Чому плакав чоловік у Тернополі?

Тернополянин Володимир Стус не знає, що сказати, коли його питають, чим він займається. Володимир – цікавиться геть усім і вся. Бере від життя усе, бо розуміє, що ресурси і час людини обмежені. Поміняв кілька робіт і кілька захоплень. Шукає пізнання в розмовах із знедоленими та з безхатьками. Піклується про них і водночас вважає себе егоїстом. В Інстаграмі його називають Бездонний колодязь думок, пишуть на сайті ПРОte.ua.

– Я у постійних пошуках, – розповідає Володимир. –  Раніше думав, що назва мого диплому вирішує мою долю на найближчі 20 років. Але це не так. Ми живемо в час найбільших можливостей. Можна стати ким завгодно і при цьому щороку мати нову професію.

На даний момент не можу сказати точну назву своєї діяльності. Я займаюсь всім, що мене цікавить. За останні роки я змінив з дюжину робіт і спробував два десятки захоплень. Спектр інтересів постійно міняється, отримую новий досвід. І це прекрасно! Тому коли мене запитують: «Чим ти займаєшся?», я з впевненістю можу сказати: «Усім, чим захочу».

– Чому прагнете спілкуватися з безхатьками  і з безпомічними? Що від них пізнаєте? Яку інформацію черпаєте? Як тоді світ розумієте?

– Питання не в тому, хто ці люди. Я просто впевнений, що кожна людина в моєму житті може розповісти якусь історію, яка докорінно поміняє мій світогляд. І ти ніколи не знаєш, хто і де це буде.

Ти живеш, існуєш зі своїми принципами та світобаченням, але ось випадкова зустріч з дідусем в горах Грузії змінює тебе з середини. Я не дуже релігійна людина, але в такі моменти у мене такі відчуття, ніби я спілкуюсь з Богом.

Чому спілкуюся з безхатьками, з безпомічними? Живучи в час новітніх технологій, ми все менше приділяємо час реальному спілкуванню. Всі кудись спішать, хочуть стати успішними, видатними, значущими, не помічаючи важливі моменти кругом. Тому спокійна розмова з цікавою людиною дозволяє мені нагадати собі про справді важливі речі.

– В парку одного разу я помітив дідуся, з яскравими очима та щирою усмішкою. Мені прийшла ідея створити фото, яке б нагадувало людям, що кожного щодня навколо нас є безліч людей, які заслуговують любові та уваги більше, ніж їхні смартфони.

Я підійшов до цього дідуся. Привітався. Пояснив ідею своєї фотографії. Спитав, чи він не буде проти стати моделлю для фото? Його звали Володимир Ярославович, 62 роки, в минулому художник.

Пан Володимир, маючи творчу натуру, почувши про задум, зразу засміявся і погодився. «Як ти підходиш до них і починаєш розмову?!». Чесно кажучи, я завжди шокований від цих запитань. Адже ми говоримо про живих людей! Не про диких звірів. Кожного дня ми не бачимо сотні людей, які мають так само, як і ми, почуття. Люди, яким ваша усмішка, привітання чи добрий жест може допомогти пережити цей важкий день.

– Яка балачка була для вас найцікавішою? Чому?

– Найцікавіші розмови виходять  у мене з собою, якщо я буду достатньо чесним, сміливим та відкритим.

– Після якої розмови ж було важко на душі? Що вас вразило?

– Це була друга зустріч. Також випадкова. Пані Оксана, 83 роки. Вона виросла в дитячому будинку. Усе життя прожила в Тернополі і зараз продає квіти. Ніколи не мала дітей. З її слів, вона все життя сама. Морально це була найважча фотосесія та розмова у моєму житті. Після цього моменту я закрився в туалеті одного з закладів і проривів хвилин 8.

– Фото – це можливість зупинити момент. Дивлячись на певні фото, я відчуваю емоції, які відчував в той день, в ту секунду. Фотографія для мене – це як машина часу.

– Відверто кажете, що ви – егоїст. У чому цей егоїзм проявляється?

– З дитинства відчував, що живу не так, як хочу я. Але силу голосу не мав, поки не став трошки старшим.

Егоїзм проявляється у тому, що більшість речей в житті я роблю в першу чергу для себе і думаю, чи потрібно те мені.

