Золота дитина з Іваня-Золотого
Стефанія Михайлівна Шабатура народилася 5 листопада 1938 року в селі Іване-Золоте на Дністрі біля Заліщик.
Коли бував там на байдарках, довідався, що в давні часи там «золото мили і знайшли», а в Іванім-Пустім – «не знайшли». Тепер думаю собі, що та топоніміка може стосуватися Стефи Шабатури. Так не раз кажуть про дітей: «пуста дитина» (в розумінні пустотлива, ледаща), і «золота дитина», пише zbruc.
Сама Стефанія казала, що «шабатура – то є старовинна назва шкіри для пергаменту, а пізніша назва означає козацька шкіряна торба. Можливо, що мій рід Шабатур походить десь зі сходу України».
Батько її, Михайло Гнатович, 1913 року народження загинув на війні, під Харковом. Родина по маминій лінії – то були сільські скульптори та будівничі церкви. Семаник Анна Михайлівна, мама, народилася 1914 року, 2004-го вона померла.
Незвичайно обдарована мистецьким талантом, 1967-го Стефа закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Часто виставляючи твори, стала членом Спілки художників України. Бере активну участь у діяльності Клубу творчої молоді (КТМ) «Пролісок» у Львові: концерти, літературні вечори, організація вертепів на Новий рік, святкування Івана Купала тощо. З другої половини 1960-х років почалися заборони, і це змусило проводити ці святкування підпільно, тому від студентів ініціатива перейшла до трохи старших представників творчої молоді. У Львові такими центрами тяжіння стало середовище дружини Вячеслава Чорновола, Олени Антонів, і керівника хору «Черемош» Богдана Антківа.
Львів, 1 січня 1972 року. Стефа Шабатура, загримована під цигана, сидить першою від лівої руки. Праворуч від неї – Мар'ян Гатала. Стоять: другий ліворуч – Василь Стус, третя – Олена Антонів. Перший праворуч – Михайло Горинь, третя – Ірина Калинець. Фото Любомира Криси.
Монументальний килим «Кассандра» (за твором Лесі Українки) відіграв важливу роль у її житті, бо виразно промовляв: «Прокинься Україно!..». КГБ звернуло на неї увагу, коли – разом з Калинцями, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Надією Світличною – пішла на відкритий суд над В.Чорноволом (15 листопада 1967 року). Вже тоді була занесена в «списки». На останньому фото, зробленому на волі (1 січня 1972 року), вона у вертепному одязі разом з Василем Стусом (загинув у колонії 4 вересня 1985), Любомирою Попадюк, Садовськими, Іриною Калинець, Оленою Антонів, Михайлом Горинем, Маряном Гаталою (доведений до самогубства 25 травня 1972 р.), Олександром Кузьменком. Вже 12 січня того ж року була заарештована (тоді ж, коли й Чорновіл – вдруге), і її потужна творча енергія довге десятиліття могла виявлятися лише у рисунках і вишиванкових мініатюрах на клаптиках тканини, знайдених в табірній зоні суворого режиму в Курганській області та Мордовської АССР.
Стефанія гостро відчувала неправду й ціле життя боролася з нею, причому з відкритим заборолом. Ось фрагмент її розмови зі слідчим:
«Оце, власне, йому я казала, що настануть інші часи.
Він казав: «Посперечаємося, що такого не буде».
Я там не раз говорила, що в моїй справі криміналу немає, бо я нікому шкоду не зробила, ні одній людині, ні державі. А Ви чините гріх щодо мене і злочин – і до моєї мами, і до мене, і до держави, бо людина, яка щось уміє, щось робить, хто б то не був, то вона приносить користь державі. А от у Ваших діях є кримінал.
Я кажу: «Настане час, коли все стане на місце і, правда переможе».
А він каже: «Що, Ви надієтесь на якісь ще часи?»
