Якби кожний тернополянин замість морозива купив печиво

Сьогодні заходила на Грушевського, 1. Штаб "Самооборони". На вулиці спека, а у них такий запах від м'яти, що паморочиться в голові.

Ніби не в підвальне приміщення зайшов, а десь у садок, о тій порі, коли село огортає надвечір'я. Це майбутній чай хлопцям на передову.

Очі Лілі Мусіхіної сказати, що сумні - це нічого не сказати. Ще не зустрічала людей з таким жагучим бажанням допомагати країні. Сум той йде від серця. Балакати багато, якщо чесно, не те що не моглося - не хотілося. Довкола атрибутика з Майдану - саме вона не дає розслабитися. А Ліля з Романом Павлишиним тут, як на роботі, вже рік, зранку й до вечора...

Допомагають діти-волонтери Соломійка, Оксанка, Еля, брат Віті Гурняка - малий Остапчик, Лесик, Даринка, Аня, Захарчик. Вишивають, печуть, малюють.. Виготовляють чудові дитячі обручі для волосся. Все задля того, аби продати, щоб допомогти хлопцям на передовій.

На підлозі кошик із вже запакованим печивом - розмальовувати печиво найбільше люблять діти, що зараз волонтерять. Але їх в ту пору не застала. Про них треба писати окремо.

Подзвонив журналіст і повідомив радісну звістку: якась тернополянка Наталя зголосилась купити два печива за 500 грн. Дай їй, Боже, здоров'я! Печиво виставили біля дверей. Ціна - 35 грн. Мені трохи дивно: та тут мала б черга зараз стояти. Невже кожний з нас не купив би яскраве й смачне, а головне виготовлене з любов'ю печиво замість морозива чи солодкої води? І де всі товстосуми файного міста? Поховались від спеки? Чи на Карибах? 

Сфотографувала дві готові вже вишивки: вишні - то Лілині, а лимони - Романові. Хтозна, може знайдеться якась добродійка чи добродій і подарує комусь на день народження?     

Аура приміщення (і, мабуть, це основне) - особлива. В голові промайнула думка: тут місце, де треба приходити й практично вчитися служінню, служінню іншим. Хотіла ще написати про художника Миколу Кафтана та Юрка Журавля. Миколу не застала. На Сході. Напишу згодом. Виявляється, з функціями святого Миколая можна справлятися й влітку, не обов'язково взимку, як це прийнято у нас. 

Вже вдома зайшла на сторінку Лілі у Фейсбуці, а там.... тільки підтвердилися мої думки.

"Те відчуття, коли впираєшся лобом в стіну, - пише Ліля. - Втома, яка не минає тижнями, а може, місяцями.
Безвихідь, коли готовий вирвати серце із грудей і віддати, аби лише воно когось зігріло. Треба, треба, треба... Тисячі простягнутих рук, в які нема що покласти.
Накопичуються потреби, хоч постійно, не покладаючи рук, щось робиш. Заробляєш. Продаєш. Просиш. Діти бійців, бійці, поранені. Передова. А ввечері... Дзвониш - нема відповіді. Страх. Дзвониш - збивають. Ху, живі... І так щодня. Більше року. Голова обертом. Де взяти гроші? Чим нагодувати? У що взути? Одягнути? Спеклись на сонці - пантенол! На виїзді не можна запалювати вогнище - сухе пальне! Босі - берці! Голі - форма! Йдуть на кілька діб - протеїнові батончики, коктейлі! Якби я хотіла на кілька діб виключити мозок і серце. Де у мене ця кнопка? Хто знає? Тільки не ревіти. Тільки не ревіти. Не ревіти.
 ... не ревіти...".

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото автора.