Яка книжка має бути в кожному домі?

Твір письменниці Наталки Михно «Звільнення» продовжує збирати читачів. Полонив він, зокрема, й тих, хто відвідав Форум видавців у Львові. Тож не могла оминути нагоди детальніше розпитати авторку про те, як і чому була написана та перевидана ця книжка, і що вона напророкувала Україні.

Україна через сорок років

— «Звільнення» написане у 2009 році, тож чому виникла потреба його перевидання, а заразом, і перепрочитання у 2016?

— Чому вирішила перевидати? Тому що ця книжка сумними світанками 2014 року раптом почала нагадувати про себе подіями, що почали здійснюватися… Мої друзі, просто знайомі, хто читав і перейнявся цією книгою у 2009 році, згадували про написане і всі, як один, твердили, що «оптимістична терапія для України» потрібна не тисячею примірників, а має бути у кожному домі, в якому є діти… Та й мені самій прочитання «Звільнення» весною 2016 року додало натхнення звільнитися від багатьох сумнівів. Тому вирішила поділитися своєю великою вірою в Україну.

— У «Звільненні» розповідь має два часові пласти — тож чому вдалися до нього? До речі, чому саме 2049 рік?

— Тоді, у 2009 році, сам текст мені написався за чотири доби… Слова лягали на папір… Немов би йшли десь згори… Прошивали мене і писалися самі… Я так ніколи не писала, хоча маю вже у доробку п’ять книг і багато списаних аркушів у шухляді… Дуже дивні були відчуття від того писання… А чому 2049… Може, прозвучить дивакувато, але я тоді, у 2009, бачила Україну через 40 років… Пояснити можу лише відчуттями: якесь глибоке зворушення… весь текст крізь сльози то смутку… то радості… то тріумфу…

— У книжці є пророкування долі нашої держави, котра має у 2049 році стати не тільки успішною, але й такою, про яку казатимуть «тепер справжні дива бувають в Україні». Чи не змінилися за ці кілька років ваші очікування від країни та темпів її розвитку?

— Тоді, у 2009 році, я сама не зовсім розуміла цей текст, однак чомусь саме у 2014 році, спостерігаючи та аналізуючи ті чи інші події в Україні чи світі, ловила себе на думці: «Ось, то так, як у моєму «Звільненні»!» Сьогодні я не аналізую темпи розвитку України, бо вони йдуть поволі еволюційним шляхом, але я вже щодень бачу, як пульсує і збільшується наш духовний потенціал і зникає рабський страх зі свідомості молодих українців, народжених у своїй державі.

— І загалом — чи змінився з відстані часу погляд і на книжку, описане в ній?

— Так. «Звільнення» стало актуальним і потрібним, як впевненість, що буде так, як написано на тих десятьох сторінках (69–79)… Слово належить Творцеві…

Еміграція всередину

— Є таке розуміння письменницької праці, як автотерапії. У передмові ви звертаєтеся до читача, пояснюючи, що ця книжка про звільнення від самотності. А чи було її писання звільненням для вас самої?

— Для мене писання, то є завжди еміграція в саму себе… Кожний текст пишеться по-різному: часом вивчаєш багато матеріалу, щоби правильно написати лише одне речення… А от у випадку зі «Звільненням» була сильна емоція… Так, то було і моє звільнення як час для самопізнання і час для розмови із собою, і з Творцем. Іноді мені здавалося, що та книжка пише мене, а не я її. То було моє ПОВЕРНЕННЯ через ЗВІЛЬНЕННЯ… повернення до самої себе і до своєї України.

— Цікаво, які риси перебрала від вас героїня-професор? Чи й ви захоплюєтеся Сковородою?

— Які риси моя героїня перебрала від мене? Мрію реалізовувати свій талант, віддавати його на користь своїй Україні й заробляти ним, щоби жити так, аби можна собі дозволити подорожувати світом і допомагати тим, хто потребує моєї допомоги. А ще моя Софія, як і я, вміє самовіддано працювати і віддаватися своєму покликанню без утоми. Для мене наш Григорій Сковорода найперше — великий мудрець, котрий у вісімнадцятому столітті вже пояснив у своїх творах, те, чого деяким людям  бракує і в двадцять першому.

— До речі, чому метафорою самотності стала епілепсія?

— Про епілепсію… Я знайома з деякими людьми, хворими на цей недуг і знаю їхню самоту… Це жахлива прірва між ними і суспільством… Проблема епілептиків не тільки України, а й цілого світу. Людство вміє створювати смертоносну зброю, але не має розуміння трагедії самоти окремої людини. Метафорою самотності для мене була не тільки епілепсія, а просто ІНАКШІСТЬ від  основної маси суспільства. Можливо, навіть сміливість бути інакшим. Так самотність – сміливість бути інакшим. Але я хотіла пояснити своїм читачам, що самотність – це насправді не трагедія, а швидше час для самовдосконалення і самопізнання.

— І наостанок. Яка, на вашу думку, роль письменника у наш час?

— Письменник у нашому часі… Його роль така ж, як і у всі часи… просвітницька, як у стародавнього пророка, котрий бачить ясніше, ніж звичайні люди. Його завдання - відтворювати для наступних поколінь щойно померлу епоху в своїх текстах. Його покликання - нести людям Слово, котре належить Творцю.

Анна ЗОЛОТНЮК   

Фото «АртЛюкс», фотостудія родини Зелененьких.