Я кажу: «Звичайно, надіюся. А де Ваші попередники? Ті, хто розстрілював? Якби в ті часи Ви були і я, то Ви би мене вели на розстріл. А де тепер ті Ваші попередники – великі герої? А про тих, кого вони замордували, вже спогади пишуть».
Він питає: «Хто пише спогади?».
Кажу: «От Юрій Смолич написав уже не одну книжку про події поки що двадцятих-тридцятих років, дійде і до пізніших часів».
А він каже: «Смоличеві місце тут, разом з вами, на лаві підсудних».
Так само, коли я говорила про статтю Мороза за ту космацьку церкву «Серед снігів». Я кажу: «Там нема ніякого криміналу, там є, власне, біль за те, що твори мистецтва з церкви покрали під час знімання фільму »Тіні забутих предків«. Чому Мороза за то судити? А ось Олесь Гончар написав книжку »Собор« – теж із болем про те, що нищиться наша прекрасна історична українська архітектура».
А він каже: «І Гончарові разом з вами місце на лаві підсудних»».
Тому вона постійно бере участь у протестних акціях політв’язнів і стає членом Української Гельсінської групи. Віддала боротьбі кращі роки й офірувала велику частину свого мистецького таланту, адже КГБ знищило 70 її екслібрисів і понад 150 рисунків. Після повернення її довго не прописували й перешкоджали з роботою, щоби підвести під чергове ув’язнення за порушення паспортного режиму. Працювала двірником.
Та вона знайшла творчі сили, продовжила роботу над художніми зразками в текстильному комбінаті, часом допомагала Ірині Винницькій, Лесі Крипякевич, Наталі Паук, Лесі Приведі в Художньому фонді з великими килимовими роботами, а пречудові батикові обруси, серветки її роботи й за проектами сьогодні прикрашають святкові інтер’єри львівських родин.
Перший вертеп Товариства «Кіш» у Львові 1988 року носив на хоругві її композицію «Вертеп». Вона створювала книжкову графіку (наприклад, усе художнє оформлення для самвидавчих журналів «Євшан-зілля» Ірини Калинець і «Український вісник» Вячеслава Чорновола). Стефанія Шабатура, поряд з Ганною Мороз, Іриною Калинець, Іваном Гелем, Марією Бабій, активно відроджує структуру УГКЦ, бере участь у поверненні храмів українцям, відвойовує Преображенську церкву у Львові, організовує молодь із «Товариства Лева» для молебнів і прийняття транспортів з гуманітарною допомогою.
Співредактор «Євшан-зілля» Валентин Стецюк пригадує: «Я пам’ятаю, що вона тісно співпрацювала з німецьким допомоговим товариством – Німецько-українське партнерство. Мала від них матеріальну допомогу і ділилася нею з експедицією «Дністер» – консервовані зупи, сушені фрукти і ще якісь делікатеси… Також ми розвозили отримані від «Марійського товариства» по дністровських селах дитячий одяг – спортивні куртки, джинси, светри і подібне».
Вона зуміла здобути для «Марійського товариства» і реставрувати гарне приміщення у кам’яниці на вулиці Руській. Нині там відбуваються культурні заходи, урочистості, творчі вечори й навчання молоді. Стала депутатом першого демократичного скликання Львівської міськради, підняла наш прапор на ратуші над Львовом. Видала прекрасний альбом з вишиванками й живописними творами своєї мами, народної художниці.
Про неї сказав Степан Костирка: «Незважаючи на свої 84 роки, Анна Шабатура, мати відомої правозахисниці і художниці-гобеленістки Стефанії Шабатури, переживає свою другу, духовну молодість. Не випадково село «золотим» називають, бо за що б Анна Шабатура не бралась: чи то за вишивку, чи за малювання, бісер або писанки, випікання короваїв і калачів – усе в неї виходить на найвищому традиційно-українському рівні».
