Життя людей з особливими потребами

«RIA плюс» продовжує цикл публікацій, щоб привернути увагу до людей з особливими потребами. Ми розкажемо про їхнє життя, проблеми та мрії.

Лише троє офіційних сурдоперекладачів працюють у Тернопільській області. Тим часом в обласній організації Українського товариства глухих (далі УТОГ) налічується 1481 людина з вадами слуху. З них 828 - глухих, 653 – слабочуючих, тобто тих, які трохи чують і можуть користуватися слуховими апаратами. Навантаження на одного перекладача мови жестів надзвичайно велике. І хоч люди з вадами слуху стараються адаптуватися до життя, без допомоги перекладачів їм часто не обійтися. Отримати довідку в жеку, звернутися до сантехніка, лікаря, в міліцію - всюди нечуючим потрібна підтримка близьких людей.
- Якщо слабочуючі можуть дати собі раду з допомогою слухового апарата, то нечуючі не мають такої можливості, - каже голова обласної організації УТОГ Надія Коцовська. – Загалом ці люди живуть, як усі звичайні люди. Я завжди кажу і твердо переконана, що людина з інвалідністю – така, як решта людей, але має особливі потреби, повідомляє "20 хвилин".

Мають шосте чуття

У нечуючих людей є проблеми у спілкуванні з оточуючими, продовжує пані Коцовська. - Навіть не в тому проблема, що вони не чують, а в тому, що вони не можуть комусь пояснити, чого вони хочуть. І ті, кому вони говорять, не розуміють їх, - каже співрозмовниця. – У нечуючої людини є секрет: зазвичай вона розуміє співрозмовника, але він не розуміє нічого. Нечуючі навчилися пристосовуватися. Життя їх вчить зчитувати з губ. Вони звертають увагу на міміку - чи нахмурили ви брови, чи посміхаєтесь. Такі люди дуже чутливі до деталей, вони спостережливі й одразу бачать, що людина стривожена. Іноді ми їдемо разом із нечуючими у транспорті. А мені кажуть: «У цієї людини якісь проблеми. Дивись, як він нервується і переживає». Я навіть не помітила б такого, а вони сприймають все трохи по-іншому. В них є якесь шосте чуття. А нам треба, щоб нас чули: хочу пити, хочу їсти, хочу отримати довідку….  Всюди хочуть почути, якщо ні - просять написати на листочку. Але дивитись на людину і вникати, що вона показує… Ще медики звертають увагу, а решта від такого відмахується. Кажуть: „Ось номер телефону, нехай хтось тобі допоможе».

Діти глухих чують!

Нечуючі часто стикаються з людською байдужістю у різних установах. Адже ніхто не хоче напружуватися, не хоче увійти в становище людини з особливими потребами. А таким людям теж треба піти у жек, до лікаря чи деінде.
- От сьогодні наш перекладач ходила разом із глухим у поліцію писати заяву, бо у нього вимагають гроші, - каже Надія Коцовська. - Він живе у гуртожитку, за який своєчасно сплачує. Але до нього щомісяця приходить чоловік і вимагає гроші, не пояснюючи, для чого вони потрібні. Іноді ще й запотиличника дає, незважаючи на те, що це старша людина. Є люди, які вважають, що вони чимось кращі від нечуючих. От 3 березня цей чоловік дав вимагачеві 50 грн. Перекладач написала заяву у міліцію, хай там з’ясують, на що ті гроші йдуть.
Загалом нечуючі стараються вирішувати побутові проблеми самі, іноді просять допомоги у своїх дітей, які зазвичай знають мову жестів.
- Як правило, зі всіх нечуючих і слабочуючих 10% мають глухих дітей, а у 90% їхні діти чують, - каже Надія Коцовська. - Це потенційні перекладачі, адже життя примушує їх вчитися мови жестів змалечку. Будь-якій дитині завжди легше показати, ніж говорити. Згадайте, як малі діти показують пальчиком на усе, що вони хочуть. І так дитина вивчає мову жестів. От у нас є сім’я глухих, а їхня дитина чує. Бабуся не чує, мама з татом не чують, тітка не чує, старша сестричка не чує, а трирічна Даша чує. Але з нею треба говорити. Віддали її в садочок і мають надію лише та вихователів, щоб вони працювали з нею і навчили говорити.

