Юрій Матевощук: «14 пісень – стільки триває дорога до Тернополя»

Нині про знакові, улюблені та просто прикметні місця розмовляю з поетом Юрієм Матевощуком. Власне, народився співрозмовник у Ланівцях, проте як каже сам Юрій: «Мені здається, Тернопіль мене прийняв, бо мені тут комфортно. Місто зробило мене таким, яким я є нині. Мабуть, у Києві я став би спортивним коментатором або бомжем», повідомляє Погляд.

– Звідки для тебе розпочався Тернопіль?

– З футбольного стадіону за «Орнавою». У сьомому чи восьмому класі з командою Лановецької дитячо-юнацької спортивної школи приїхали туди грати проти команди Тернопільської ДЮСШ.

В дитинстві я більше їздив до Львова, бо там жив дід і його родичі. Тернопіль дуже довго був мені нецікавий. Це вже потім я зненавидів усі великі міста і полюбив провінційний Тернопіль.(Провінційний – не в сенсі маргінальний, а тому, що затишний та негаласливий, зі своїм ритмом та укладом життя). Але після школи я мріяв про «Острозьку академію» або про навчання у Львові, та батьки все зробили, щоби мене переконати, що ліпше в Тернополі. Спочатку був сильно ображений. Від образи врятувала Літстудія 87.

У студентські часи було дві головні локації — квартира на Карпенка, 13 та «Єліся». І всі шляхи, котрі пов’язували їх – гідропарк, дорога до Центру. Дуже любив дорогу від універу додому — щось в ній було навіть трохи містичне. Йдучи, часто писав віршики. Запам’яталося, як під час першого обговорення моїх текстів на зібранні Літстудії 87, мені сказали, що вони гівно, і, щоби довести, що можу краще, поки йшов додому, написав три вірші. Це вже потім я став координатором студії.

З літстудією ми часто збиралися на «Єлісях». Це така Мекка для молоді, культурної зокрема. Часто проводили там читання, просто відпочивали. Вже потім зрозумів, що цей маршрут — «Єліся», «Дружба», стадіон – склався дуже логічно. Часто ходив до Центру через парк, бо люблю ходити пішки. Тернопіль малий і тут в кайф ходити пішки.

– Які нині актуальні улюблені місця?

– Дуже люблю вулицю Валову, бо тут лишилася історична архітектура. Ця бруківка мені дуже дорога. А ще тут таки є специфічний мистецький дух, хоча останнім часом тут стало трохи схоже на базар. Подобається, коли старші дядьки грають шахи. Але, коли їхній час мине, сумніваюся, що моє покоління сяде на Валовій грати шахи. Так добре сталося, що книгарня «Є» стала пунктом, де проводжу багато часу та працюю.

Інше місце, котре для мене знакове, — біля «Оріону», де я постійно «пиняю» машини, щоби доїхати до Ланівців. Власне, важливе не так місце, а те, що воно майже завжди стає початком   пригод та історій. Постійно зустрічаю в дорозі різних персонажів. Під час останньої в часі поїздки водій всю дорогу слухав шансон. 14 пісень – стільки триває дорога з Ланівців до Тернополя. Я їхав і думав, що мені соромно за моє місто, і що правильно кажуть, що в Ланівцях одні москалі. Але, коли розговорився з водієм, виявилося, що він тернопільський…

– З чим тобі асоціюється місто?

– Із запахом книжок. З дитинства любив читати. Запах книжок і газет був найкращим. Так сталося, що нині маю справу з книжками, хоча й ніколи не міряв про це: ні про те, що працюватиму у видавництві, ні про те, що буду письменником — хотів бути спортивним коментатором. Коли почав жити в Тернополі, ходив книгарнями, як психопат, вишукуючи, що почитати. Бо тут можна було купити книжки сучасних письменників, які в Ланівцях дістати було нереально. Я порпався на полицях, іноді знаходячи видання, котрі ніхто не купував, приміром збірку поезій Анрі Мішо.

Книжки дуже різні — і оформленням, і папером, і звісно, тим, що всередині. Тому ніколи не зраджу друкованій книжці з електронною. Вдома облаштував собі великий стелаж. І так, як  перегортають альбоми, згадуючи, що було, — я гортаю книжки. І майже кожна викликає спогади. Приміром, збірка каталонської  поезії, видана «Кроком». Беру її та пригадую, як з тими поетами знайомилися, відпочивали та виступали.

Зрештою, Тернопіль заслуговує на асоціацію з книжками, бо в нас є кілька досить потужних видавництв.

– А де любиш читати?

— Дуже люблю читати в людних місцях: біля пам’ятника Іванові Франку, на залізничному вокзалі, на Театральній площі. Це гарний спосіб провести час. Якось біля готелю «Тернопіль» за дві годинки прочитав Ейвінда Юнсона «Ще раз, капітане». На свіжому повітрі легше читається, тільки треба вимкнути зовнішній шум та перестати реагувати на людей. Зрештою, це ще одна складова, що робить Тернопіль містом, де мені комфортно та класно.

Окремий вид читання — в транспорті. Кажуть, що так читати не можливо, але то не зовсім так, бо тебе ж трясе з книжкою, отже все нормально виходить. Принаймні, я навчився читати в маршрутках. Народ на мене дивитися з інтересом, особливо та його частина, котра книжку востаннє в школі чи універі бачила. У багатьох вираз обличчя, ніби вони збираються запитати: «Що придурок?». Певною мірою це така-собі провокація. Але так здебільшого дивляться в маршрутках.

У тролейбусах — інша атмосфера. Тут публіка набагато строкатіша та більш інтелігентна певною мірою. Тому до читання ставляться по-іншому. Тернопільські тролейбуси та їхні пасажири, контролери, водії — це взагалі окрема тема.

— Які книжки про Тернопіль тебе зачепили?

— Найкращі — «Пацики» та «Місто уповільненої дії» Анатолія Дністрового. Крім того, вірші про місто зі збірки Василя Махна «Ровер». Це поезія про місто, якого я не знаю — вісімдесятих-дев’яностих, крім того, воно постає, як живе, його можна пронюхати та почути.

Записала Анна Золотнюк.