Дуже багато людей у Львові (та й у Києві) відчували її допомогу й материнську опіку, завдячують Стефанії Шабатурі становленням свого творчого, мистецького, а головно громадянського кредо. Автора цієї статті пані Стефа просто врятувала з лап КГБ. Коли недалеко від її помешкання на Тарнавського в 1989 році троє людей насильно заштовхали в зелені «Жигулі», встиг вигукнути перехожим: «Повідомте Стефу Шабатуру!». Вона відреагувала миттєво, і оскільки я чинив опір, вони ще побачили, що за ними прив’язався «хвіст» на таксі. То ж завезли не на Дзержинського чи Миру, як раніше, а в райвідділ на Мартовича, і після втручання Шабатури змушені були через три години відпустити з поясненням, що помилилися, бо був схожий на викрадача машин.
Цікаве інтерв’ю з художницею записав у віртуальному музеї «Дисидентський рух в Україні» Володимир Овсієнко.
Досить повноцінно про її творчість написала киянка Любов Крупник в есе «Львівська художниця Стефанія Шабатура – учасниця українського дисидентського руху 60-80 років ХХ ст.».
У книзі «Попід Золоті Ворота» писав про неї Петро Шкраб’юк.
Нагороджена орденом «За мужність» I ступеню й орденами Княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів.
* * *
Якось то зібралися ми собі в неділю на каву й тертюхи біля Глинянської брами (там тепер «Панська чарка») вже після 5 листопада. І за розмовою вималювався творчий і громадянський портрет художниці Стефи Шабатури, голови «Марійського товариства» у Львові, створений товаришами й однодумцями. Тоді були скульптор Марія Савка-Качмар, піаніст-педагог Тетяна Воробкевич, поет Ігор Калинець. Як на диво, пані Стефи тоді не було, пішла у справах з Іриною Калинець. Але вплітаю у балачку фрагменти давнішого інтерв’ю з панею Стефою.
Арештованим у таборі було заборонено малювати. Та все ж Стефа стверджувала, що на її творчі ідеї не впливало табірне життя. Сама казала: «Я собі думала про те, що маю створити, а не про те, що я в тюрмі сиджу. Я всього відсиділа 110 чи 115 діб в карцері і приміщенні камерного типу, а вже як мали мене відправляти на етап, то ще на півтора місяця мене знову в ПКТ запроторили, щоби я не повернулася до нашої зони і щоби ніхто з жінок мені не зміг нічого на волю передати чи переказати. А в карцер не дозволяли брати нічого, хіба що маленький кавалок паперу для потреб гігієни і я собі умудрялася десь у волоссі за вухом сховати невеличкий стержень. І там в карцері я собі чірікала екслібриси».
Марія Савка-Качмар: Я найдавніше Стефу знаю, з 1956 року. Стефа Шабатура прийшла, і вона відразу була замітна тим, що вона була дуже стійка. Дуже гонорова була дівчина. Дівчина зі села, і вона мене дуже притягнула тим, що я теж селянка, і я завжди з неї брала приклад, як вона себе провадила. Ще в нас була подруга Дарабан Наталія (Петрук у подружжі), і вона відразу також відзначила: «Марійко, то є незвичайна дівчина, гордість у ній».
І вона справді така була – не боялася директора, котрий нас просто тиранив. Кожен другий студент був сексот у нас. Це було страшно, бо ми були такі юні і талановиті (бо він талановитих дітей умів відбирати, але шанувати він не вмів). Він нівечив просто нас. А Стефа Шабатура ніц собі з того не мала. Вона мала таке золото-рудаве волосся. Була така ставна з дуже рівною поставою, і вона собі гордо ходила по тому коридорі – а що ми зробиш?. А така була талановита – рисувальниця чудова, гобеленниця. Відразу заповілося, що текстиль так розуміє, вишивання вона так знала. В неї завжди вдома була вишиванка…
І коли скінчилися вже студентські роки, мама їй помогла побудувати кооператив на колишній Кутузова вулиці (тепер Тарнавського). І це створене багатство таке там було не тільки в неї, а для цілого гурту, для людей, що згуртувалися навколо її хати. Скільки там знайомств відбулося! Ми там знайшли Ірину й Ігоря [Калинців. – Z]. Там [В’ячеслав] Чорновіл з Оленою Антонів зустрівся, подружжя Воробкевичів. Там весілля відбувалися. Люба Максимів із своїм чоловіком, співаком Віталієм Мельником. Це було таке, що ми мліли від тих зустрічей. Там було так весело, так гарно було, коли Іван Гель приходив і там розказував прекрасною своєю мовою.
