та відпочинку імені Шевченка. Нічого там особливого нема. В дитинстві ще застав атракціони, різноманітні качелі/каруселі, перенесені в (комсомольський) парк Національного відродження; літній кінотеатр, де, наприклад, була школа карате. Просто набережною і парком часто гулялося, бо недалеко жилося, а потім тусувалося. Для інших таку ролю відіграють Старий парк або «гідра».
Прилягає до озера (не стАву) інше знакове місце – «Єлєся» від схилів до причалу з доріжками і скульптурами. Останні дуже зручні, біля них можна було свого часу пити пиво, читати книжки і т. ін. Особливо підніжжя одної такої скульптури, але якої не скажу.
Згадую, що деякий час у гідропарку (аж ніяк не в «тУпільчі») були свої культові закамарки, пов’язані з пострадянським декадансом, типу осрівець-2 і стоянка космічних кораблів, ну й живий куток (хтось взагалі пам’ятає тибетського яка або верблюда Яшу, чи нещодавнього пелікана?)
«Замок» для мене, як і для інших дітлахів-борців, був передовсім спортивною школою. Але саме тоді запам’яталися підвіконня з товщиною в 2-2,5 метри, на яких можна було лежати в повний ріст і дивитися на озеро та його околиці.
Ще одним місцем, пов’язаним із минулим, про яке однак тоді ми й не підозрювали, була котельня нижче школи №6. Як виявилося, вона стоїть на місці старої синагоги початку XVII століття. Тоді ж вона була зручним закапелком біля шкільного спортмайданчика, де між гаражами учні викурювали свої перші цигарки.
Кінотеатр «Україна», який разом із краєзнавчим музеєм й так і недобудованою бібліотекою становив осердя т.зв. майдану Мистецтв, був культовим місцем усіх, кому від 10 до 35. «Сьогодні в кінотеатрі» — …, а «незабаром» –… Відповідні афіші, мальовані від руки, морський бій і тир (гральні автомати) у вестибюлі. На жаль, кінотеатр перетворили на базар, а в пам’яті він досі «новий кольоровий широкоформатний кінотеатр».
Останнє з моїх культових місць – це стадіон «Аванґард» і літа величі тернопільської «Ниви» у 80-х і 90-х. Не тільки сємки, але й біляші, які розносили прямо між трибунами, а кожен вихід зі стадіону після гри перетворювався мало не на демонстрацію. Бо «Нива» була грозою авторитетів ще до Леоніда Буряка, але зараз це звучить як фантастика.
Володимир Окаринський, історик.