Рятують новітні технології

Тепер життя нечуючим і сурдоперекладачам суттєво полегшили новітні технології. Адже показати жестами те, що потрібно, можна за допомогою відеопрограм.
- У мене на комп’ютері відкритий Skype і камера, а вся молодь має телефони з фронтальними камерами. От вони вони мені телефонують, - каже Надія Коцовська. - Приміром, кажуть жестами: «Я у поліклініці, мене не розуміє лікар. А у мене болить те чи те, поясни все це медику». І я пояснюю. Ще одне полегшення - це sms-повідомлення. Раніше, коли людині потрібно було кудись піти з перекладачем, спершу вона змушена була прийти і домовитись про годину зустрічі, потім піти додому і наступного дня ще раз прийти. Тепер це вирішуємо за допомогою sms. Відповідно, я можу скласти свій графік. Техніка розвивається і нечуючі для себе вишукують можливості нею користуватися. Єдина проблема, що телефони з фронтальними камерами дорогі. Якщо простенький коштує 300 грн, то смартфон - кілька тисяч. Тож не всі нечуючі можуть собі таке дозволити.

Питають, як допомогти

Люди з вадами слуху намагаються дати собі раду у житті. Так, 15 чоловік із обласної організації УТОГ працюють комплектувальниками дротів на підприємстві «СЕ Борднетце-Україна”. Дехто працює прибиральником, багато хто - швеями.
- Школи для глухих дітей дають післяшкільну освіту. Там їх спеціально вчать на швей упродовж року, - каже пані Коцовська. - Після цього вже можна йти на роботу. Якщо швея талановита, то вона може обшивати сусідів і заробити на шматок хліба.
На питання, що потрібно тернополянам із вадами слуху та їхньому товариству, Надія Коцовська відповідає несподівано.
- Ми ні в кого нічого не просимо, - каже вона.

-  Нечуючі такі свідомі, що вже два рази передавали речі для Логістичного центру допомоги АТО. Якщо вони чогось потребують, я йду в органи державної влади і кажу про це. Ми не повинні нічого просити. Ми повинні заробляти самі, нам потрібно дати можливість ходити на роботу. Якщо ці люди працюватимуть і матимуть шматок хліба, нам не треба буде іншої допомоги. До речі, може, комусь потрібна наша допомога? Може, комусь потрібні слухові апарати, може, хтось має нечуючих діток і не знає, що з ними робити? У нас є досвід, ми знаємо, як працювати з такими людьми, тож ми допоможемо. Наш номер 51-07-44.

Зібрали допомогу бійцям

Надія Коцовська розповідає, як члени товариства допомагали бійцям АТО.  - Нечуючі у мене часто питають про події в Україні, я розповідаю їм новини, - каже вона. - Щомісяця організовую зустрічі з нечуючим, де спілкуємося на різні теми. Вони ставлять запитання, а я відповідаю. Одного разу я розповідала про АТО, а одна з жінок каже: «А чим ми можемо допомогти?». Я відповіла: „Може, маєте крупи, консервації”. Вони принесли продукти і здали їх у Логістичний центр. Потім бійцям були потрібні покривала, ковдри. Члени товариства поприносили ці теплі речі. Це я просто приклад навела. Вони розуміють, що комусь треба допомагати. Вони не сприймають жебрацтва. У нас немає жодного глухого, який стоїть із простягнутою рукою. Я завжди пояснюю всім, що треба заробляти гроші, йти на роботу, якою б вона не була.