/ //Алла  Неборак, українка, громадянка Швеції: “У Всевишнього є свої наміри щодо нас, земних людей…”

17 Листопада 2019, Неділя


Анонс
Тернополяни можуть зробити життя дітей з особливими потребами яскравішим

Народний депутат з Тернопільщини пояснив, чому він утримався під час голосування «земельного питання»

На Тернопільщині шукають артистів балету та підсобників

У тернопільській школі учні починають день з головоломок про квіти

На обороноздатності військових формувань у Тернополі суттєво зекономили

З Одеси в Амстердам тернополяни можуть полетіти за 28 євро

Фоторепортаж
Листи з минулого. Як живуть поштові скриньки тернопільських під’їздів (фоторепортаж)

Тернопільські біатлоністки знову пасуть задніх

У Тернополі готують «КотоВасію»

На Тернопільщині знову вогонь забрав два життя

Фотофакт
Зухвалий акт ековандалізму скоєно вночі у Тернополі (фотофакт)

Милованов візьметься за підвищення конкуренції в АПК і на ринку добрив (Агроновини)

У Тернополі декілька вулиць на «Дружбі» залишаться без води

«Бронзовий Тернопіль» повертає місту історію

Відео
Автори проекту представили тизер до фільму про видатного художника з Теребовлянщини (відео)

Це цікаво
17 листопада в історії Тернопільщини

Стало відомо, які проекти реалізують у Іванівській ОТГ в рамках Громадського бюджету

Жителі Шумської ОТГ переймали досвід у США (фото)

На Підволочищині міграційники та поліцейські проводять спільні рейди по виявленню іноземців-порушників

16 Листопада 2019, Субота


Молоді Тернополя представили послання Папи Франциска «Christus vivit» (фото)

Погода
Погода у Тернополі 17 листопада

У Чорткові сироті держава придбала житло

Фотоаматорів з Тернополя визнали на міжнародному рівні

У Тернополі вшанували школу-ювілярку

Фоторепортаж Це цікаво
Кілька розкішних вікон давніх тернопільських кам’яниць (фоторепортаж)

Посмертний подарунок художнику показали у Тернополі

Тернопільські біатлоністки лише в четвертому десятку

В ОТГ на Тернопільщині можуть запитувати про гроші на дороги

Анонс
Тернополяни створили короткометражний фільм про Героїв

Школа у Тернополі отримала сучасний спортмайданчик (фоторепортаж)

Розшукують чоловіка із Тернопільщини

За делікатесом на Кременеччину – равлики мають шалений попит (фото)

У Тернополі на фермі криптовалюти  викрадали електроенергію «Укрзалізниці»

Тернопільщина: для Малашівців куплять круте медичне оснащення

На Тернопільському ставі рибалкам добре ловилися півметрові окуні та смакувало «Опілля»

Урядовців просять запровадити фермерське ФОП (Агроновини)

На Тернопільщині подорожчали гречка і яйця

На Тернопільщині не забули про Підручного, лікарні, аптеки і своїх колег (фото)

Фоторепортаж Це цікаво
Мінімалізм тернопільських декоративних ґраток минулого століття (фоторепортаж)

Тернополянка одразу після знайомства обікрала свого кавалера

Області об’єднувати в округи не можна, впевнені на Тернопільщині (фото, відео)

Це цікаво
16 листопада в історії Тернопільщини

У Вишнівецькому палаці відбулась лекція директора Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини

Лановецьке комунальне підприємство по благоустрою переїхало у нове приміщення (фото)

У Теребовлянській громаді розпочали анкетування в рамках акції «Впливай на бюджет своєї громади»

15 Листопада 2019, П’ятниця


Тернопільський динамівець– срібний призер чемпіонату світу з гирьового спорту

Погода
Погода у Тернополі 16 листопада

Стало відомо, коли у Тернополі запанує новорічний настрій

Тернополяни вимагають облаштувати парковку біля дитячої поліклініки

Відео
Перспективи: у скарбниці Тернопільщини утвориться велика дірка (фото, відео)

На Тернопільщині продовжують фіксувати випадки захворювання на вітрянку

Водія з Тернопільщини будуть судити за порушення

Алла  Неборак, українка, громадянка Швеції: “У Всевишнього є свої наміри щодо нас, земних людей…”