Ми тішилися, ми були щасливі, а потім… не стало того всього. Забрали… Закінчилися після святкування Нового 1972 року всі ті зустрічі, вертепи. І там ще тоді на Новий Рік зустрівся з нами всіма Василь Стус. Познайомилися, пожили трохи… і забрали всіх. І лишився Львів сиротою.
Залишилися Воробкевичі, але пішли Калинці, пішла Стефа, пішов Гель, Чорновіл пішов, Осадчий, Олена загинула, Марян Гатало… Що то була за чудесна людина, парубок, як писанка, а співучий який… Цей м’який голос: «Ой летіли гусоньки, сіли на край стріхи. В селі кожен парубок робить з мене сміхи. І не за то робить, що не файна дівка, а лем тільки за то-то, що я не фраїрка».
Це так запам’яталося, і коли ми ходимо 25 травня на могилу Мар’яна Гатала, ми собі там співаємо ту пісеньку його. Оцю пісню любила Стефа. Я знала, що та пісня, той голос чудовий – то є те, котре її рухає за серце. Стефа чудово високим голосом співала. Так гарно вона вміє тримати ноту, відспівати всю Службу Божу.
Тетяна Воробкевич: Я в тім товаристві була молодша. Коли думаю про те, що називається «шістдесятництво», думаю, що то було щось надзвичайне. Це була потреба зустрітися людям, які хотіли бути свобідними, незалежно від політичної ситуації, від сексотів. В нашому товаристві не було сексотів. То було відкрите товариство. Ми зустрічалися і знайомилися на виставках, на концертах, в місті на імпрезах. І та незвичайна доброта, висока інтелігентність. Власне там не було питання, якихось протиставлень чи преференцій дівчат-хлопців. Там було питання високої моралі. Питання емансипації там було не за якісь права, а за розкриття якнайбільшого свого таланту.
Стефа для мене завжди передусім є художниця. Вона так вибухнула тими великими своїми гобеленами. Тоді ніхто в Україні такого великого, такого цікавого, такого емоційного не робив. Стефа була приємна, симпатична, але була дівчина-кремінь. Та можливість бути в тому товаристві вільному, де ми не боялися говорити про свої мрії, про своє бачення. То була велика віра в свій народ, в свою культуру, в те, що перед нами відкривається велика дорога. Стефа була одна з тих, хто створював гідний образ львівської інтелігенції.
Ігор Калинець:
До 75-річчя [2013. – Z] вона мала би отримати орден Княгині Ольги І ступеня. Але нині, на жаль, не той час. Є влада бандюковичів.
Так сталося, що ми мешкали через будинок на вулиці Тарнавського. І це був прекрасний час, бо це був час нашої молодості. І хоч він був не такий, як сьогодні має молодь, що є вільна, розкута, – за нами щодень ходили шпики, попід вікнами нашими і Шабатури щодня стояли авта, які слухали, що в нас говориться. Це переважно збиралися художники Медвідь, Минько, Петрук, Богдан Галицький, Вероніка Галицька – зірки першої величини в нашому мистецтві, гарне мистецьке товариство, в якому Шабатура була з таких дуже відомих, бо вже на той час були виставлені її гобелени, присвячені Захару Беркуту (разом із Лесею Крип’якевич-Цегельською), гобелен «Довбуш», портрет Давида Гурамішвілі, який закупив Тбіліський музей, і вона отримала нагороду від грузинського уряду. І, нарешті, надзвичайної краси портрет Котляревського, портрет Лесі Українки – персон основоположних для нашого народу. Її судили за підбір кольорів синьо-жовтих – от такий був примітивний підхід до мистецтва. Або ж наймогутніший гобелен, який був у той час в Україні (і, певне, до сьогодні), неперевершений гобелен «Кассандра» Лесі Українки (з епіграфом «Загинеш, Троє!»). І ясно, що там відчитувалося, що загине Україна, і там придиралися до всіх моментів. Він був конфіскований, був найбільшим звинувачувальним моментом до Стефи.
