Священик з Тернополя назвав 10 речей, які варто пам’ятати, дивлячись відео про п’яного архієпископа в барі

Знаний український місіонер та церковний діяч, митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк у соціальних мережах торкається відомого випадку, що стався із церковнослужителем у Тернополі. Детальніше можна дізнатися ТУТ.

На своєму веб-сайті bogoslov, отець Євген Заплетнюк пише / зберігаємо мову оригіналу – авт. / наступне.

1. Замість прологу. Одразу скажу, що я довго мовчав на цю тему зовсім не тому, що не маю що сказати, а тому, що надто добре знаю всіх учасників справи, і навіть підозрюю, що знаю замовників цього скандалу. Але про це трохи згодом. Поки лише зауважу, що я в жодному іншому разі не писав би цього тексту, якби не бачив реальної потреби в тому, щоб люди дізналися хоч якусь «альтернативну» думку про все, що відбувається довкола цього скандалу.

Звісно, я ніякий не суддя, і навіть не адвокат архієпископу Мстиславу. Я проста, звичайна людина зі своєю точкою зору. Правда, я теж священик. То ж, якщо хтось захоче звинуватити мене в захисті «корпоративних інтересів» він, безперечно, буде правий. У суперечках між священиками та журналістами я частіше всього  відстоюю позицію священнослужителів. Тому, вибачайте, якщо сподіваєтеся, що я стану на бік більшості лише тому, щоб усім сподобатися. В мене немає такої мети. Зрештою, ніколи й не було. Отже, почнемо.

2. Психологічна складова скандалу – вона надзвичайно проста. Церква це те місце, яке змушує людей згадати, що вони грішники. Змушує подумати, що їм потрібно не лише грішити, але й каятися, не лише розслаблятися, але й напружуватися, смиряти свою гординю та перестати бачити себе центром всесвіту. Саме з цієї, й безлічі інших, схожих причин, сучасне суспільство вважає для себе незручним ходити туди, де змушують думати та відчувати певний дискомфорт, називаючи себе рабом Божим.

Одразу зауважу, що правдива Церква Христова завжди прагне зняти з людини рожеві окуляри, прямо називаючи її грішником, що цілком відповідає нашим життєвим реаліям. Всі інші псевдоцерковні організації цього вам не скажуть. Навпаки – кажуть, що: «Бог любить тебе таким, яким ти є». Звісно, це брехня. Пізнати любов Божу максимально може лише праведник, а такими, як ви є, вас не любить навіть рідна мама, зате просто обожнює сатана. Так ось. Кожен церковний скандал – це психологічне зменшення прірви між грішником та Богом.

Саме тому, прагнути до церковних революцій та різноманітного викриття священнослужителів у смертних гріхах, у першу чергу хочуть люди, які ніколи по-справжньому в Церкві не були. Вони, ймовірно, іноді відвідували богослужіння, заходили в храм «поставити свічку», але себе з Церквою аж ніяк не ототожнювали: Церква це не я, а священики.

Підтримати скандал у Церкві бодай лайком чи репостом – це чудовий спосіб зняти з себе внутрішню напругу: слава Богу, що зі мною все нормально, якщо навіть т а м грішать т а к і люди. І саме з цієї причини скандал із владикою Мстиславом не перший, і вже напевне – не останній довколацерковний скандал.

3. Владика Мстислав – це не вся УАПЦ, а УАПЦ це ще не вся Українська Церква. Чимало людей вважають, що історія, яку побачила по 1+1 вся Україна суто адресна, і стосується лише безпосередніх фігурантів цієї справи. Звісно, це не правда. Пересічним людям, які до виходу сюжету не уявляли взагалі про існування такого персонажу, як архієпископ Мстислав, і навіть не чули про існування якоїсь УАПЦ, немає жодної потреби її розуміти буквально.

Загальна історія, що запам’ятається усім дуже надовго, до банальності проста: православні попи в барі бухають, мацають дівчат і б’ються без жодних докорів сумління. Як православний священик із Тернополя я вже втомився жартома й усерйоз пояснювати всім, що я дійсно ніколи не був у барі «Сіті». Хоча, кого тепер це цікавить?

Заради істини, я б хотів ще раз наголосити. Владика Мстислав це ще не вся УАПЦ, УАПЦ це не вся Українська Церква. І навіть більше. Один день, із усього майже сорокарічного життя архієпископа Мстислава, – це ще все його життя. Судити про людину базуючи свої висновки лише з п’ятихвилинного сюжету по телебаченню це, як мінімум, нечесно.

4. Завжди існує величезний попит на матеріали такого сорту. Невіруючим вони потрібні, як вагомий аргумент відповідаючи на питання, чому вони не ходять до храму, чи чому їм не можна молитися та каятися вдома, «маючи бога в душі». А головне, такі сюжети пояснюють, що пересічний парафіянин, насправді, не потребує жодних лукавих маклерів між собою та Творцем.