Тернопільщина, Терпен, Швеція, Алла Неборак, іконопис, Бригіда, фото

…Спочатку я побачив її… Ні, не так. Спочатку вловив її погляд, там,  в арт-галереї  Тернопільської обласної організації Національної спілки художників України, куди на відкриття чергової виставки прийшли шанувальники мистецтва. Інстинктивно навів у той бік фотоапарат і крізь телеоб’єктив побачив вродливу жінку, яка, не те що засліпила своєю природною, стриманою красою…

Вона просто усміхнулася й чисті, як в дитини її очі з-під окулярів, випромінюючи теплоту, зблиснули довірою. А ще – відлунням приглушеного болю. Бо він, біль, як і радість та печаль, промовляє теж, через очі…

«Господи, не забирай мене до себе так рано…»

А ви ніколи не моделювали собі таку ситуацію (не дай, Боже, щоб це було насправді), коли після, здавалося б, звичайного медогляду, лікар якось так дивно подивиться на вас і, зробивши паузу, тихо скаже: «Погані справи. У вас – рак..». Ну і як ви на це відреагуєте? Ага, не задумувались над цим? Напевно, перша реакція – це помилка, мовляв, такого не може бути зі мною! Але й інший лікар, із іншої клініки згодом підтверджує цей же страшний діагноз. Більше того, вам кажуть, що ви проживете від сили кілька місяців…

Плач, розпач, нервовий зрив, істерія – напевно, у кожного була б своя реакція на такий вердикт медиків.

…Про це все подумалось під час розмови із Аллою Неборак, тією жінкою, яку вперше побачив на зламі цьогорічного літа й осені в арт-галереї Тернополя, жінкою, яка згодом й розповіла мені дивовижну історію свого життя.

– Я народилася у Тернополі. Все ніби було добре, квартира, сім’я, підростав син. І ось у 2000 році лікарі побачили, що у мене пухлина, яка прогресує, в’явили метастази у легенях. Мені тоді сказали, що житиму не більше трьох місяців. Це шокувало не тільки мене, але й всю родину.

Це просто настільки усіх нас приголомшило, що я просто не знала що робити. Відчувала, я не готова вмирати. Молилася, кажучи: «Господи не забирай мене до себе, почекай трохи, в мене маленький син і я йому, передусім, ще потрібна…».

– І що було далі?

Звичайно, я приймала певні препарати, зокрема, морфін, страшні дози медикаментів… Були процедури, після яких моментами здавалося, що все, більше я цього не витримаю. Не хочу вдаватись у подробиці… Хвороба прогресувала, як і казали лікарі. Медичний консиліум вирішив, що необхідно ампутувати ногу. Ще один шок. Але, думаю, заради життя, якщо є така необхідність, нехай буде й так. На все воля Божа. Операція відбулася… Але фантомні болі ноги не вщухають й досі. Та й у снах, я вільно ходжу вулицями Тернополя, бігаю, як в дитинстві…

15 молитов до святої Бригіди

– Алло, кажуть, що хвороба – одна і їй протистоїть не тільки лікар, але й сам пацієнт, його родина, вірні друзі. Як було з Вами?

– Знаєте, важка, тривала хвороба – це не тільки біда для того, хто хворий, а це ще й тест на терпіння, стійкість, підтримку, справжність стосунків з найріднішими та близькими людьми. Так, у лікарні мене постійно відвідували друзі, та й додому приходили. Не кажучи вже про родичів. Далеких і близьких. Але я відчувала, що деякі такі відвідини були як прощання зі мною. Я це розуміла.

– А були у такому спілкуванні із близькими людьми,  моменти, які вселяли віру, надію на краще?

– Хто як міг, підтримував словом, обнадіював…

Одного разу приїхала до мене моя хресна мама зі Львова. Вона дуже мене любила і любить й досі, я це відчуваю й переконуюся не раз. Вона як зустрілася зі мною, то була в такому стані, що навіть не могла говорити. Але розповіла мені, що була у церкві, ходила до священика і він порадив купити для мене книжечку святої Брегіди «15 молитов».

– Ви чули колись про таку святу?

