Юрій Винничук у Тернополі сказав, що пише, у першу чергу, для себе, але радий, якщо читачу це подобається (фото)

«У мене є кілька розпочатих романів, які я ніяк не можу закінчити..».             

 - Пане Юрію, зауважив, що під час презентації Ви жодного разу не сказали присутнім, що мовляв, «Аптекар» настільки цікава книга, що читач обов’язково мусить її придбати і прочитати, аби дізнатися для себе багато таких речей, яких він ніколи не знав.

- Розумієте, у чому справа, можливо це буде і дивно, але я, передусім, пишу для себе, бо мені це цікаво. І коли вже стається так, що читачу подобається те, що я пишу, то це  для мене дуже приємно, тішуся з цього. Ніколи не закликаю читати мої книжки, це просто смішно було б. Читач сам все відчуває, розуміє і робить свій вибір.

- Схоже на те, що коли говоримо про «Аптекаря», то тут читач вже зробив свій вибір. Адже Ваша книга, на думку багатьох літературних експертів, увійшла у ТОП -10 найкращих книг останнього часу. Чому такий інтерес до написаного у цій книзі? У ній Ви на деякий час відправляєте читача із нашого часу до подій 1646-48 років, у часи Хмельницького, у тодішній Львів, де органічно співіснують історичні та вигадані персонажі, які вміло плетуть інтриги, утворюють любовні трикутники, одним словом, живуть багатогранним життям, яке виявляється, цікаве і для нас. Чому саме це все Ви нам показуєте у своїй книзі? Взагалі, як виник задум написання роману?

- Справа у тому, що у ті «дрімучі», 70-80 роки, коли я не мав де публікуватися, завжди щось писав. У мене є кілька розпочатих романів, які я ніяк не можу закінчити. У тому числі, вже була якась частина написаного про львівського ката. А вже пізніше, після того, як було видано «Танго смерті», я переглядав списки студентів-українців, які навчалися у європейських університетах XVI -XVIII століть. Цікавився, яким чином вони себе іменували. Так ось, хтось писав – рутенос, інший – роксоланос, але й були такі, хто писав – українець. І це дуже важливо, бо наприклад, росіяни кажуть, що українці як такі, з’явилися тільки на початку 20-го століття, як самоусвідомлена нація, а до того ніхто ні про яких українців не чув. Навіть у Солженіцина є теза, що, мовляв, українців вигадала австрійська розвідка, аби насолити росіянам і тому подібне. І от, коли я переглядав ті списки, то одного із тих студенів я вирішив зробити героєм свого майбутнього роману. І то все якось було спроектовано на ті нотатки про львівського ката, так і пішла робота над новим романом.

- Завжди дивуюся Вашому вмінню детально описати картини того чи іншого історичного відтинку, що дозволяє читачу ніби «пірнути» у минуле. Звідки ж такі деталізовані, образні описи тогочасся?

- Передусім, скажу, що мені було цікаво писати цей роман, адже я досліджував невідомі для себе терени. Це і медицина XVII століття, і нотатки про катівське ремесло. Багато сидів у польських бібліотеках, читав «Лондон. Біографія» Пітера Акройда.

- Але це ж Лондон?

- Так, це книжка про життя Лондона, але у ній  йдеться і про той час, що і в моєму «Аптекарі», про Львів, тут є певна тотожність. Хотілося описати це місто зі своїми звуками, фарбами, запахами, емоціями, переживаннями, побутовими подробицями. Скажімо, «Танго смерті», це одна справа. Я вже жив у ті часи, про які там йдеться – це спогади батьків, родичів, живих свідків тих подій. Тому й писалося, у деякій мірі, легко. З «Аптекарем» було важче, я кажу, потрібно було перечитати великий масив літератури, архівних документів, в тому числі й тих, які стосуються не тільки Львова, але й інших європейських середньовічних міст. Бо часто мандрівники у своїх щоденниках Львів порівнювали з окремими містами Європи, у тому числі, наприклад, з Венецією. Ось так і відтворював середньовічне життя міста. І це все було для мене дуже цікаво..

«Є правда історична, а є правда роману. І досить часто правда роману перемагає…»

- Як би це делікатно сказати, але чи не здається Вам, що роман дещо, при всій своїй інтризі й непередбачуваності сюжетної канви, має певний відтінок, не те що «сірого», але – похмурого...

- А я це і не приховую. Зрозуміло, роман похмуріший від попередніх,  бо зображає не зовсім естетичні речі. Але він не є історичним, він написаний на історичному тлі, адже там є і «чорт» і «відьма».

- Була необіхдінсть «залучати» такі «персонажі»?

- Коли в історичному романі немає таких, як ви кажете, фантасмагоричних персонажів, то він не буде сповна відображати картину того часу. Адже люди тоді у це все вірили. Вивчав хроніки старого Львова, то там видно, що йдеться і про добрі, і про злі духи.

- Тобто, це був світ тогочасних людей?

- Саме так. От, коли козаки взяли в облогу Львів, то всі жителі «побачили» у небі Святого Івана з Дуклі, який благословив Львів і зупинив атаку козаків. І це не було марево якоїсь однієї людини, це всі описували, вірили, що дійсно це все бачили. Або ж знову таки, під час львівської облоги у місцевій катедрі, нібито, «молилися» покійні єпископи за порятунок Львова. Більше того, їх «бачили» і описали у хроніках. То як я міг змалювати моїх героїв без цього всього тла, середовища, світу, в якому вони тоді жили?

