Юрій Ліщук: «Я припинив ненавидіти Тернопіль»
Корпус текстів про Тернопіль розширюється і це не може не тішити, бо дає змогу поглянути на звичне з незвичного ракурсу та почути його по-іншому. Я не дарма поєднала візуальну та словесну складові, бо такими вони є у книжці «Ставозеро» — новій збірці тернопільського поета Юрія Ліщука. У ній навколотернопільські вірші та фото, а ще роздуми та переживання, а ще… зрештою, перелічити все, що мешкає в поезії, неможливо. Тож про все це, і, властиво, більше, ніж це — у розмові з поетом.
Довідково зазначу, що Юрій Ліщук — письменник, перекладач і фотограф-аматор родом із Тернополя, корінням — зі Львівщини. Послідовник рухів «тернопільська поезія мертва» та «озерні люди», засновник та учасник ініціативи «Галицький Трикутник» (2019-2021). Учасник Форуму Видавців (Львів, 2018, 2019), фестивалю «Ї» (Тернопіль, 2021), «Файне Місто» (Тернопіль, 2021), «Семінару творчої молоді» (Ірпінь, 2019-2021) та низки дрібних заходів та фестивалів. Отримав відзнаку конкурсу «Гайвороння» (Україна, 2021), фіналіст конкурсу Mili Dueli (Яйце, Боснія і Герцеговина, 2020-2021).
Послухати наживо, що письменник розповідає, представляючи нову книжку, можна буде вже сьогодні, 25 вересня, «На пошті». Початок заходу о 18:00.
— Доброго дня, пане Юрію. Чому вам важливо було видати збірку?
— Вітаю. Щодо збірки, то для мене її видання — то можливість закріпити весь доробок, який в мене набрався за проміжок часу з початку своєї літературної діяльності. Ідея з книгою насправді довго виношувалась, назрівала і я не знаю, чи можу бути задоволений проробленою роботою більше, аніж зараз.
— Як добирали вірші для неї?
— То був довгий та затяжний процес. Близько року я працював над макетом книги — і десь стільки ж часу пішло на підбирання та відсіювання текстів. За той період проглядав близько ста з лишком віршів — період написання був довгим, тому й варіантів було немало. У книзі, попри відсутність дат написання, тексти подано в хронологічному порядку — і на це я опирався як на доказ свого розвитку в поетичному напрямі.
— Зокрема, у збірку ввійшли тексти зі старших шкільних та університетських років — як було дивитися на них з відстані часу?
— Іноді я був шокований (сміється — І.В).
Якщо брати точніші роки — то був період з 2016 по 2020 роки, і протягом нього не побачив сильних відхилень в тематиці. Починаючи з першого курсу навчання в Тернопільському технічному університеті, щоправда, акцент зійшов з римованого на верлібри, яким і зараз надаю перевагу, не забуваючи при цьому про ритмотоніку. Серйозний вплив на тексти мав і період пандемії та карантину у 2020 році, тому близько половини творів у книзі — з того періоду, який ще досі є свіжим в пам’яті.
Ще варто згадати, що більшість текстів з 2016-2017 років, які могли бути вартими додавання і яких нема в книзі, я полишав у групі з текстами майже неактивного профілю ВКонтакті, куди заходжу заледве раз на рік. Але я вже не став їх додавати, не бажаючи збивати порядок, та й по загальній тематиці мені не дуже вони підходили. Хоча хто зна, може, їх колись внесу в наступні книжки.
— Вносили у твори якісь правки, корективи?
— Так, вносив. Подекуди самотужки, але здебільшого — завдяки Іванці Світляр — філологині, засновниці проєкту «Р.І.Д», вокалістці гурту «Тільки Світло». Її правки та корективи були дуже цінними під час підготовки збірки до верстки та друку.
— Навколо якої ідеї/теми групувалися вірші?
— Переважно навколо власних спогадів і вражень від побаченого/пережитого, тісно пов’язаних із історичними, пейзажними та особистісними темами.
— Назва «Ставозеро» виразно натякає на Тернопіль. Чому ви закцентували на цьому?
— Недарма звернули увагу на натяк на Тернопіль — за це і подякую. Насправді назва «ставозеро» має тут подвійну символіку:
По-перше, це, як вже було згадано у запитанні, посилання на зв’язок із Тернополем — містом, в якому я народився, прожив усе життя, яке продовжую його досліджувати, і яким я надихаюсь. І добра частина текстів, присутніх у книжці, а також більшість фотографій звідти ж, прямо пов’язана з його локаціями, об’єктами та мешканцями.
По-друге, зараз поняття «став» і «озеро» відносно міської водойми є тотожними — попри те, що історично вона була, є і залишається ставом — адже її колись для кращого захисту замку вирив засновник міста Ян Амор Тарновський, і тільки протягом совєтських часів водойму стали називати озером — я ставлюсь до цього лояльно. Та все ж хочеться, аби була якась історична справедливість, бо більшість людей, з котрими я спілкуюсь незалежно від міста, — іноді й з власне тернополянами — досі вказують на те, що водойма є озером. І замість того, аби на ту тему сперечатись, хотілось би, аби ті два поняття між собою були поєднаними, що я й вказав у назві книги. Хоча я особисто тішусь, коли люди називають водойму «ставом» — то тішить мого внутрішнього історика (сміється — І. В.).
— Які виразні деталі вашого ставозера?