– Та ні, ніколи. Я ні про цю святу, ні про таку молитву нічого не знала. І хресна мама залишила мені цю маленьку церковну книжечку. Але наостанок попросила мене: «Дай мені слово, що будеш читати її цілий рік, кожен день цю книжечку». І я відповідаю, так мені ж діагноз дали – три місяці життя… А вона каже, нічого, ти читай, читай її… А болі тоді були страшні. Я не могла спати, це неможливо передати. Хресна поїхала, книжечка лежала собі на тумбочці у спальні. А одного разу думаю, дай подивлюся, про що ж вона? Я її розгорнула. Читаю. Нічого не розумію, біль відволікає, не можу зосередитися… Десь двадцять хвилин  читала, оті молитви.

Думаю, та це ж небагато, можна щодня читати. Так і робила. І знаєте, поступово починала усвідомлювати написане. І ще. Я зауважила, що саме отих двадцять хвилин, коли я читала ту молитву, якось менше мене боліло. Ну не знаю, просто таке відчуття було, це точно. Я тих три місяці молилася і казала, Господи, ти ж бачиш, я не готова вмирати. Я настільки сильна і хочу жити, що не забирай мене поки що до себе, я тебе благаю!

– І пройшло три місяці…

– І я не померла… Зрозуміла, що Бог дарує мені шанс ще жити. Не знаю, чи це лікарі помилилися, чи це була воля Божа, щоб я жила. А я така людина, коли дала собі слово, то мушу його дотримати. Тож, дякуючи Всевишньому, читала й далі ці молитви, тих 15 молитов, під час яких мені щораз було значно легше…

«Ми продали квартиру і поїхали у Швецію…»

– Свідомо не розпитую Вас, Алло, з якими чисто побутовими труднощами стикається людина у ситуації, в якій Ви опинилися. Це, очевидно абсолютно інший спосіб життя, отой післяопераційний період, та ще й з таким «вбивчим» діагнозом.  

– Так, це все дуже-дуже складно. Потрібні були гроші не тільки на медикаменти, але й на протез. Дізналися, що у Швеції можуть допомогти, є там одна клініка. Написали туди листа, нам відповіли, що через сприяння Червоного Хреста нададуть мені допомогу, виготовлять, якщо можна так сказати, «зручний» протез. Але на це все потрібні були великі кошти, як на сьогодні, то це – 10 тисяч євро. Вирішили продати квартиру… Нам відкрили візу – мені, дитині й чоловікові. І ми поїхала туди…

– Скажу відверто, дивно якось… Поїхати із сім’єю у чужу країну, не знаючи що там чекає…

– Але саме так і було. Усі дивувалися там, вдома, як це нам так вдалося, адже у ту країну візу було дуже важко отримати, та ми поїхали у Швецію, країну, мови якої ми не знали. Жодного слова…

І ось, там нас зустріли, поселили у готелі від Червоного Хреста… І знаєте, така навколо увага, приязність, доброзичливість, немає нервозності, усі посміхаються, без ніякого поспіху, ще тоді так і подумала, що тут напевно, добре було б жити…

…Згодом почала звикати до протеза й продовжувала щодня читати 15 молитов Бригіди.  Звернулися до міграційної служби, отримали посвідку на  проживання.

Знайшла я тоді церкву католицьку. Ходила туди, там священик з Німеччини правив – отець Михайло. Якось спілкуючись з ним,  розповіла про себе і про ту книжечку із молитвами, яку привезла з України. А отець мені відповів, що знає про цю святу і теж колись читав ці молитви. А тоді, каже, а ви знаєте, що це все не просто так і чи я не задумувалась, чому саме опинилася у Швеції?

– А ви на це?

– Кажу, що ні, а він мені – свята Бригіда  – шведська свята, народилася у Швеції, давно, десь у чотирнадцятому столітті, вона –покровителька Європи.

