Юрій Винничук у Тернополі розповів про своє родинне тернопільське коріння, еротику, матюки та маразм «старечої» поезії (фото)

Напередодні «ТЕРЕН» ознайомив читачів із першою частиною інтерв’ю з культовим письменником, лауреатом багатьох літературних премій, у тому числі й «Книги року ВВС», прозаїком, літературознавцем і публіцистом, який входить у п’ятірку найпопулярніших українських авторів, Юрієм Винничуком. Сьогодні – завершальна частина розмови із письменником.

Коли пишу, я себе не стримую в нічому

- Пане Юрію, а от, бувало у Вас так, коли описана в книжці історія у Вашому житті зіграла з Вами злий жарт?

- Буває так, що все, про що колись писав, іноді збувається. Розумієте, коли я пишу, я себе не стримую ні в чому. Бо я не раз кажу юним літераторам: пишіть відверто і не соромтеся нічого.

- Попри процес писання, як Ви знаходите час на читання, бо самі кажете, що Ви «більше читач, ніж письменник»?

 - Якось знаходжу… А переважно читаю зарубіжну літературу – в польських і чеських перекладах, намагаюся менше читати російськомовної літератури, бо вона на мене «тисне» і я потім, коли пишу, виловлюю у своїх текстах різні словесні «блохи». А чеська і польська літератури абсолютно не агресивні, то я часто в Польщі та Чехії, коли там буваю, купую їхні книжки. Також передплачую журнали типу «Всесвіту», які виходять у Польщі та Чехії. А з українських письменників я читаю тих, кого читають всі. Та їх не так й багато, таких письменників. Це – Жадан, Забужко, Андрухович, Прохасько, Іздрик…

- А яка книга для Вас є особливою, яку Ви вважаєте для себе шедевром?

- Таких є книг багато. Наприклад, переклади Миколи Лукаша - «Декамерон», «Гаргантюа та Пантагрюгель», це ті книжки, які час від часу перечитую, купаючись у цій розкішній мові, підзаряджаючись ними. Я люблю середньовічну літературу в гарних перекладах, просто кайфую, читаю окремими порціями, як ніби чай ковтками п’ю. Все це настроєве, наче у такі хвилини підключаюся до якогось акумулятора.

 Твої герої тобі близькі, ти часом зливаєшся з ними

- Часто у Ваших книгах є гумористичні моменти, то Ви їх самі вигадуєте, чи десь вони траплялися у Вашому житті?

- Я коли пишу, то сам часто сміюся. Бо ж правду кажуть, якщо письменник не проронив сльози у трагічних епізодах своєї книги, то і читач не заплаче. Не можна якось відсторонено писати, адже твої герої тобі близькі, ти часом зливаєшся з ними, думаєш, як вони, живеш їхнім життям, переживаєш разом з ними їхні емоції.

- Кілька слів про літературний діалог між молодими українськими письменниками та старшим поколінням. Яким Вам бачиться майбутнє молодої української літератури, що її чекає, скажімо, через 10-20 років?

- Скажу відверто, у нас літературного, позафестивального життя немає. Немає фахових журналів, не існує літературної критики. У світі це виглядає інакше. Там усі недільні випуски газет мають вкладки про театр, кіно, літературу. Хоча у нас, до Другої світової війни, особливо у Львові таке практикувалося. Це і «Діло», і «Наш час» мали такі вкладки. Нам здається, ніби у нас багато письменників. Насправді, це не так. Ось, наприклад, в Ісландії, де є 250 тисяч мешканців,  то там є 250 письменників, тобто один письменник на тисячу жителів. Скажімо, у Тернополі – 230 тисяч мешканців, та не має тут 230 письменників, немає. Хоча, зрозуміло, не йдеться про кількість, але все ж. А щодо молодої генерації, то постійно спілкуюся з молодими літераторами, маю навіть своє молодіжне середовище літераторів у Львові, зустрічаємось у «Дзизі».

- Як же «пробитися» у світ молодим писменникам, як їм знайти дорогу до видавництва, яке б популяризувало їхні книги?

- Особисто я вже роками співпрацюю із «Фоліо», там постійно  чекають на мої твори. У мене там нема ніяких проблем. А щодо молодих, то потрібно пробувати через «Коронацію слова» чогось добиватися, бо коли виходиш у фінал, то до тебе самі видавці звертаються. Розумієте, коли автор успішний, то стосунки із видавцем доволі вигідні. Є певний, часом солідний, аванс, та й з продажу йдуть суми.

Поезія належить молодості, а хто пише після 35 – той впадає у глибокий маразм

- А щодо поезії, щось Вам зараз пишеться у цьому жанрі?

- Я писав вірші до 35 років. Бо вважаю, що поезія належить молодості, а хто пише після 35 – той впадає у глибокий маразм, це часто видно на прикладі деяких класиків, як вони писали коли були молодими і те, що вони зараз пишуть, то це часто поза межами здорового глузду. Тому з поезією завершив давно. Але в моїх творах є дуже багато поезії, поетичні описи, окремі фрагменти. Так що я від цього не відійшов. Але я часто дивуюся, коли добрі поети, які пишуть гарні вірші, не переходять на прозу.

- Пане Юрію, Ви з тих людей, що не бояться висловлювати те, що думають. А не шкодуєте, що сказали щось, а тоді мали клопіт з цим усім?

