Зустріч непоєднуваних міст у книзі Василя Махна

Третину власного віку він мешкає у Нью-Йорку, три покоління його родини — резиденти США, поза тим він називається «ньюйоркером із України» і аж ніяк не «американцем».

 Чоловік у картатому кашкеті — український поет у екзилі,  автор десятьох поетичних збірок, драматург, перекладач, а віднедавна ще й успішний прозаїк — його збірка оповідань про еміграцію та війну «Дім у Бейтінґ Голлов» відзначені премією Книга року ВВС-2016. Роздуми про поєднання непоєднуваного — крихітного українського міста Чортків і американського мегаполісу Нью-Йорк, повідомляє «Громадське».

11 вересня 2001 уся площа була в квітах. Це був перший рік мого тут перебування і я бачив на даху як гелікоптер облітав першу вежу і не міг зрозуміти — що там взагалі трапилося, дим йшов, вікна летіли в долину.
 
- Після цих подій не було думки повернутися в Україну?

- Була (сміється). Я думав так: «Якщо вже тут таке відбувається, то валиться будь-яка ієрархія в світі». Минув лише рік після того, як я виїхав, — фактично тоді я ще жив Україною, але дочка моя вже пішла у школу. Я би повернувся тоді, якби був сам, але, коли ти маєш інші зобов’язання, — зробити це вже не так просто.

Неподалік від  Юніон Сквер було чимало букіністичних книгарень. Я їх, звичайно, не застав, але залишилася одна, де проводять зустрічі усі — від Салмана Рушді й до Ешбері.  Якось я зустрічався із Ешбері — був у нього удома. Мій приятель — англійський письменник-поет із Кембриджа — дав його адресу і телефон. Я задзвонив йому — Ешбері сказав: «Welcome!»

- У вашому оповіданні «Коли на шию надівають вінок із чорнобривців» є про візит до Ешбері, тобто збірка «Дім у Бейтінґ Голлов»  — це автобіографічна річ, досвід, нажитий за 15 років у Нью-Йорку?

- За усе життя. Це не зовсім автобіографія — там багато комбінації — 4 оповідання про Нью-Йорк, у якому я живу, і ще 4 — про Чортків, у якому я народився. Ці історії були все життя зі мною — з дитинства оце все я чув. От ви уявіть — книгу я написав восени, а через півроку тільки поїхав подивитися і побачив, що не помилився — і ковані клями, і двері, і будинки — все це залишилося.  

- Оцей шалений контраст — Нью-Йорк і Чортків, маленьке українське містечко і величезний американський мегаполіс — чи немає в цьому маніпуляції і чи можна взагалі порівнювати ці міста?  

- Мені здавалося, що я їх мушу поєднати. Зрозуміло, що ці два міста непоєднувані, зрозуміло, що вони дуже різні, але вони поєднувані в моїй долі, у моєму житті. Чому би їх не поєднати? Чому би не зробити їх текстом під однією обкладинкою? Це як альфа і омега, як якийсь маятник життєвий. Думаю, що у цьому є і провокація, бо ж якщо Нью-Йорк порівнювати із Парижем чи Лондоном — це логічніше, а от з Чортковом — ні, але чому ні? (сміється) На цю книгу з’явилося надзвичайно багато рецензій, я отримав чимало приватних листів від різних людей і з Чорткова теж. Одна пані так і написала: «Нічого не змінилося», але ж мені хотілося б, щоб змінилося. А інша: «Ніколи би не купила вашу книгу, але оскільки ваше прізвище Махно, а я з Гуляйполя, то купила». (сміється)

- У збірці «Дім у Бейтінґ Голлов» є чимало про УПА. Чи творення героїв і міфів, фактично процес міфологізації минулого є запитом часу? Чи він необхідний країні, яка зав’язла у гібридній війні?

- Я походжу з регіону, де всі ці події відбувалися. По-друге, є певні родинні міфологеми, пов’язані із цим періодом, а по-третє, кожна міфологізація потребує деміфологізації. Ми жили у міфологізованому світі за Радянського Союзу, і ви бачите що із цього вийшло. У реальному світі ми маємо говорити про речі відверто, жорстко і без перебільшень. Україна нинішня має одну із серйозних вад чи хиб, — вона й далі перебуває в оцій міфологізованій пам’яті, щоправда, не в тій, яка дає поштовх до роздумів чи відчуття реального світу, а навпаки, — вона заколисує. Оповідання «Онуфрій і Тетєна» подає абсолютно не героїчну сторінку УПА, а навпаки — історію внутрішнього розламу. Це мені нагадує цитату сербського публіциста, який писав про розпад Югославії: «Серби — це народ, який ходить по небесах, але не навчився ходити по землі». Мені здається, що українці подібні до сербів у цьому. Зараз починається отакий болісний процес сходження з небес — після Майдану і війни молодь, яка хоче виїхати, продажні політики — ми маємо весь спектр проблем, але цей процес мусить відбутися. 
 

