Юрій Вітяк: «Я хотів би жити в помешканні під дахом старого будинку» (фото)

— Яка в тебе перша асоціація з Тернополем?

— Складно виокремити щось одне. Мені здається, так  завжди, коли йдеться про простір, де мешкаєш тривалий час. Мабуть, легше мовити про місце, куди приїжджаєш на кілька днів, і зав’язується якась історія. Коли взаємодієш із містом, стаєш його частинною, зливаєшся з ним, доповнюєш його палітру кольорів, тоді асоціацій хоч греблю гати, і важко виокремити якусь.

Місто — це не тільки місця – самі вони не ладні  забезпечити гармонію всередині на сто відсотків. Це люди. І так добре, коли йдеш зранку вулицею та стрічаєш багато знайомих, котрі посміхаються, розповідають, запрошують кудись. Це важливо – знати, що ти комусь потрібен. Не в плані якоїсь вигоди, а тому, що цікавий, що стаєш частиною атмосфери.

Бо місто – своєрідне полотно, на якому вишиваєш, і кожна людина, з котрою взаємодієш, такий-собі візерунок на ньому. Все так чи інак суголосне – ти без міста, так само, як воно без тебе — неповні: ти є його частиною, цяткою, міткою і не важливо якого розміру, важливо, що без тебе полотно інших людей буде позбавленої якоїсь частини.

— Як постає Тернопіль у твоїй поезії?

— Не чітко. Моє письмо значною мірою фрагментарне. Хоча у текстах присутні елементи міста. З того, що зараз згадується:  «в випарі хтивих міст», «з цим перебродженим містом». Переброджене місто – таке, котре зародило щось в тобі, наповнило тебе людьми, емоціями, настроями, місцями. Це все починає бродити. Як вина, котрі бродять з осені до весни, і так ти: за певний час накопичуєш людей в собі, їхній цукор та соки, і це починає в тобі бродити – місто стає перебродженим, але не дистильованим. І тільки тоді, коли воно тебе втомлює, виснажує, стає вином – добрим, або поганим.

— Що тебе приваблює тут?

— Я дуже люблю стару архітектуру. Тут її, на превеликий жаль, залишилося мало. Але в тому теж є щось особливе, своя романтика та авантюра в тому, коли шукаєш старі будинки, відшукуєш дещиці, які причаїлися десь високо на фасаді чи в якомусь кутику, ще не знищені ні часом, ні людьми, ні стихіями. Люблю дворики, будинки, де ще збереглися старі вікна та балкони, моя особлива слабкість — двері.

Старі будинки наповнені історією. Їхні тріщини та шпарини, облуплені стіни, рипіння підлоги, виповідають про минувшину красномовніше, ніж підручники. У старих помешканнях можна знайти речі, котрі вже нікому не потрібні, котрі затратили своє первинне значення, але можуть стати близькими тобі, ти можеш дати їм нове життя та надати інших значень. І це таке пірнання в роки, така-собі машина часу, яку конструюєш ти, ти й пересуваєшся нею з одного часопростору в інший. Уявляєш себе персонажем якоїсь історії, видумки, котрий замешкував там, на котрого не тиснули всі ці дива прогресу, котрий був зодягнений в одяг іншого фасону, йшов вулицями нічними та романтичними, повертався додому, де чекали книжки й інструменти. Власне, мій спосіб життя і мислення пов’язаний саме зі старими речами, котрі мають більшу силу за новочасні. Інколи здається, що я мав народився не в цьому столітті.

— Як укладений твій буденний маршрут?

– Моє помешкання на «Новому світі». Люблю йти до нього вулицею Юліана Опільського — дуже красива вулиця, на котрій збереглося багато красивих й давніх будинків. Зокрема, її окраса — та й взагалі місті — вілла Вітошинських. Мені хотілося б, щоби там була не державна установа, а якась мистецька резиденція, місце, де збиралися б творчі люди, проводилися б культурні заходи. Тобто відбувалося те, що відтворювало б первинний настрій будівлі. Гадаю, кільком таким заходам під силу змінити атмосферу міста та мислення багатьох людей.

— І наостанок… 

— Іноді хочеться відлучитися від усього. Відчути певний ритм — місто має різні ритми, і можна вибрати місце з таким, котрий хочеш відчувати, або тим, котрий зараз підходить. І я йду до будинків, котрі мені нашіптують свої історії та допомагають розібратися в собі. І все це відкриває в мені щось нове та додає якоїсь сили писати, спілкуватися.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.