Ця художниця помічає прекрасне в несподіваному

Твори кандидатки мистецтвознавства, учасниці жіночого мистецького гурту «Палітра», кременчанки Олександри Панфілової вперше побачила на виставці в обласному художньому музеї. Там мисткиня представила живописні олійні роботи, акварелі, розпис на склі. 

Теми, котрих торкається у своїй творчості пані Олександра, різноманітні. Мені ж найбільше запам’ятались роботи зі старенькими кременецькими будинками — ветхими, своєрідними та красивими, зі слідами історії, такими ж виразними, як люди. А ще — твори на склі, по-перше, через незвичність матеріалу, по-друге, через наснаженість цікавими образами.

І тепер, коли слідкую за творчістю художниці у соціальній мережі, вирішила поспілкуватися, щоби дізнатись більше про особливості створення краси з таким виразним і самобутнім настроєм.

— Доброго дня, пані Олександро. Розкажіть, як для вас розпочалась дорога в мистецтво.

— У моєму дитинстві мистецтво було завжди поряд зі мною. У величезній бібліотеці батьків серед художньої літератури та книг з історії, було чимало видань із мистецтва: збірки картинних галерей світу, біографічні твори про митців, «Скіфський степ» Б. Мозолевського, «По Україні» Г. Логвина, «Листи до брата» Вінсента ван Гога, томи Х. Бідструпа. У родині не було професійних художників, проте на стінах висіли старовинні картини, монохромні акварелі діда по татовій лінії, олійним живописом захоплювалася мама.

— Чим передовсім захопила образотворчість?

— Захопленню нею сприяла сама атмосфера, дуже хотілося створити щось подібне. В 11 років вперше спробувала працювати з олією — це були копії репродукцій картин із радянських журналів, які ретельно вирізала й зберігала мама. Звичайно, не все вдавалося, але сам процес захоплював.

— Ви кандидатка мистецтвознавства. Як фах впливає на творчість?

— Чи має значення фах? І так, і ні. Я спочатку закінчила медичне училище, проте ще навчаючись, усвідомила, що це не моє. Навчання в університеті продовжила за покликанням. Але навчання це ще не все — можна з нуля зробити себе, а можна і з освітою не рухатись далі вчителя образотворчого мистецтва, тому вважаю, що все в наших руках. Надзвичайно важливим є самовдосконалення, яке, я переконана, має продовжуватись протягом життя.

— Ви працюєте з олійним живописом, аквареллю, розписом на склі. Чим ці види мистецтва вас зацікавили? Який із них найбільш трудомісткий?

— Якийсь час занурилася в удосконалення олійного живопису, відкинувши все інше. Згодом захотілось різноманіття, зайнялась аквареллю. Мушу зауважити, що акварельний живопис чомусь не має значного попиту в поціновувачів, хоча це надзвичайно складна техніка, тож досягти досконалості не просто. Вважаю, що я ще продовжую вчитись.

У технічному плані найбільше часу працюю над роботами на склі, оскільки вони вимагають ретельного деталізування. Зображення наноситься у дзеркальному відбитті, використовую олію, лаки та туш для контурів. Митці використовують різні матеріали для подібних розписів, мені ж зручно працювати такими.

— Розкажіть про серії робіт, створених на склі. Пригадую, на виставці в обласному художньому музеї ви розповідали серію «Духи дерев». Пригадую, (але, можливо, помиляюсь), що образи цієї серії були алегоричними.

— Щодо серії «Духи дерев», то ідея і перші твори з’явились давно. На виставці цих робіт уже не було, вони зберігаються у Польщі. Минулого року я повернулась до цієї теми. Є у ній щось містично-загадкове та рідне, якоюсь мірою щось від Лесиної «Лісової пісні» чи Юлькового «Короля-Духа», але більше це щось суто моє.

Загалом і в олії, і в акварелі люблю зображати закинуті будиночки, сади, покручені дуплисті старі дерева, сухі гілки, високі трави, у них легко помітити щось непомітне, щось цікавіше, ніж просто реалістичне відтворення. Навчитися помічати прекрасне в несподіваних речах — цікаво та корисно. У задумах є ідея надалі розвивати цю тему і, можливо, пов’язати її із творчістю однієї сучасної української письменниці-прозаїка (поки що не буду називати її ім’я).

— Ще на виставці мені дуже сподобались ваші роботи зі старовинними будинками Кременця. Коли готувалась до цього інтерв’ю, натрапила на вашу статтю про архітектурні особливості єврейського кварталу в Кременці. Отже, цікавить вас не тільки естетична, а й історична частина. Чим вас зацікавили давні будинки міста?

— Нині старовинна архітектура нашого міста, на жаль, занепадає. Багато що зникає, інше трансформується на сучасний манір, втрачає свою індивідуальність.

Я захоплююсь історією та бурхливим мистецьким минулим Кременця, про них багато чула від бабусі. Через те у мене виникла ідея написати наукову працю саме у цьому річищі — так з’явилася моя монографія «Мистецьке життя Кременеччини 20-30-х років XX століття», яка розкриває особливості культурних процесів. Окрім музики, фотографії й образотворчого мистецтва, чимало місця у ній займає дослідження архітектури. Музеї та архіви відкрили очі на красу знищеного у часи війни середмістя Кременця (штетлу), на різноманіття і типові риси дерев’яної єврейської архітектури ХІХ століття, яку ми можемо бачити тепер лише на світлинах.

Саме тому я і мої колеги з «Палітри» часто звертаємося до архітектурних пейзажів, намагаючись не лише зафіксувати те, що ще збереглося і створює неповторну атмосферу нашого міста, а й інтерпретувати його. Краса Кременця не може не надихати, вона залишається у серці кожного, хто хоч раз його відвідав. Саме з нього ми черпаємо енергію, то ж не дивно, що у нашому місті така велика кількість творчих людей.

— Як вважаєте, що головне у художній роботі?

— У художній роботі митця, крім базових знань, високої працездатності та здатності до спостереження, важливим є контекст. У XXI столітті немає сенсу просто копіювати сюжети, у цьому немає нічого нового ні за формою, ні за змістом, на мою думку, важливо мати власне бачення і бути відкритим для експериментів. Як підказує досвід, цінність сучасного мистецтва не в естетиці, а передусім у його ідеях та новизні.

124173024_283075293023033_429087442564109425_n

124284265_3166107103493671_6641703827782296041_n

Анна Золотнюк

Ілюстрації надані Олександрою Панфіловою