Чому цей рік на Тернопільщині — рік Іди Фінк?

Більші або менші Бабині Яри є в кожному нашому містечку або селі. І у творах Іди Фінк описано те, що відбувалося у наших містечках, — переконаний голова «Гельсінської ініціативи-ХХІ», модератор «Кіноклубу медіапросвіти з прав людини Docudays UA Кіноклуб на вулиці Зеленій» Олександр Степаненко. Він разом із історикинею, дослідницею історії Голокосту, життя та творчості письменниці Іди Фінк, стипендіаткою освітньої програми Ягеллонського університету з юдаїки для молодих науковців Тетяною Федорів і головою громадської організації «Вільний світ», поетесою та перекладачкою, кандидаткою філологічних наук Наталею Пасічник ініціювали, щоби цей рік в області став роком Іди Фінк.

Іда Фінк (з дому Ландау) народилася 1921 року в Збаражі, там провела дитячі та юнацькі роки. Після гімназії здобувала музичну освіту у Львові, проте не завершила її через нацистську окупацію. Повернувшись до Збаража, потрапила у єврейське гетто, звідти разом із сестрою їм вдалося втекти завдяки підробленим документам. Під вигаданими іменами впродовж трьох років перебували на примусових роботах у Німеччині. По Другій Світовій війні Іда Фінк мешкала у Польщі, відтак емігрувала до Ізраїлю, де опрацьовувала архівні фонди національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму. Записувати свої спогади почала у 60 років. Творчість Іди Фінк відзначили літературними преміями кількох країн. Померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві.

Цьогоріч виповнюється сто років від дня її народження. Серед подій, котрі відбудуться протягом року — літературно-мистецький фестиваль «Повернення Іди Фінк», створення літературної премії її імені та відкриття меморіальної таблиці на будинку у Збаражі, де письменниця провела юнацькі роки. 

— Відзначення року Іди Фінки — хороший привід розповісти комусь, можливо, вперше про відому у світі письменницю, забуту на своїй малій батьківщині. Як говориться у Святому Письмі «пророк без пошани хіба що у власній вітчизні»... Якщо все вдасться, то восени вийде друком збірка оповідань Іди Фінк, перекладена українською. І коли ми будемо читати роман та оповідання Іди Фінк, то будемо розуміти, що Іда Фінк писала про наше місто і про нас. І це важливо, — розповідає Тетяна Федорів. 

ida_fink

— Твори Іди Фінк — не тільки спогади, це глибоко психологічна література, твори, котрі повинні будити роздуми про те, чому хтось вирішує бути співучасником, спостерігачем чи рятівником. Іда Фінк бентежить наш розум тим, що показує, як одна людина знищує іншу. Іда Фінк цікава тим, що не шукає відповіді на питання «хто винен?». У її розповіді немає ненависних облич злочинців. Натомість її бентежать запитання «Як таке могло статися?», «Чим керується людина, котра вирішує, що її ближній заслуговує на життя чи загибель?»... Головна тема творів Іди Фінк — людські долі на межі життя і смерті в роки нацистської окупації. Історико-культурна спадщина національних меншин в Україні є українською спадщиною і наш обов’язок її зберігати, — вважає Олександр Степаненко.  —  Цьогоріч також минає вісімдесят років Голокосту. Але вичерпної історії про ці події не було й нема, в основному ми дізнаємося про них зі спогадів. В контексті Голокосту ми переважно чуємо про масштабні трагедії, як то Освенцім, Белжець, Бабин Яр, але Бабині Яри є в кожному нашому містечку. Про ці локальні трагедії також мусимо знати. І у творах Іди Фінк описано те, що відбувалося у наших містечках. Таких історій, як написала вона, мало б бути тисячі. Але більшість із них втрачено, тому наш обов’язок знати бодай одиниці історій дивовижного порятунку. 

Автобіографічний роман Іди Фінк «Подорож» видали в Ізраїлі, Польщі, Німеччині, Голландії, Данії, Норвегії, Франції, Італії, Британії, Росії, США. 2017-го року у «Видавництві Старого Лева» вийшла «Подорож», перекладена Наталкою Римською. З нею студенти Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка зустрілися у «Зумі». Пані Наталка також переклала друге видання творів письменниці, яке вже готують до друку. 

— Я довго вчитувалась у тексти Іди Фінки і тривалий час готувалася до того, аби почати перекладати їх. Вона почала писати, коли їй минуло 60, і всі емоції та пристрасті відійшли. В одному інтерв’ю Іда Фінк сказала, що пише пошепки — і це дуже точно відповідає її стилю: короткі речення, де немає метафор і гіпербол чи інших стилістичних фігур, лише опис того, що відбувалося з нею та її сестрою. Для історії їхньої втечі з гетта та кількарічного балансування на межі життя й смерті не потрібно жодних барвистостей. Лише обов’язок пам’яті змушує її це записувати. Мінімалізм цього запису вражає так сильно, що мене ці тексти не відпустили. Поки не поставила останню крапку в перекладі, поки не знайшла видавця, то не могла заспокоїтися. 

Ці дві книжки — роман і збірка оповідань — стиснений, як пружина, запис її досвідів. Як старша, вона розуміла, що відповідає за сестру, тому не могла дозволити собі розпач чи безсилля, хоча події, котрі викликали такі емоції, життя запевнювало їм більше, ніж досить. У найкритичніші моменти Іда Фінк мусила мобілізуватися та якось виходити з умов, котрі склалися.  Я переконана, що цей досвід — досвід екзистенційний, тобто життя на межі. Максимальна відповідальність за всі дії, де ціною помилки є життя не тільки твоє, а й сестри. І такий досвід, на жаль, універсальний — досвід межових ситуацій —  досвід виживання. І тому її тексти це не історична література, а надзвичайно живі документи про людину — наші вибори та слабкості, про все, що є нами. Тому я вважаю, що ці тексти мають бути в українському літературному обігу. 

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото з відкритих джерел

ТернопільщинавшануванняТеренписьменницяОлександр СтепаненкоНаталя ПасічникдослідницяІда Фінк