Прославилася двома речами: своїми одкровеннями, які визнані як видатні зразки середньовічної літератури і тим, що заснувала монаший орден зі своїм статутом, здійснювала паломництва, давала поради немічним, допомагала стражденним…

– Так що, випадковостей не буває…

– Я не знаю, чи це містика, чи ні. Але ось так це було, саме так… Як про це дізналася, то поїхала у ті святі місця у Швеції, у Вадстену, де  досі зберігся монастир, заснований Бригідою, для якого король Швеції виділив землю, але за життя Бригіді не вдалося збудувати святу обитель, бо цьому перешкоджав тодішній Папа Римський. Це вже після її смерті, монастир заснувала дочка Бригіди, сама ж Бригіда померла у Римі після паломництва до Єрусалиму. А тіло ї пізніше перепоховали у Вадстені. До речі, майже через двадцять років після її смерті Бригіду канонізував папа Боніфацій IX, а в 1999 році Папа Римський Іван Павло ІІ оголосив її покровителькою Європи. Я була у цих місцях, де святу вшановують у Швеції, вклонилася, помолилася й подякувала їй за підтримку, за це моє спасіння, коли вона покликала мене у таку далеку невідому дорогу, туди, де я знайшла прихисток, допомогу, бажання жити…

«Мамо, це – я…»

– І ось, Алло, Ви у Швеції вже майже двадцять років. Як же склався там Ваш побут?

 – Передусім, я вивчила мову, працювала і здобувала їхню освіту. Закінчила медичний навчальний заклад, посилено вивчала анатомію людини, дерматологію, фізіологію. І це все на латині, назви кісток та м’язів, різні терміни, це колосальний обсяг інформації, який потрібно було засвоїти.

Отримала диплом європейського  зразка, який діє й в інших країнах, диплом косметолога – шкірного терапевта. Відкрила свій салон-клініку, працювала там.

– Я ото слухаю Вас, Алло й дивуюся, як людина у такій ситуації могла собі давати раду там, у Швеції.

– Розумієте, Швеція це країна, де комфортно усім: і тим, хто немає певних фізичних вад і тим, у кого проблеми із здоров’ям. Там неповносправні оточені особливою увагою, все – для людей з обмеженими можливостями, пристосовують робочі місця, щоб люди почувались комфортно. Багато довгожителів, які мають і по 100 років. На пенсію ідуть в 65. І йдуть охоче, щоб мандрувати або займатись улюбленою справою…

Узагалі, Швеція – країна для людей, там все надзвичайно просто і комфортно, ніде немає показного пафосу, заздрощів, фальші.

– Та все-таки, Вам , Алло, з огляду на Ваш певний стан, важко було там адаптуватися?

– Все якось так природно відбувалося, влилася в оту спільноту легко, чи такий вже характер маю, не знаю. Я там, у Швеції чисто інтуїтивно, на кожному кроці відчувала і відчуваю досі певний позитив і від оточуючих, і від самого міста, де живемо, і від природи, навіть від води, яку там можна піти із крану… Швеція стала моєю другою Батьківщиною, хоча кажуть, що вона тільки в кожної людини одна.

Там я вижила, там я отримала наснагу до життя, там відкрилися мої, так би мовити, фізичні резерви і певні творчі ресурси, про які я ніколи й не здогадувалась.

– Лікування усі ці роки продовжувалось?

– Так, діагностика, певні препарати, медикаменти…

На обліку в лікарів була років з десять. Але, дякувати Богу, усе ніби пройшло… Я й надалі ціную кожен прожитий день і за все дякую Богу. Я отримала певний ритм, зрозуміла, що можу жити повноцінно, навчилась плавати, керувати автомобілем та багато чого іншого, якщо можна так сказати, враховуючи мій стан.

Більше того, у мене там, у Швеції народився ще один синочок.

– О, навіть так? Ви направду, мужня жінка!

– Ну, не знаю, чи мужня. Можливо, й так. Але послухайте, як все було. Коли я вкотре пішла в онкологічну клініку на обстеження, лікарі сказали, що я… вагітна і мені не бажано родити. Мовляв, є певний ризик, це ж пройшла стільки сеансів опромінення, що просто жах. Я це теж розуміла. Вони сказали, щоб я робила аборт. Записалася на цю процедуру, мені було дуже недобре, важко. І ось, за день до того, сниться мені сон, хоча яскраві, образні сни мені рідко сняться.

