Вони, мов шкіра (фоторепортаж)

Мені подобаються старі стіни. Ті, що не торкнуті «євроремонтами» та утепленням.

Вони, мов шкіра, піддана часу – десь потемніла, десь здерта, десь пошрамована, десь знівечена так, що продирається кістяк цегли, повідоляє Погляд.

Всі ці взаємодії з середовищем вимовні та надзвичайно тактильні. Їхніми абрисами можна мандрувати, їх можна трактувати й інтерпретувати, як «Плями Роршаха». Зрештою, (без цієї асоціації якось не обійтися), вони схожі на рак, котрий мандруючи, мурує свої укріплення. Всі ці плямки гнилі, острівки цвілі та озерця мокротиння.

Щось дуже тілесне криється в цих видозмінах, бо так само, як тіло змінюється, переінакшуються й вони. Зрештою, їх єднає  проминальність, мінливість, піддатливість. Тут проявляється тлінність та вразливість, а ще пластичність. Вражає, як монументальність втрачає крицевість та стає тендітною. Зрештою, — це лінії неповернення та непідконтрольного.

Чи не тому й вдаються до ремонтів, чи не тому згладжують нерівності стін, вибирають для них яскраві кольори, — щоби вкрити страх перед розпадом, гниллю й відходом. В сучасному світі немає місця тому, що навівають чорну меланхолію про скінченність – все має бути впорядковане, навіть коли всередині палає антонів вогонь.

Анна Золотнюк