Неймовірна історія підлітка з Тернопільщини, який відбув 25 років сталінських таборів
Хвилюючу історію у соцмережі розповів журналіст Богдан Кутєпов про відомого тернополянина Ігоря Олещука, який пережив сталінські репресії, а нині працює в Тернопільському історико-меморіальному музеї.
- Отут стояв енкаведист. Він роздягнув мене догола, приставив до дверей карцера й почав гострити ножа. Я злякався до смерті. Потім накинув на мене куфайку...
Я от із жахом уявляю, як це взагалі підлітку почути вирок: 25 років виправних таборів! А далі – тисячі кілометрів у товарному вагоні до сорокаградусних морозів Воркути.
«Ключі від пекла» – напрочуд влучний і трохи аж занадто потужний вираз для журналістського заголовку (хай навіть заголовку до сильного тексту в якісному часописі). Більше пасуватиме як назва майбутнього роману про десятикласника Ігоря, якого через співпрацю з ОУН чекісти забрали до в'язниці буквально зі шкільної лави, але який не просто вижив, а через десятки років став науковим співробітником тернопільського музею, розташованого в цих самих тюремних підвалах, де почалися найстрашніші роки його життя. Позивний «Грушка» з села Чорний Ліс – ніскілечки не вигаданий літературний персонаж, а, як сам себе називає – живий музейний експонат. Буваєте в Тернополі? Я от тепер хочу особисто встигнути познайомитися. Сьогодні, вже в суверенній державі, про яку в юності міг хіба мріяти, Ігор Олещук, розповідаючи туристам моторошну правду, мабуть сам знову і знову переживає ті чекістьскі тортури...
– «Будете хорошо работать, похороним вас в гробах». Тобто після смерті зіб’ємо труну, а не викинемо в загальну яму. Бо коли людина помирала, її «актіровали» — складали акт, що вона вже не буде працювати на шахті, пробивали молотком голову або ломом груди й відвозили в загальну яму, яку трактором копали. Щоранку на санях вивозили до трьох покійників. Із прикрученою дротом до великого пальця ноги біркою — номером зека. Жодних імен чи прізвищ…
В’язень під номером 13-662 Ігор Олещук пережив Сталіна і став свідком кінця “великого могутнього Совєцького Союзу”. Гадаю, цей чоловік вартий того, щоб у майбутньому історичному романі, для якого він стане прообразом (можна ж трішки пофантазувати?) можливо додалося трохи вигаданих подій: як він адаптувався в мирному житті (про психологів або ПТСР же тоді не йшлося?)... А може хай Ігор потрапить у нові пригоди зі щасливим фіналом: наприклад, йому несподівано таки вдасться розшукати місце, де чекісти хоронили розстріляних у тернопільській тюрмі. Хоча б у книзі, бо в житті...
— В архівах жодної згадки. Знищили. КДБ, коли звідси вибирався в кінці 80-х, все палив. У купі мотлоху ми знайшли двері, — пан Ігор демонструє старі трухляві дошки з номером 10. За дверима — десятки фотографій молодих жінок та чоловіків. — Це всі ті люди, котрі тут сиділи. Загалом через цю тюрму пройшло 50—60 тисяч в’язнів. Ось і моя фотографія, — вказує пальцем. — З усіх лише я один нині ще живий.
…Коли цей роман буде написаний, будь ласка, хай фінал буде щасливим! А поки почитайте цікавезну документальну розповідь про життя Людини, котра, пройшовши крізь пекло, не просто вижила, а пережила своїх катів і тепер ключі від того пекла міцно тримає в своїх руках. Посилання на «Локальну історію» буде в коментарях під цим постом, – це, кажуть, допомагає, щоб фейсбук не обмежував поширення публікації, сприймаючи її за комерцію абощо. А взагалі, друзі, якщо вас так само, як і мене, надихне історія повстанця з Чорного Лісу, допоможіть поширити статтю в соцмережах. Слава Україні!, - цими словами завершує свою розповідь журналіст Богдан Кутєпов.
Фото з допису