Вона брала активну участь у самвидаві. Люди спраглі були читання такої літератури. Іван Гель окупував її дві кімнатки і зробив там фактично «фабрику самвидаву». Великі книжки листування Михайла Гориня з табору і твори Валентина Мороза. Він робив там великі книжки і оправляв їх. Як Стефа могла це спокійно перенести, мужньо, бо це грозило кожен день арештом, бо, коли би зайшли з перевіркою (бо вони слухали під вікнами)… А вечори в нас були молодіжні, вечори поезії, теоретичного мистецтва, говорили, сперечалися митці – тем було багато для розмов і для веселощів, співів, хоч по одному час від часу висмикували з нашого товариства людей, арештовували, садили в тюрми, але до 1972 року товариство трималося, і навіть зростало. То були величезні ватаги, і я пам’ятаю, що Стефа Шабатура, на одній із коляд, де ніхто не зумів би її впізнати, бо була з бородою в капелюсі, перебрана за цигана, в товаристві нашому і наших приятелів, що приїздили з-за кордону. Є ті фотографії, які робив Ярослав Лемик, Любко Криса.
Любомир Криса
На той час вона мала майже заборону малювати, коли були конфісковані майже всі її малюнки, і рисунки були знищені. Я тут опублікував у 7-му томі творів Ірини Калинець її заяву до генерального прокурора від 7 грудня 1973 року, де вона протестує проти того, що були знищені всі малюнки, які були створені в таборі.
Хочу додати про табір. Лишилося декілька тих малюнків квітів, які вирощували наші жінки-політвязні, що мали невеличку грядку і вирощували там цілий рік. Вона малювала ці квіти і їй вдалося зберегти більше десятка цих квітів, і я кілька років тому видав настінний календар, де кожен місяць є один малюнок квітів Шабатури, бо я бачив, що в неї в хаті на стіні вони висять.
В таборі була така знаменита політв’язень Ірина Борис-Сеник, вишивальниця. Вони вишивали закладки книжкові, невеличкі поштівки, то Шабатура там розробляла дуже цікаві теми – різдвяні листівки, великодні. Я маю портрет Шевченка її з того часу. Це оригінальний цікавий портрет, не такий стандартний. Вишивали майже всі там жінки, але Стефині проекти були найоригінальніші.
Юр Волощак: Хочу доповнити пана Ігоря тим, що як митець Стефа була дуже широкоплановою – від вишивки, писанки, гобеленів, екслібрисів до книжкової графіки, бо вона ілюструвала ті самвидавні альманахи «Євшан-зілля» – зобразила прекрасного Мамая і летючого на коні воїна, ілюструвала «Вісник» чорноволівський, усі вставки, усі форзаци та шрифти були дуже якісні, високого рівня. Пізніше Валентин Стецюк видав єдиний том «Євшан-зілля», але було їх більше з ілюстраціями Шабатури.
Стефа Шабатура: Ми виписували на засланні періодику – наукову, мистецьку літературу. Я займалася науковою роботою. Ірина Калинець вже тоді досліджувала «Слово о полку Ігоревім», Ніна Строката-Караванська займалася біологією, укладала термінологічний словник, Ірина Сеник вишивала, а я придумувала міні-екслібриси. До першої конфіскації я встигла зробити мініатюру – малу книжкову закладку. То я придумувала орнаменти, а Ірина Сеник вишивала за тими моїми рисунками.