А тут, ніби я йду алеєю, по обидва боки засіяні поля, великі дерева, а далеко, на горизонті, яскраве сонце, світло, що аж очі разить, вітерець легенько повіває, мені так добре, легко. І бачу, що то світло-образ ніби все більшає і більшає, ніби людська фігура. Я уві сні підсвідомо думаю, що то Ісус Христос йде до мене, хоче забрати до себе. Через силу кажу, як тоді, коли мені поставили діагноз – ні, мені ще рано, ще не час… Але то світло ближче і ближче і раптом бачу маленького хлопчика, такого білявенького, як ангелик. Він простягає ручки і каже: «Мамо!». І я прокинулася. Й тоді, о третій годині ночі я прийняла для себе остаточне рішення: родитиму. Зрозуміла, що це такий добрий знак мені, що в мене буде ще один синочок і все буде добре.

– Ось так у Вашій сім’ї з’явився другий син.

– Так, це – мій Патрік, той, якого я побачила уві сні. Назвали його так, бо він народився у день святого Патріка… Так мій старший син Павло захотів. А Патріку ми ще додали два імені двох його дідусів. Він записний як Патрік Віктор-Богдан. У Швеції це практикують.

– Я вже і не розпитую, як зі всім цим Ви могли дати собі раду…

– Та по різному було, що там казати…. Навіть так, коли мила посуд, то щоб Патрік, як кажуть, був «під рукою», в одну раковину вмивальника клала його, а в іншій мила посуд. А на інвалідному візку пересувалася разом із ним доти, поки він ще не міг ходити, клала його перед собою і так їздили…А вже пізніше, як він зробив перші кроки, знову наділа протез і разом з Патріком вчилися ходити. Нині я собі навіть не уявляю життя без моїх синів – Павла та Патріка. Бозя добрий знак дала мені тоді, серед ночі, що все буде добре…

«Кожна ікона – як моя сповідь…»

– Алло, ви сказали, що там, цій північній країні Ви відкрили у собі певний творчий дар?

– Так, у Швеції, я відчула бажання писати, відкрила деякі задатки до живопису. Поступила і закінчила Вишу школу художників, то вже мала право викладати на мистецьких курсах.

Я упродовж 5-6 років вела такі курси при церкві, де викладала для шведів малювання, хоча за фахом, отриманим у Тернополі, я вчитель загальнотехнічних дисциплін. Ходили на ті курси люди різного соціального статусу – і колишні керівники, і службовці. Мали різний фах, але от пішли вони на пенсію і захотіли взяти в руки пензель, сісти за мольберт, втілити свої нереалізовані мрії, своє захоплення малюванням.

– Ця творчість була, як кажуть, «для себе», чи виставляли полотна на загал?

– Ми робили виставки два раз на рік, експозицію відкривали при церкві, багато людей приходило, дивилися, схвально сприймали таку творчість. А потім поступово почала писати ікони, чогось мене потягнуло творити саме такі речі…

Більше того, як я вже іконописом почала займатися серйозно, цим зацікавилися і шведи, ми створили окрему групу. Іконопис мене захопив цілком.

– Цікаво, що відчуваєте, коли починаєте писати ікону?

– Кожна моя ікона – то моя молитва, моя сповідь, втілена у фарбах. Це – моє віконце до Бога, Неба, віконце, через яке Всевишнього може побачити той, хто вивільнює своє серце від гріха, пристрастей, марноти, суєти…

І коли людина через молитву, свої поступки очищує душу, тоді це віконце стає чистим і через нього краще бачиться й відчувається і вселенська любов, і ніжність, і молитовне заступництво за нас…

– Авторські ікони теж виставляли на огляд?

– Так, було декілька приватних виставок моїх ікон у Стокгольмі, при церкві та картинних галереях, майже 30 робіт різного формату виставила. Частково колекція є й досі.

Мені важко комусь їх  продати, не можу з ними розлучитися, хоча багато разів просили це зробити. Правда, дві шведські церкви таки закупили у мене дві ікони. Але кажу, то – як мої діти, мені кожна робота дорога й рідна. Знаєте, згодом звернувся до мене навіть посол України в Королівстві Швеція, приїжджав, спілкувалися під час тієї персональної виставки. Це було у 2007 році, а наступного року у Києві проводився симпозіум-семінар «Українська ікона. Іконотворчий досвід діаспори». І мене запросили туди.