Натомість, прибічникам інших «церков» і псевдоцерковних організацій такі випадки потрібні ще більше. Вони показують, що люди, які нині так активно претендують на віронавчальну екслюзивність, при всьому своєму пафосі, не перестають бути звичайним бидлом, яке так само жере, бухає, б’ється і затискає дівок. Ще й у піст! Якби навіть хотів доповнити цей список чимось більш пікантним, так немає чим! Це ідеальна картинка для проповідей Свідків Єгови, звісно ж – на свою користь.

5. Безперечно, я не можу похвалити ні владику Мстислава, ні всіх інших священиків, які були того злощасного вечора з ним. Але, я так само не можу зрозуміти ту немотивовану агресію та справжню травлю цих людей у ЗМІ. Озвірілий натовп зовсім не цікавить, що тернопільські бари та ресторани (а хіба лише тернопільські?!) щовечора дощенту наповнені людьми різного віку! Цим людям байдуже, що там, за сусіднім столиком, сиділи їхні діти, знайомі, похресники чи навіть вони самі. Але, як це зручно, знайти людину на яку можна скинути всю свою агресію та комплекси. Майте на увазі, що по-справжньому вас дратують у інших лише власні гріхи. Інших ви просто не помічаєте.

Окрім того, як мало людей задумуються, що за адресантом усіх цих жартів про «тернопільських попів із бару Сіті» стоять конкретні люди, з цілком конкретними долями, у них є родичі чи мало б бути якесь майбутнє. Зрештою, у них є Господь, Який Один приймає їх покаяння чи його відсутність. Це не наша з вами справа надмірно перейматися пікантними деталями чужих гріхопадінь.

Ще раз. Я не пропоную вам чорне називати білим, але пропоную просто чесно відповісти: наскільки цій справі важлива особисто ваша участь? Кібермобінг (травля людини в мережі) – це не лише злочин у цивілізованих країнах світу, але й гріх у Божих очах. І, здається, не менший гріх, як відвідування священнослужителями розважальних закладів у нічний час. Якщо людина впала, їй потрібно подати руку, а не добивати до кінця. Мені здається, що я зараз удруге відкриваю всім Америку.

6. Чи може ця історія бути комусь вигідною? Звісно. І може, і є. Справа в тому, сучасна УАПЦ, до якої належить архієпископ Мстислав, переживає свої далеко не найкращі часи. Їй і раніше було не просто, а тепер, після смерті свого справжнього лідера та авторитета – митрополита Мефодія (Кудрякова) вона перебуває у повній прострації. Замість того, щоб об’єднатися перед викликами сучасності, її члени не перестають ділити шкуру мертвого лева вже другий рік. Вони ніяк не можуть розділити між собою ні посади, ні привілеї, ні обов’язки. І звісно, квартири та автомобілі, чи  навіть, кафедральний храм владики Мефодія в Тернополі. Немає сумніву в тому, що постать єпископа, однієї з найбільших єпархій УАПЦ комусь була дуже незручною. А тому, не одній людині було б зручно прибрати його з кафедри. І тут відбувається найцікавіше. Але це вже точно не моя справа. Нехай розбираються між собою.

7. Тим не менше, у цій справі, хто б що не говорив, явно видно руку професіонала та певне замовлення. Я думаю, що не відкрию вам таємниці коли скажу, що знімати приховано камерою вас можуть лише з вашого дозволу. Здається, на барі «Сіті» немає жодних попереджувальних знаків про те, що відвідувачі закладу перебувають перед пильним наглядом служби охорони. А тому, особисто в мене не може не викликати запитань декілька фактів: хто передав це відео поліції без особливої постанови суду, чи тим більше – хто передав це відео журналістам. Чи не самі поліцейські?

Звичайно, ви можете вважати мере параноїком, але для мене цілком очевидно,що цією справою спеціально хтось займався, не боячись відповідати перед судом. Хіба власники бару «Сіті» настільки тупі, щоб добровільно увійти в історію, як утримувачі місця, де не поважають чужу приватність? Пригадуєте, як колись сюжети кримінальної хроніки завжди чорним брусочком закривали очі ймовірним злочинцям, навіть доведеним убивцям і маніякам. Тут же отців показують прямо декілька разів, робляться повтори та паузи, збільшуються їхні обличчя.

І про це я пишу зараз не тому, що мені шкода своїх співбратів, хоча це теж правда, але тому, що я дуже добре розумію, що цей інцидент може бути використаний згодом стосовно будь-кого. Проти будь-якого служителя церкви. І навіть, просто, комусь невгодної людини. Спробуй доведи комусь потім, що ти не верблюд. Фарш неможливо провернути назад. Неможливо потім відбілитися людині в суспільстві, щоб вона потім не робила для цього. Як правило, це неможливо.