- До речі, щось подібне Ви описуєте у своїх «Легендах Львова», книзі, яку населяють львівські відьми, чорти, духи, водяники, скнилівські мудрагелі та сьвірки. Я читав цю книгу і для мене особисто давній казковий Львів українців, поляків, євреїв, вірмен та інших народів щораз поставав, як унікальне явище світової культури, джерело багатющого міського фольклору та життєрадісного гумору. Тобто, світ давнього Львова – містичний, зітканий із туманів і сутінків, він ніби завис між минулим і теперішнім, продовжується і в «Аптекарі»? 

- Це так. От Ви згадали «Легенди Львова», то там дуже багато йдеться про такі речі, які описані і в «Аптекарі». У Польщі, наприклад, Ви не повірите, ще наприкінці дев’ятнадятого століття навіть видавалась «Газета метафізична», яка закликала читачів надсилати історії про духів. І народ надсилав.

- А чи не забагато у романі «гіпернатуралізму», опису речей, як кажуть, «не для людей із слабкими нервами»?

- Є певна картина життя із своїми приємними і неприємними для речами. Я хотів показати Львів того часу таким, яким він був, використовуючи в тому числі, можливо, для когось, привабливі чи непривабливі описи. Зрештою,  пригадайте «Парфумера» Зюскінда. А що, там немає трупів, бруду, смороду того середовища, в якому народився герой оповіді? Усе це там є.

- Як на мене, «Аптекар» - у певній мірі, енциклопедія середньовічної  львівської медицини, знахарства, міського устрою, торгівлі, судочинства. Чи не здається, Вам, пане Юрію, що читачу важко розрізнити, де історична правда, а де художній вимисел? Це, як у Вашому романі «Мальва Ланда», насиченого дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету. Тоді критики казали, що то - квінтесенція Вашої безмежної фантазії, сміливого гумору та спокусливого еротизму. Але це ж саме можна сказати і про «Аптекаря»?

- Відверто вам кажу, коли пишу, у мене багато сумнівів , я часом мучуся зі всім тим. Розумієте, є правда історична, а є правда роману. І досить часто правда роману перемагає. От зараз «Аптекаря» перекладають на Заході. Так ось, не думаю, що німці будуть сумніватися у тому, що річка Полтва була судноплавною і там навіть були пірати. Тому, що їхнє уявлення про Україну дуже ефемерне. Тому будь-яка вигадка для багатьох може звучати як історичний факт.

- А роман «Аптекар» матиме своє продовження? Принаймні, цього хочеться тим, хто його вже прочитав.

- Одразу скажу, що «Аптекар» недокінчений, буде ще й друга частина. Перша частина закінчується тим, що починається повстання Богдана Хмельницького і козацькі війська підходять до Львова.

   «Пишу таким чином, що не знаю, що далі буде…»

- Узагалі, Ви, одразу визначаєте долю свого героя, його, так би мовити, «фатум», чи змінюєте життєву історію безпосередньо під час написання книги?

- Пишу таким чином, що не знаю, що далі буде. Тому, що мені по-іншому не буде цікаво. Можливо, це дивно і смішно, але так воно є насправді. Переконався, що ті речі, які я дуже довго і, ніби, добре обдумав, я їх ніколи так і не написав. Бо я вже знав, що воно буде і то мені абсолютно нецікаво.

- А чому це так стається?

- Може, це від того, що я більше читач, ніж письменник. Тому, вважаю, має бути цікаво, перш за все, мені, а тоді, більша вірогідність, що буде цікаво і читачам. Цей процес у мене часто відбувається стихійно. От зараз я завершив частину нового роману. «Клуб сімейного дозвілля» запропонував написати колективний роман, де першу частину написав Жадан, другу пишу я, а далі – Курков, Карпа, Фоззі, Кокотюха та інші письменники. Кожен пише по сорок тисяч знаків. Мені дістався період, про який йдеться у романі – тридцяті-сорокові роки минулого століття. Я все це вже здав у видавництво, але зупинитися вже не міг і пишу далі, ось так виникають і живуть персонажі, сюжети…

- А якщо повернутися до ваших перших книг, то як Ви ставитися зараз до того, колишнього Юрія Винничука і теперішнього?

- Був якийсь період, юнацький, коли я писав різні там речі, які не мали жодного шансу на публікацію. Я навіть маю три книжки «про мене, коханого»  - «Діви ночі»,  «Весняні ігри в осінніх садах» та «Груші в тісті». Я там описав деякі свої пригоди, бо так вже сталося, що у мене життя видалося досить насиченим і багатим на різні пригоди. Але якось так вийшло, що деякі з цих книг відігравали та й зараз відіграють роль певного психологічного посібника. Бо там, наприклад, описано, що робити, коли втрачаєш, скажімо, коханого чи кохану і як вийти з того стресу. Пригадую, як на одній із презентацій книг до мене підійшла гарна дівчина і сказала, що я їй просто врятував життя. У неї була дуже складна ситуація, але прочитала мою книгу і змінила свій стан. Порада: не треба відмовлятися, коли кличуть на здибанки, навіть з тим, хто тобі не подобається, бо у нього є друзі, а в тих друзів є теж друзі, коло розширюється і можна зустріти того, хто вам потрібен.

    Про те, як описані у книгах Юрія Винничка історії, зігравали з ним злі жарти, над чим плаче і сміється письменник під час написання своїх романів, а ще – про еротику, матюки, алкоголь та поезію, все це читайте у наступній частині інтерв’ю завтра на сайті «ТЕРЕН».

Олег Снітовський

Фото автора