– То це була подія міжнародного ґатунку?

– Так, приїхали іконописці з різних країн Європи. Усі спілкувалися, розповідали про свою творчість, я дещо ніяково почувала серед цих знаних митців, які створюють направду чудові, одухотворені роботи. І після цього мене сучасна українська ікона якось надихнула ще більше. Бо до цієї поїздки я була затиснута у певних рамках, думала, що іконопис має певні обмеження, суворі канони, навіть чула, що мовляв, жінка ікон не має права писати. Але я приїхала з України просто окрилена… Узагалі, для мене робота над іконами просто відкрила цілий Всесвіт.

Побачила, що митці, кожен по-своєму, оригінально пишуть ікони і на дошках, і на полотнах, і навіть на камені та склі… І після того це мене так захопило, дало такий поштовх, що я вирішила більш професійно працювати й вчити інших іконопису.

– Йдеться про Ваші мистецькі курси?

– Так, було дуже цікаво, всі здружилися, контакти підтримуємо й досі. Я завжди моїм підопічним розповідала про Україну, її історію, культуру, природу, навіть планували сюди разом приїхати. Може ще так і буде. Навіть вже тут, у Тернополі, домовилися, щоб зробити виставку, але це було у 2014 році, війна, не до поїздок…

– Можливо, це ще буде. Ми на Тернопільщині вже шостий рік поспіль організовуємо всеукраїнські живописні, скульптурні, іконописні пленери, було би приємно побачити серед учасників і Вас, Алло…

– Дякую, звичайно, час покаже.. Я лише скажу, що моя творчість усі ці роки тримала мене і тримає, я себе стала краще почувати. Ікона відкрила в мені нові сили, бажання жити і творити.

– Це видно із Ваших робіт. Вони – такі світлі, випромінюють спокій і радість, умиротворення.

– Мені про це також говорили не раз. Можливо це насправді так і є, що у моїх роботах відчувається певний оптимізм, сподівання на краще, прагнення жити багатогранно. Я багато подорожую, відвідала понад 20 країн. Люблю мандрувати.

Побувала у багатьох святих місцях, монастирях, храмах, паломницьких центрах, завжди нові враження, нові цікаві люди, все це додає сили. …

Я кожного разу, щодня дякую Всевишньому за прожитий день. Життя прекрасне. Так, іноді виникають такі складнощі, що здається вже безвихідь. Але все з Божою поміччю вирішується. І ніколи не треба впадати у відчай.

Живу у Швеції, вона стала моєю другою «холодною батьківщиною». Нажаль, я тяжко переношу холод і зиму, а там сонця мало. Але моє серце, моя душа – тут, в Україні. І я думаю, що сюди все-таки повернуся. Чи вестиму тут українсько-шведські курси, чи щось інакше, деякі плани є… Хоча, я завжди кажу, що у Всевишнього є свої наміри, щодо нас, земних людей… Ми плануємо одне, а іноді виходить по іншому.

– Але, як казав наш знаменитий земляк, винахідник Х-променів Іван Пулюй, «що має статися – станеться обов’язково і буде найкращим, бо така воля Господня…».

– Дай Боже, щоб було саме так.

– Тож, віримо в це.

– І молімось…

– Саме так, Алло…

…Коли дописував останні рядки цієї розмови, зауважив, ось що.

В Алли, цієї дивовижної жінки, прізвище – Неборак.

Небо-рак.

Хтозна, можливо, якась дивна потужна сила закладена у цьому слові із двох складів, із абсолютно протилежними поняттями – Неба й іншого, короткого, але такого страшного слова…

А ще подумав: напевно, той, хто носить у собі Небо, плекає його з вірою у серці, молитвою на вустах, покаянням у душі, таки може побороти, оте, інше, жахливе, коли воно раптово дає про себе знати…

Тож, звичайно, нехай нас обходять біди-хвороби, але шукаймо і плекаймо у собі Небо.

Відкриваймо його для себе й інших і нехай нам усім допоможе у цьому Всевишній…

Фото автора та з домашнього фотоархіву Алли Неборак

339

Залишити коментар

  Коментарі Facebook

Схожі матеріали
Інші публікації автора