Володимир Ячмінський: «Сцена — мої очі»

За майже дві години, що тривала наша з Володимиром Дмитровичем розмова, з-за дверей його гримерки долинав і оперний спів, і веселий сміх, і драматичні діалоги в ролях, і незабутнє фальцетне: “Омельку, супостате, ти куди коней ді-і-в?!”… О, він таки Актор Акторович!.. Він і журналіста тримає в такій же напрузі, як глядачів на своїх виставах. “Ви не подумайте, я в житті не граю”, — запевняє Володимир Ячмінський. Він не лукавить. Просто Театр — це його життя.  “Мабуть, найбільша моя помилка в житті — це те, що ставив театр на перше місце, — зізнається. — Не приділяв часу дружині, не бачив, як ростуть діти… Кожної вільної хвилини рвався на сцену. Театр для мене значив більше, мабуть, ніж життя. Цікавіше за життя…” Навіть своє 80-річчя він, як і належить справжньому Акторові, зустрів також на сцені: на своєму ювілейному вечорі 15 червня у Тернопільському драмтеатрі.

Володимиру Ячмінському — 80.  Не хочеться писати банальне “аж не віриться”… Спортивна підтягнута статура (щодня – сім кіл на стадіоні!), молодцювата стрижка “їжачком”, ролі, з якими і на восьмому десятку все ще виходить на сцену… І тільки він та його найближчі знають, що останніх десять років Володимир Дмитрович практично нічого не бачить… Не допомогли ні складна операція, ні поїздки до Індії…  У театр за руку його приводить дружина Наталя. Вона ж читає йому уголос – так він тепер вчить нові ролі. А як же на сцені? “Я на цій сцені 55 років провів, —  усміхається чоловік. — Більше, ніж півстоліття. Я тут кожен закуток, кожен горбочок і виямку знаю. Ніхто не зауважив і не зауважить, що я чогось там недобачаю… Сцена — мої очі”, пише «Нова Тернопільська газета».

 Понад 300 ролей  у театрі, в якому він працює ось уже 55 років, майже десяток — у кіно (у переліку його робіт — відомі кінофільми “Чортова дюжина”, “Вершники”, “Кам’яний гість”, “Дай серцю волю”). У нього — великий талант перевтілення і своя незмінна індивідуальність. Грає, як дихає: це особлива риса артистів “того” покоління. З тих, про яких писала Ліна Костенко: „При Майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота”. 

«Став актором… за півлітру»

На запитання, чи актором треба народитися, Володимир Дмитрович відповідає з притаманним йому гумором: “Обов’язково: ненароджений актором не стане!..”

—  Якщо ж без жартів, — каже пан Володимир, — то треба мати щось таке у крові… У нашій сім’ї була цікава ситуація: коли народився я, мама відразу ж сказала: „Це буде артист”. Мені акторська доля судилася, ще коли я був у маминій утробі… Річ у тім, що мама гарно співала і марила театром. Але батько заборонив їй виходити на сцену, мовляв, або сім’я, або театр. Вона присвятила усю себе нам, дітям, і мріяла побачити хоч когось із нас на сцені. В мені її мрія здійснилася. Щоправда, не зразу, далеко не зразу… Я тоді був вітрогоном (усміхається — авт.), не збирався ставати артистом, швидше, спортсменом. Адже був затятим футболістом. У футбол грав, до речі, професійно:  у юнацькій збірній ганяв м’яча навіть на першість України… Майстер спорту, займався  плаванням, боротьбою. Але вступав до Львівського інфізу і “завалив” іспит з хімії. Може, якби не це, був би нині не артистом, а футболістом… Хоча у мене в юності багато різних захоплень було: брав участь у художній самодіяльності, співав у шкільному хорі, вчився співу у приватного педагога. А все вирішив його величність Випадок: учитель фізики, який до нас приїжджав зі Львова, перед уроком випадково почув, як я співав. Попросив мене залишитися після занять і запитав, чи не хотів би я спробувати свої сили в театрі. О, я до Львова на прослуховування не просто біг — летів!..  І того ж дня написав заяву на вступ до драматичної студії при Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Питаю свого “протеже”, що з мене, він віджартовується: “Півлітра”. З того часу так і кажу, що став актором за півлітру…  (Сміється — авт.)