- Не шкодую. Я мав десь до тридцяти судових позовів, що стосуються деяких моїх публікацій. Бували навіть ситуації досить кумедні. Пригадую, вже перед самим Майданом народний депутат Колесніченко, який втік у Крим, так ось, він колись з трибуни Верховної Ради ляпнув, що його батько згорів у танку. І всі почали сміятися, бо батько загинув у 1944, а Колесніченко народився у 1956-му. Я же це все сталося? Як таке може бути? І я написав, що очевидно, коли його батько йшов на фронт, то залишив свою цілющу живицю дружині і сказав, мовляв, як я загину, то використай, як має бути… От вона і сховала у підвалі, в холоді, щоб та штука не зіпсувалася і забула про неї. Проходять роки, вона спускається у льох, вдаряється головою в одвірок і згадує про те, що колись заховала. Та й використала це і народився Колесніченко з примороженими мізками. Думав, що поможу людині у тій ситуації. А він образився і подав на мене в суд. Він виграв, ми подали апеляцію, виграли ми, а потім – Майдан та й на цьому все закінчилося. Або ось, написав про тепер вже колишнього міністра Арбузова, що для того, аби побачити його обличчя, я мусів стулювати два телевізори разом. Теж дзвонили, попереджували, щоб подібного не було…

- Крім сарказму, іронії, гумору, мало який Ваш твір не обходиться без еротичних моментів…

- До еротичної літератури у нас дещо пригальмоване ставлення. Бо якщо зарубіжний письменник дозволяє собі якійсь детальні описи чогось еротичного, то це нормально, а якщо український, то його можуть звинуватити у збоченстві чи в чомусь іншому. Про мене так і писали - «цей збоченець зі Львова…». Так само й у фільмах. Деякі зарубіжні стрічки дивлюся недубльовані, бачу, що там багато нецензурних слів. Але дивний парадокс: вони матюкаються у фільмах, але не матюкаються в автобусах чи на вулиці, а у нас – навпаки. Так я не знаю що краще, мабуть, коли – у фільмах.

  Алкоголь – джерело притлумлення натхнення

- От ми зараз тут, у Тернополі у затишній кав’ярні смакуємо біле сухе вино. А що для Вас алкоголь? Чи не є він стимулом для процесу творення?

- Алкоголь – джерело притлумлення натхнення. Часом склянку вина люблю випити. Іноді щось у творчому процесі гальмується, то я беру книжку і читаю, читаю і воно й проходить. Для мене розслаблення – це поїздка на море. Туди їздимо кожного року. Переважно – у Хорватію. Дружина - за кермом «Тойоти». Я не керую і не хочу, бо мав би купу різних завдань, а на це все потрібен час. А взагалі, для мене відпочинок – це приготування їжі.

- Навіть так? Читаючи Вашу книгу «Галицька кухня. Історія, рецепти та обличчя», чомусь думав, що приготування страв для Вас це копіткий, складний і скрупульозний процес.

- От, я склав книгу кулінарних рецептів. По суті, все, що там є, я готую сам. Тобто, це книжка, перепущена через голову і шлунок. Як мають гості прийти, то готую і відповідну страву. А так, для сім’ї, то різне готую. Маю таку міні-пекарню, пляцки печу, хліб випікаю, палюшки роблю з картоплі і сиру. Купую м'ясо і запікаю з рисом...

- Такі знайомі ще з дитинства страви, відчувається галицько-волинська, тернопільська кухня.

- Так, мій тато з Лановецького району, з Бережанки, на Тернопільщині,  мама – з-під Кременця, із села Підлісне. Дід був в УПА. Ну а ми зараз із сім’єю живемо у власному будинку у Винниках, під Львовом.

- Як бачиться звідти, з Винників, що під Львовом, проблема Донбасу?

- Думаю, що нам Бог дав таке випробування. Звичайно, жертви, це біда, трагедії. Але це – нарешті нагода відірватися від Москви. Бо раніше багато хто не уявляв собі, як таке може бути, що ми житимемо окремо. Але які ми брати? Це просто маразм! Ніде у світі не існує народів-братів. Переважно усі народи-сусіди між собою пересварені, десятиліттями існують взаємні претензії. Але вірю, що все там, на сході, закінчиться  позитивно для України. Санкції щодо Росії роблять свою тиху справу і рано чи пізно вони звідти ступляться. Тільки питання, що тоді з оцим «добром» робити? Але я оптиміст. До речі, Майдан почався восени 2013 року, а «Український тиждень» ще за рік до цих подій попросив мене написати якусь сатиричну річ. Я і написав на дві сторінки таку п’єску «Останній бункер» - про останнє пристановище Януковича, коли народ захоплює Межигір’я, як вони втікають…

- Там, пам’ятаю, деякі із Ваших персонажів вистрибують із вікна, але не розбиваються об землю, а перетворюються у бульки і злітають в небо й там, високо, беззвучно лускають…

- Саме так. І знаєте, мені дехто тоді, за менш як рік до подій на Майдані, казав, ну що ти таке пишеш, яке повстання, які штурми, люди зневірилися, нічого цього не буде ніколи. А я казав, що буде. Навіть заклався на ящик шампанського. І я виграв.

 Хочу воскресити деякі імена українських письменників

- І на останок. Про ще одну грань Вашої творчості. Знаю, що Ви  відкриваєте для українського, зрештою, світового загалу, забуті, малознані для сучасників імена українських письменників.

- Так, я хочу, так би мовити, воскресити деякі імена, бо цим чомусь мало хто у нас займається. Два томи видав про українських поетів, які загинули під час світових воєн і були розстріляні в сталінських таборах. Також видав товсту книгу «Невідоме «Розстріляне Відродження», там твори письменників, яких раніше ніхто не видавав. Може там, на Небі, вони за мене помоляться, що я їх витягнув із забуття. Зараз готую любовну прозу початку двадцятого століття, туди теж увійдуть маловідомі твори українських письменників.

Олег Снітовський

Фото автора