— Повноводдя, глибина, чистота.
— Що формує його поетичний простір, за які буйки краще не запливати?
— Формують обставини, пов’язані з довколишнім та мешканцями. Та й кожен із мешканців теж є каталізатором.
А щодо буйків — краще не сильно заглиблюватися в поняття відносно моїх текстів, а то можемо сидіти над цим годинами (сміється — І. В.).
— Як вірші вплинули на ваш погляд на місто?
— Я припинив його ненавидіти.
У мене був протягом того ж періоду, що і написання текстів до книги, проміжок, коли я відверто проклинав місто: часто через власну закритість, неприязнь, сформовані завдяки травмам дитинства, і при цьому часто старався ним прогулюватись, особливо восени по набережній чи Загребеллю. Мабуть, таким чином я хотів якось змінити свою думку щодо нього та паралельно — власне бачення світу, власний погляд на речі. Тоді й писалось не на жарт продуктивно та добре знимкувалось — тоді ще на телефон, яким і досі послуговуюсь, попри наявність фотокамери для кращої якості знимок, уже близько трьох років.
Тому історія моїх текстів — то й історія перетворення моєї ненависті до Тернополя крізь любов на любов до Тернополя крізь ненависть — і навпаки.
— Можливо, є місця, котрі потрапили у поезії?
— Окрім згаданого раніше ставу, згадано й тролейбус № 3, що курсує між двома дальніми мікрорайонами — Аляскою і Дружбою, і проїжджає попри водойму, і мій рідний двір, хоча згадки там можуть бути прихованими, і — окремим віршем — набережна «Циганка». Хоча... я б тут порадив уже тим, хто матиме книгу в себе, віднайти, де є згадки локацій — перебіжні чи розгорнуті, і поринути в той Тернопіль, яким його бачу я.
— А де в Тернополі натхненно пишеться?
— Та будь-де! Хоч на лавці під домом, хоч в «коробці» з хлопцями, що після школи чи коледжу забігли поганяти м’яча, хоч у закладі харчування під час розрахунку за замовлення, та навіть під час домашніх вечірок вдома у товариша, коли стан алкогольного сп’яніння не є чимось фантастичним — і тоді пишеться натхненно!
Хоча якщо обирати окремі локації, то назву дві: особисту — лоджію в мене вдома й публічну — вочевидь, набережна ставу.
— І властиво, як творчість впливає на розуміння себе, на авторефлексію?
— Властиво, без сумніву. Більшість ранніх текстів були часто про це, але значно глибше я став у це заглиблюватися під час карантину — звісно, тоді було багато часу на якісь внутрішні розмови, часто вголос. Для мене то є своєрідна медитація — проговорити тему, яка турбує чи назріває, і або забути її, або викласти її у формі вірша — звісно, за умови відсутності шкоди комусь.
— В анонсі презентації збірки значиться, що будуть презентовані й відеокліпи на тексти. Розкажіть про них — які саме вірші ви вирішили супроводити відеорядом? Чому саме їх?
— То є «втрачена земля», «11:09» і «експромт про зміни клімату» (останнього нема в книзі, але не поговорити про нього я не можу).
Насправді я маю ще кілька домашніх записів у архіві, але їх до огляду вирішив не брати з різних причин.
— Як добирався відеоряд до слів? Що їх поєднує?
— Почну з «експромту» — то була раптова ідея запису, чисто задля практики мого знайомого, в якого є хороша, якісна камера. Перший — «втрачена земля» — я записав ще до того, як народився текст. І він мені є найбільш дорогим наразі, бо він, як і збірка, є цілковитим hand-made. А «11:09» — це відеотекст, що наразі претендує на переможне місце в боснійському поетичному конкурсі Mili Dueli, що з моменту свого заснування проводиться тільки онлайн. І всі три з них пов’язані між собою болісними та важливими темами, тому їх і обирав для зйомки.
— До речі, як заняття фотографією впливає на поезію та навпаки?
— Із моменту, коли я став робити власні знимки, якість і розуміння того, про що я пишу, підвищилась, я став краще розбиратись у середовищі, про яке йде мова в тому чи іншому вірші. І вже часто знайомі стали вказувати на те, що і в фотографіях, і у поезії в мене вимальовується певний почерк. Така синхронність, як на мене, і є головною ознакою впливу. Зараз я, на жаль, знимкую вже менше, але коли пробиває на фоторейди — то чом би й не надихатись потім на написання текстів?
— І наостанок, як ви для себе розумієте добрий ваш вірш чи поганий і його треба переписати?
— Для мене поганий вірш — той, який не можеш і водночас не бажаєш писати. Не думаю, що варто грішити поняттям «поганого» часто, хоча така реакція є необхідною, аби відсіювати графоманство — насамперед стосовно себе. Також погані вірші для мене — то тексти, які треба писати під специфічні конкурси, де треба за певний проміжок часу написати пристойного вірша. Це можливо насправді, без сумніву, але найбільше я люблю творити, коли не маю обмежень і маю простір для фантазії.
Поезія — то здебільшого простір для експериментів із формами, образами, темами, подачею і я не бажаю себе обмежувати в ній. Якщо вірш йде легко, все вище перераховане від форми до подачі не те, що є присутнім, а тісно і яскраво переплітається, а опісля є якесь задоволення від процесу і результату написання — тоді це є найвища форма доброго вірша для мене.
Інна Віконська
Фото надав Юрій Ліщук