Ігор Калинець: Ірина Калинець до 50-річчя, потім до 60-річчя написала статті про Стефу Шабатуру, і одна з тих статей називається «Коло гідне, добірне, артистичне». Це написано в 1998 році, коли було 60 років Стефанії. Власне в той час я в Національному музеї у Львові зробив виставку гобеленів Стефи Шабатури і творів її приятелів «шістдесятників». Там були прекрасні скульптури Марії Качмар-Савки, Андрія Бокотея скло, були Олег Мінько, Любомир Медвідь, Іван Марчук, Богдан Сойка, Богдан Сорока, Славко Мацелюх, Роман Хоркавий, і на центральній стіні висів на цілу стіну оцей монументальний килим «Кассандра». Його повернули мамі Стефи. На афішах так і писали: «Стефанія Шабатура у колі друзів».
Марія Савка: Стефа Шабатура кувалася з маленьства. Вона розказувала такий випадок із своїх чотирьох років. «Коли прийшли грабувати маму, з подвір’я забирали все, – каже. А я намармусилася, і стояла серед подвір’я. І прийшов до мене той грабіжник і каже: «Што ти так стоїш?». А я йому кажу: «Іди від мене, погань смердюча!». А він тоді каже: «Вот как она воспітиваєт уже такого маленького рєбьйонка!» А мама сказали: «Ні, не я. Ви! Дитина бачить, що ви робите з мамою, що ви робите з подвір’ям її. А що вона має сказати? Моя дитина – розумна дитина».
Я думаю, що, якби так мама сьогодні ще була, усі би побачили, яка то постать прекрасна, як мужньо вона відбувала тут тюрму своєї дочки – там. Як до неї в гості прийти – вона ніколи дверей не закрила, завжди за стіл запросила. Я одного разу посиділа з нею і кажу: «Вже маю йти». А мама її каже: «Ай, не підете ще, бо я буду Вас гостити зараз». Розгладила гарненько скатертину і почала мене пригощати.
Ігор Калинець: В часи відсутності Стефи її мама сама стає художницею такого наївного, народного мистецтва. А крім того, вона вчила наших дітей, які лишалися тут без батьків, розмальовувати писанки, вишивати, робити обрядові печива. Проявила себе як достойна жінка, відкрита і душею, і своєю світлицею для всіх. Цікаво, що така натуральна, національна, інтелігентна жінка вміла спілкуватися з усіма. В тому кооперативному будинку жило багато російських мешканців, і Стефи мама, перше, що зробила, коли Стефу забрали? Посадила квіти під вікном. Потім вона навчила котрусь дитину випікати пташки на коровай. Часто вона виходила посидіти надвір на лавочку – як людина, що звикла жити на повітрі, на городі. І з нею вітався цілий будинок, і ті росіяни. Вона викликала до себе повагу всіх. Мала коло себе таке велике коло приятелів, що часто забігали до неї спитатися якоїсь поради, переписи, незалежно від національності чи віку.
Марія Савка: Якби була така нагорода, то цим двом жінкам – Анні Шабатурі і Стефанії Шабатурі – я би радила дати нагороду «Лицаря волі України». Хай би вся Україна знала.
Стефанія Шабатура, Андрій Бокотей і Володимир Сколоздра
Стефа Шабатура: Чого мені плакати? Вони тільки того й чекали, що я заплачу. Одного разу – а то вже був останній день суду, коли мали зачитувати вирок – мені дали обід і підсипали якусь гидоту, від якої людина дуже розслабляється, і несправжні, штучно викликані сльози підходять до горла. А я якраз мала говорити промову на свій захист. І я мала собі нігті заганяти під шкіру на руках, аби витримати і не заплакати. Те, що я хотіла сказати, я скоротила, бо дуже хотілось плакати, але не тому, що я себе, буцімто, жаліла, а то був порушений природний стан. А так я не допускала себе до плачу, бо то є твоє становище, твоя доля і ти маєш то все перейти.
Розмову провадив Ю. ВОЛОЩАК