Чому без бджіл не буде врожаю, знає пасічник з Тернопільщини
«Люди не завжди цінують працю бджоли, але як не буде бджілки, то й не буде ні яблучка, ні вишні, ні грушки, ні полуниці. Як зникнуть бджоли, то невдовзі можемо загинути й ми. Тому я дуже хотів би, щоб люди господарювали з розумом. Мені пощастило, що в моєму районі працює товариство, що відповідально ставиться до землі», — каже Богдан Буяк-Питляр зі Шельпаків Підволочиського району.
Мій співрозмовник захопився розведення бджіл у дев’ятирічному віці.
— Тоді до рук потрапила книжка про бджільництво, і я захотів тим займатись. Батьки завжди підтримували мене, тож невдовзі тато привіз мені одну сім’ю бджіл. З часом я набув досвіду, набив руку, дізнався нюанси утримання бджіл. Зрозумів, що це моє покликання. Три роки тому зайнявся бджільництвом серйозно й тепер розриваюсь між ним і роботою. Бувало, проводив кілька днів без сну – з роботи йшов на пасіку. Часто люди думають, що нічого складного в утриманні пасіки нема. Але це дуже кропітка робота. Кожна бджолина сім’я для мене як дитина, тому можу вважати себе багатодітним батьком. Дуже люблю життя і коли створюю нову сім’ю, навіть не можу передати, які емоції мене переповнюють. Бджільництво – дуже велика відповідальність. Утримувати домашніх тварин чи птицю може кожен, а ось ходити за пасікою – ні, — каже пан Богдан.
На кожну сім’ю у мого співрозмовника є щоденник, адже крилаті потребують постійного огляду та догляду, можуть і хворіти. Приміром, їх слід регулярно обробляти від кліщів. З недугами бджіл мій співрозмовник намагається справлятись без антибіотиків — використовує природні ліки, а їх теж треба зібрати й підготувати. Специфічна й сезонна робота. Приміром тепер, коли відцвів останній медонос, бджіл треба підгодовувати, аби ті не харчувались паддю.
Нині у Богдана Буяка-Питляра є півсотні бджолиних сімей української степової та німецького бакфасту. Коли почав пасічникувати, розводив карпатську та місцеву бджолу. Однак скоро виявились, що вони не надто підходять через велике роїння (нові сім’ї відділяються у них дуже часто), тому доглядати за ними складно. Відтак пан Богдан почав купувати різні матки у бджолярів. Знайти чистопородних крилатих виявилось не простим завданням. Однак за певний час у співрозмовника опинилась майже чистопородна українська степова. Відтак почав шукати німецького бакфасту, знайшов його в Німеччині. Запитую, в чому особливість цих бджіл. Каже, вони лагідні, миролюбні, не кусючі, добрі медоноси. Крім того, ці дві породи добре ладнають між собою.
Питаю, чи пізнають бджоли господаря, відповідає, що стверджувати не береться, але не раз помічав: коли стоїть у селі на зупинці, то підлітає бджола і сідає на руку.
— Кажуть, вони можуть розпізнавати людину по запаху. Точно знаю, що бджіл дратують сторонні запахи, тому, коли йду до них працювати, не користуюсь жодними ароматизованими засобами, а ось до моїх цигарок вони вже звикли (сміється — А. З.). Найбільше бджіл дратують запахи алкоголю та парфумів, — додає пан Богдан.
До речі, мій співрозмовник колекціонує стару літературу про пасічництво, такої назбиралось уже поза сотню, найстаріша з-поміж книжок — 1908 року. Такі видання подобаються тим, що інформація у них викладена дуже доступно. Щоправда, зізнається, останнім часом не встигає їх перечитувати. Чи не весь час проводить на пасіці:
— Я вкладаю душу у розведення бджіл. Приходжу до них не за медом — я не грабіжник — якщо вони мають чим поділитись, то заберу, не мають – так і буде. Головне, аби вони жили. Займаюсь бджільництвом не заради користі, але хотів би, щоби була можливість займатись лиш цією справою. Аби вистачало на хліб з тоненьким маслом мені та моїй родині. Хочеться, аби моя праця була пошанована, адже я багато вклав у неї. Коли мені кажуть: «Ой, яка у тебе гарна пасіка», кажу: «Треба працювати». Головне працювати й не здаватись.
Анна Золотнюк
Фото з архіву Богдана Буяка-Питляра