«Змінила погляди на багато речей»: тернополянка розповіла, як поборола рак

Тернополянка Оксана Мацишин десять років тому пережила страшну хворобу. «У вас рак шийки матки», - двічі довелось почути жінці. Зараз героїні – називаю її так, 47 років, вона займається страховим бізнесом, подорожує і, за її словами, «кайфує від життя». Окрім того Оксана одна із співзасновниць громадської організації «Амазонки Тернопілля», де ділиться досвідом, підтримує і допомагає онкохворим. 

- Я задоволена сама собою, я живу для себе, люблю себе і люблю всіх, хто оточує мене. Мені добре там, де я є, - з впевненістю говорить жінка. 

Із журналістами Терену Оксана поділилась своєю історією. 

Яким життя Оксани було до хвороби  

- Перший раз я дізналась, що в мене рак, в 35 років. Це був 2009 рік. Звичайно, це було для мене шоком, як, напевне, для кожної людини. Я не повірила тернопільським лікарям, поїхала в Київ перепровірятись. Коли все таки підтвердилося і там – взялася за лікування. До того моє життя, скажімо, було неусвідомленим. Жила і не задумувалась над самою суттю життя. Навіть і після першої онкології – не дуже усвідомила, тому що в мене був діагноз першої/другої стадії, і я сильно не зациклювалася на тому. Вже коли через два роки стався потужніший рецидив,  і лікування затягнулось на більше, ніж пів року – от тоді було по-іншому. Я почала задумуватися для чого це мені дано, було інше сприйняття, розуміння. Другий раз дав мені поштовх  до того, щоб шукати сенс життя . Після того, звичайно, змінилися погляди на багато речей, я почала цінувати саме життя і насолоджуюся ним дотепер .

Як проходило лікування

- Мені кажуть – «вам потрібно робити хімію». У мене шок, я день-два опановую себе і йду робити хімію. Потім кажуть – «вам треба опромінення». Я знову ж таки, день-два це переважую, переборюю і йду робити опромінення. І так будь-яку серйозну процедуру. В мене не було супротиву і негативного ставлення до того.

Момент реабілітації 

- Перший раз після онкології у мене була депресія. Після другого разу, хоч на той момент вона була набагато сильніша – в мене вже депресії не було. До кінця лікування я вже не задавала собі питань – «за що мені чи для чого це все мені потрібно». Я почала вивчати психологію, шукала причини, чим я могла це створити і притягнути. І тоді на етапі реабілітації я посвятила себе саме цьому і також вивченню духовного. Загалом, не можу сказати, що у мене була важка реабілітація, адже я мала людей, які на шляху випробування допомагали мені своєю підтримкою. Я дякую за те, що у мене було – це мені показало зовсім інші сторони життя. Я приймала онкологію, не боролася з нею, а, напевне, просто вивчала. Я все таки притримуюся думки, що найбільше це залежить від нашої психосоматики, від нашого розуміння, думок. Я зрозуміла, чим я створила собі цю хворобу, тому прийняла її і, як то кажуть, відпустила. 

Діяльність у ГО «Амазонки Тернопілля»

- Загалом раз в рік в громадській організації «Амазонки Тернопілля» проводяться семінари, збори, конгреси. Так як в кожному місті є свій осередок, то ми з учасницями раз в місяць зустрічаємось у Тернополі в обласній універсальній науковій бібліотеці. Раніше ми постійно кожного тижня ходили в онкодиспансер. Зараз, в зв’язку з коронавірусом, ми обмежені в діях власне волонтерства, тому що не можемо відвідувати вільно пацієнтів. До коронавірусу кожного четверга ми ходили в основному в жіночий відділ, підтримували наскільки це можливо жінок, робили їм різноманітні «дні краси», фотосесії і тому подібне. Інколи рідні не можуть в момент, коли людина захворіла, це зробити, бо вони самі не знають, що з цим всім робити і деколи ще в більшій паніці, аніж хворі. Сторонні люди адекватніше до того відносяться, тим більше люди, які вже перехворіли, мають позитивні результати й оцінюють цю ситуацію об’єктивніше. Зараз ми працюємо на інформативному рівні. Щомісяця ми скидаємо у Фейсбук оголошення, запрошуємо всіх бажаючих, аби поспілкуватись, підтримати одне одного, поділитися своїми історіями, досвідом.

Найголовніше – віра

- Я кожному хочу сказати, що рак - це не вирок. Це просто життя показує, що ми кудись не туди рухаємось, що ми мало приділяємо собі уваги, що ми неналежним чином сприймаємо саме життя. Всім, хто має онкологію, бажаю змінити свій погляд на життя, відпустити образи, злість, ненависть. Це все тримає людей в полоні. Потрібно наповнюватися тільки позитивними емоціями і вірою, це – найголовніше. Спочатку віра, а потім все решту.

Фото Оксани Мацишин