8. Сам я дуже багато часу присвятив журналістиці. Я був церковним журналістом і часом дописував у світські видання. Чимало мої друзів і знайомих – відомі та початківці редактори й журналісти місцевих ЗМІ. І я, при всій любові до них, не можу сказати, що вони в чомусь кращі, святіші за священиків. Принаймні настільки, щоб мати право публічно філософствувати на теми: « а, чи змінить архієпископа Мстислава монастир, чи ні». У деяких випадках журналістика це настільки брудна справа, що єдиною цінністю для них стають не людські долі, але перегляди та лайки.

Є редакції, які прямо виплачують гонорари працівникам, відповідно до ажіотажу, викликаного конкретним матеріалом. Хочеш премії? Шукай щось пікантне та дуже незвичне. Новинами про те, як чоловіка покусав пес уже нікого не здивуєш. Люди чекають інформації про те, як дикого пса покусав чоловік. Постійно потрібно щось таке, щоб краще читалося та змушувало натиснути на посилання чи переглянути сюжет із провокаційним заголовком.

Тому, немає нічого дивного, що не лише 1+1, але й усяке найменш нещасне видання, з редакцією в 2-оє людей, намагалося розтиражувати цю історію. Скільки з них погодяться надрукувати хоч одну мою проповідь? А скільки до цього вони друкували проповідей чи повчань владики Мстислава? Яка історія про святе життя збере мільйони переглядів на ютубі?

9. Як треба ставитися до священиків. Я б дуже хотів, щоб ви розуміли, що чужими гріхами сам святим не станеш. Так, ми священики люди грішні. Я навіть признаюся, що іноді ми втомлюємося, хочемо їсти чи спати. Деякі з нас ходять до туалету. Іноді, як живим чоловікам, нам хочеться випити, чи хоч раз за багато років потанцювати. Ми теж люди. А серед тих із нас, хто це робить, деякі можуть перейти межу. Але не зі злості, а з немочі. І тут, дуже важливо про це говорити.

Слабка людина не погана, а хвора. Їй потрібно допомагати, а не лише засуджувати. Повірте, нас є кому судити. Звісно, я чудово розумію, як збоку виглядає курець, який усім розповідає про шкідливість куріння. Тим не менше, ніколи не полишаймо вірити в людей настільки, наскільки в них вірить сам Бог. Особисто я, відчуваючи себе грішником, не маю часу судити інших за їх хвороби, поки хворий сам. А ви? Чи все-таки у вас вперто залишається звичка судити інших за те, що вони грішать іншим способом, аніж ви?

10. Висновки. Диявол дуже хоче, що ви його любили більше за священиків. Він буде робити все, щоб ви не молилися, не постили та не ходили до храму. Він буде давати вам знову й знову вірити в «бога в душі», при цьому показуючи Церкву недосконалою, а священиків – великими грішниками. Зрештою, тут нічого надзвичайного нема. Без Бога Церква дійсно недосконала, а служителі – грішні та нещасливі істоти.

Але саме тому, що Церкву освячує Дух Святий, вона стає святою. Церква Свята не тому, що всі її члени святі та безгрішні, а тому, що вони всі разом збираються в пошуку зцілення, каються в своїх гріхах, преображаються та освячуються. Церква це місце, де всі ми лікуємося з різною успішністю. Це наша лікарня. Дивно прийти в лікувальний заклад, не зустрівши там ніяких хворих, чи не відчувши неприємного запаху.

Звичайно, це в жодній мірі не повинно стати постійним виправданням поганим клірикам і мирянам. Все ж пам’ятаймо. Гріхи членів Церкви є не гріхами всієї Церкви, а гріхами проти Церкви. Впевнений, що це чудово розуміють не лише свідки, але й учасники подій у тернопільському барі «Сіті». Бог знає про нас багато більше, ніж здатна записати камера. А це вже реально страшно.

Довідково. Митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк – (1978 р.), уродженець смт. Микулинці, що на Тернопільщині. Кандидат богослів’я (2008), Член спілки християнських письменників України (з 2011 р.). Відомий український місіонер та церковний діяч. Автор численних публікацій у релігійних та світських виданнях. Із липня 2014 року – клірик Тернопільської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, священик собору Воскресіння Господнього міста Тернополя.

Окрім них, під безпосереднім керівництвом священика працює ціла низка православних веб-сайтів, з-поміж яких функціонує цілодобове православне інтернет-радіо, ресурс проти абортів, файловий архів, православний відеоблог та інші. Протоієрей Євген Заплетнюк – активний релігійний і церковний публіцист.

Фото – сайт bogoslov.