Це не означає, що я беземоційний, жорстокий чи роблю все тільки з думкою про вигоду. Ні. Це означає, що я не витрачаю свій час та енергію на пусті балачки, на ненависну роботу, на людей, які мені нецікаві. Проживаю кожен день, кожну подію та емоцію свідомо.

Егоїсти – це люди, які живуть повним життям, постійно наповнюючи себе та маючи можливість ділитися своєю енергією, емоціями і досвідом з людьми та світом. Я завжди кажу: «Будь егоїстом, живи у своє задоволення, але при цьому не заважай іншим».

– Люди вважають, що це погана якість і не хочуть її визнавати, постійно стримуючи свої емоції. З дитинства нас привчають до статусу жертви. Нам кажуть: «Терпи, всі терплять. Не думай про себе. Роби, як він, як вони. Не будь егоїстом. Ти ж дівчинка/хлопець, ти не маєш себе так поводити!».

На нас навішують ярлики. Ми думаємо, що роблячи, як всі, робимо правильно.

Діти виростають беззахисними, бояться проявити себе, щоб когось не засмутити. Йдуть в університет на професії, які хочуть батьки. Народжують дітей та створюють сім’ї, бо так каже суспільство. Ламають здоров’я на роботах, аргументуючи це: «Все для дітей та сім’ї», не бачачи цю саму сім’ю роками. Роблять все, щоб інші почувались щасливими. А коли приходить час пожити для себе, бо діти вже дорослі, всі зручності життя є, виявляється що часу та енергії (а інколи й бажання) у нас вже нема.

– Про прості, але важливі речі, які ми всі знаємо, але постійно забуваємо, чи не визнаємо.

Про те, що наш час обмежений. Ви вже прожили 30,40,50% свого життя. Ви щасливі, згадуючи свої минулі роки?

Стараюсь нагадувати про те, що світ прекрасний, він чекає, поки ми його вивчимо та побачимо. Постійно мотивую людей до пізнання світу і себе. На власному прикладі показую, що потрібно робити те, що любиш.

– Чого саме люди не визнають? Чому?

– Я не соціолог, не психіатр, та і взагалі не вважаю себе експертом у жодній з важливих життєвих тем. Але вважаю, що люди в нашій країні нещасливі в першу чергу саме через фальшиві цінності, які нам постійно пропагує сучасний світ.

Можливість визнання своєї слабкості – це неймовірна сила. Цього потрібно навчатись постійно. В наш час бути неправим – це розкіш.

– Багато хто так мені і каже в моєму блозі, бачачи мої надмірні старання допомогти людям і читаючи мої тексти. Але мені легше казати що я егоїст, щоб попередити та відфільтрувати «не своїх» читачів і людей. Так в майбутньому буде набагато менше проблем.

Я хочу робити речі, які мені подобаються і які заставляють відчувати себе живим. Хочу відчути максимальний спектр емоцій, поки є час і не хочу нікому заважати, доводити свою точку зору, витрачати свою, обмежену енергію, на людей, які мені не важливі. Мені просто нІколи.

– Кажете, що є люди, з якими в майбутньому хотіли б поговорити. Які це люди?

– Я не знаю ні їхніх імен, ні місцезнаходжень. Не знаю, коли і де це відбудеться. Але я впевнений на 100%, що в майбутньому мене чекають ще багато цікавих знайомств і історій.

– Тату, так само як і фото, є збереженням для мене моменту. Кожне з тату я зробив у важкий та важливий момент мого життя. Згадую, ким я був тоді. Це дозволяє подивитися, ким я став тепер.

Поки що тату два. Перо і стріла. З роками буде тільки більше. Кожний малюнок несе важливе нагадування тільки для мене. Для інших – це просто прикраса. Навколишні реагують позитивно. Вже давно нема тих часів, коли хтось лізе із запитаннями чи рекомендаціями: «Та це ж на все життя!». Тепер люди легше сприймають чуже самовираження.

– За освітою я магістр із червоним дипломом. За спеціальністю: «Менеджер інноваційних технологій». За останні три роки я встиг спробувати себе як адміністратор тренажерного залу, офіціант (навіть знімався в програмі з Фреймут), підрядник на птахофабриці, був ведучим ранкового шоу на місцевому телебаченні, потім багато мандрував і почав вести свій блог, був арт-директором одного із закладів в центрі міста, був SMMщиком і розвивав 4 заклади харчування в Тернополі, навіть мав досвід як аніматор.

Наталія ЛАЗУКА