им

пр

рп

«Полове життя» в гримерці

У нас був сильний курс, експериментальний — за два роки ми проходили чотирирічну інститутську програму. Зі мною і Богдан Ступка вчився, і Наталя Лотоцька… Провчився я там і, хоч мене запрошували залишитися у “заньківчан”  на роботу, поїхав до Тернополя —  так з 1961 року тут і працюю. Запис у трудовій книжці — один-єдиний. Інші театри ловили мене, але не впіймали. Було ж по-всякому: перший час у Тернополі жити “молодому  даруванню” було ніде. Згорнувшись клубочком, спав на підлозі у гримерці — тій самій, номер 11, незмінній, де і нині з вами розмовляємо… Майже рік так жив. Таке вже в мене тоді було “полове” життя”, — жартував частенько… (Сміється — авт.) А коли до мене зі Львова дружина приїхала, то тулилися уже разом у гуртожитку.

Людині непосвяченій може видатися: яке красиве життя в акторів — суцільні квіти! І лише ті, хто працює в театрі, знають, яка це виснажлива розумова, духовна і фізична праця. А ще були часи, коли фінанси “співали романси”. Дружина, не витримавши, просила, аби подався таксувати (а я затятий автомобіліст був), щоб хоч якась копійка у сім’ї була… Запрошували мене свого часу на роботу в театри і в Київ, і в Чернівці, і в Хмельницький… Зопалу було подався у Хмельницький театр, де на той час працював світлої пам’яті Анатолій Горчинський. Поселили мене в готелі, подушку я мав свою, тернопільську. Побув там один день, і така мене туга взяла, що хутко побіг на вокзал, купив квиток  і увечері був уже у Тернополі. Подушка так і залишилася у Хмельницькому…

бьбь

спс

Принципові ролі і онучка Кропивницького

Коли зіграних ролей — понад триста, і три сотні разів актор народжується і помирає, сміється і плаче під світлом софітів, складно розпитувати про те, яка з них улюблена. Проте, зазначає Володимир Дмитрович, у нього є ролі, як він їх сам називає, принципові.

— Принципові у чому — так до мене їх ніхто не трактував і не грав. Я їх зіграв так. Це моє особисте трактування, за допомогою режисера, звичайно. Такі принципові ролі — Іван Непокритий (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького), Боруля (“Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого), Возний (“Наталка Полтавка” І. Котляревського).

Пригадую, як ми з нашим театром поїхали на гастролі у Новосибірськ — було це десь у 70-их роках. Коли я уже готувався до виходу на сцену, режисер Ярослав Геляс привів до мене у гримерку літню жіночку і каже: “Володю, познайомся, це… онука самого Марка Лукича Кропивницького!” Уявляєте! Мені аж коліна затремтіли, особливо після її слів: “Я ніколи не бачила свого дідуся, але знаю, що він теж грав у цій виставі Івана Непокритого. Буду дивитися на вас, як на нього, тож грайте добре…”  Я не буду розповідати, як я грав… Скажу тільки, що після вистави вона стала переді мною на коліна і сказала: “Дякую вам, тепер я побачила свого дідуся…”

бьб

іув

сч

щшл

Творча совість і акторська династія

Я завжди казав, що якщо добрий актор, то в нього совість є. І то не проста совість, а творча. Я міг і хворий зіграти часом. Ой, згадав для вас курйоз — журналісти таке люблять… Одного разу я захворів і… таку “правду” грав! І знаєте, що мені після того режисер сказав? Каже: “Чого ж ви раніше не хворіли?” (Сміється — авт.).

Так от, я міг і хворий зіграти, але якщо би запізнився на репетицію чи, не дай Боже, на виставу, то в мене, мабуть, щось із серцем сталося б.  Так близько я усе це сприймаю. У мене дуже рідко такі інциденти траплялися. Тому що для мене театр — це щось дуже велике…

Поза театром у мене немає екзальтованості. У декого ці риси зберігаються і поза сценою, а  у мене — ні.   Мені це не потрібно. І взагалі,  гарні актори в житті не грають, їм достатньо того, що вони грають на сцені… В цьому — запорука професійної чесності. А от не дуже гарні — вони підігрують, і то доволі крупно, у житті навіть краще грають, ніж на сцені…

Раніше любив машини, виїжджати десь на природу. Тепер уже, на жаль, не можу собі цього дозволити. Проте спортом займаюся усе життя, і нині намагаюся підтримувати форму. Люблю свою сім’ю — дружину, дітей, онуків і правнучку…  В актори з моїх дітей ніхто не захотів податися, а ось єдина правнучка Софія, хоч їй тільки десять місяців, має до цього дуже добрі задатки: вже як “заспіває”, то хоч зараз — на сцену! (Сміється — авт.). Можливо, підросте і захоче продовжити дідову справу… Буде — хоч через два покоління — акторська династія…

пррл

щщ

енек

перо

пнеп