- У  ваших історіях про  переселенців майже немає про побутове виживання. Апелюючи до «американської мрії», популярного міфу про те, що кожен у США має рівні права і можливості, чи умисно ви уникали того факту, що у реальному житті все виглядає дещо інакше?  

- Я приїхав сюди не стільки заробляти, скільки пізнавати цей світ. Можете собі уявити, що, пробувши тут тиждень чи два, я потрапив на вечір Єгуди Аміхая в університеті Нью-Йорка — я шукав інших просторів у цьому місті.  Не всі поїхали заробляти, дехто поїхав просто жити або реалізовуватися, і це зовсім інші мотиви. Для мене найважливіше за 15 років перебування в Америці — це те, що я написав, де я побував, які книжки вийшли, як я зміг розвиватися як письменник.  Як тільки я приїхав, спершу поселився у Брукліні. Фактично в оповіданні «Бруклін, 42 вулиця» я описав будинок, у якому жив. Тепер живу на Стейтен-Айленді за 10 вулиць від океану, маю ровер і це така атракція для мене, бо я ніколи не мав ровера у дитинстві. Це — як дитяча травма, яку треба залікувати.

- До прози, як ви вже неодноразово згадували у своїх інтерв’ю, прийшли  через есеїстику. Зупинитесь на оповіданнях чи плануєте роман?

- Планую. Не хочу забігати наперед, але щоб написати цей роман мені потрібно дуже багато різних джерел — не тільки мого досвіду, щоб я не схибив, але це не буде суто історична річ. Мені хочеться показати «продуви» історії родів невеликої місцини. Але спектр буде широкий —  від подій 17-ого століття і майже до сучасності. Він буде мати три частини. Першу я вже успішно пишу, друга почата і третя — тільки-тільки. Здається, я готувався до цього твору все життя. І так, це перехід у прозу, але одночасно пишу вірші й видаю книги поетичні. Раніше я вагався, думав: «Якщо почну писати прозу, то покину вірші. Це удар двох жанрів і як це можна переломити в собі?» Почав з оповідань, бо мені здавалося, що на відміну від світової літератури, в українській — цей жанр упосліджений.
 
- Хто для вас є еталоном у цьому жанрі?

- Данило Кіш, Ісаак Башевіс Зінгер, Сол Беллоу, а в українській літературі — це від Хвильового до Тютюнника. На жаль, в сучасній літературі я не бачу доброго оповідання. Воно є, але до літератури це не має ніякого стосунку — це швидше тексти. Коли я бачу, які тенденції є нині в Україні, зокрема у прозі, коли відзначаються твори про Майдан чи війну, які є абсолютно кволими — думаю, що це є недоречно. На мій погляд добрі естетичні речі про війну з’являться дещо пізніше.  

- Нью-Йорк — рідне місто не лише для вас, але для ваших дітей і навіть батьків дружини. Чи усім трьом поколінням  вашої родини однаково комфортно тут? І якщо ні, то чи є думки про повернення?

- Найбільш комфортно моїм  дочкам. Старша народилася в Україні, базова її — українська і ми виїхали, коли їй було 7 років. Молодша вже народилася тут — вона стовідсоткова американка і може, навіть, за законами Америки, балотуватися на пост Президента США — ну ми так в родині жартуємо (сміється). Я ніякий не американець — я українець, який живе у Нью-Йорку, радше я би сказав, що я — «ньюйоркер». «Чи я збираюся повертатися?» — це питання я собі ставив неодноразово. Україна мені подобається, люди подобаються, але багато чого змінилося, — моє покоління трохи постаріло, декого вже немає, обставини моєї молодості теж змінилися, і ця Україна знову ж таки міфологізована в мене. Часом я ходжу тими ж вулицями, тими кав’ярнями, які були колись у Тернополі. Сьогодні там якісь банки... Зовсім не те. Я ніколи не закриваю двері додому — те, що я приїжджаю щороку майже, те, що у мене там виходять книги, — це мій неперервний зв’язок з Україною. Можливо, для мене цей виїзд до Америки був потрібен. Очевидно, що залишившись в Україні я би був інакшим, інакше писав, і в цьому, думаю, є цікавий експеримент із українською літературою, бо от є такий Махно, який там виборсався і щось зробив.