Деталі покинутих костелів Тернопільської області. Найкраще, знайдене минулого року (фоторепортаж)
Ці дещиці велемовні та водночас небагатослівні. Вони такі, знаєте, речі в собі. Вони метафоричні (метафізичні? Взагалі не фізичні?)
Ось, приміром, ми говоримо про те, що більшість костелів у радянські часи були переобладнані під господарські потреби. І зразу згадується сигнатурка костелу св. Миколая у Дітківцях (Зборівщина), з якої випинаються труби — такий-собі софтваріант сакрального кіберпанку.
Або напис на стіні костелу Івана Хрестителя в Мильному (той же район) «Виконання першої заповіді хлібозаготівель — священний обов’язок колгоспника».
Або дух «хімії», що досі виїдає очі в костелі Непорочного Зачаття Діви Марії, що в Личківцях (Гусятинський район).
Або костел у Самолусківцях (той же район) з добудованими «крилами».
Попри старанне видалення сакральності, вона не зникає. Міцно й чіпко засіла вглибині. Це дерев'яні балки в Дітківцях, що розповідають бодай одним реченням, яким храм був всередині. Це пусті ніші для фігур — знак майже повсемісний — красномовна відсутність.
Самотні чаші для води, як ось ця в костелі Божої Матері Шибалина (Бережанський район), а ще залишки розписів і вітражів. І тут вам ще один символ — «перекроєні» вікна. Стрілчасті прорізи замуровували, забивали дошками, вони все одно лишаються. Фаворити — Дітковецький та Сороцький (Теребовляншина) костели.
Окреме слово про вітражі. Вони мало де збереглись, проте, коли збереглись, то від їх споглядання невимовно радію. Мій улюблений — у костелі Богоматері Неустанної Помочі, що в Сороцькому — ну, все ясно, там свята Анна. Крім того, кольорові залишки скла є у костелах, котрі в селах Шибалин, Коцюбинці (Гусятинський район), Ладичин і Млиниська (Теребовлянщина).
У сонячні дні через вікна у костели заливається світло. Воно вільно проходить зазвичай майже пустим простором. І знову про Сороцьке. Я була в костелі цього села в сонячний день, всередині було прохолодно. Слідкувала за тінями та променями, тим, як вони пересуваються, як виділяють одне та приховують інше, як драпірують колони. І це було просто неймовірно. Це був той момент, коли здається, можеш вхопити весь сенс життя, осягнути всю радість і забрати трохи в кишеню. Загалом колони та склепінчасті стелі — це те, від чого я вмліваю. Колони завжди лишаються нескореними, як у Шибалині, навіть, коли навколо все втрачає стабільність. А ще кахлі. Простуєш ними, як килимом, у костелах, що у Мильному (Зборівський район), Сороцькому, Шибалині…
А у костелі Різдва Пресвятої Діви Марії Жабинців (Гусятинський район) якимось дивом вціліли дерев’яні елементи храму та його оздоби. Серед заростей, уламків даху вони мають сюрреалістичний вигляд.
Дерева й костели — ще одна окрема тема. Буває, всередині виростають стихійні сади. Великий Ходачків (Козівський район), Личківці, Жабинці — у костелах цих сіл, як у ковчезі, де перевозять рослинність. А ще незліченна кількість дерев і кущів, котрі навколо, котрі вросли у сходи. Моя улюблена прихрамова рослинність — у Млиниськах і Жабинцях. У останньому костелі я була навесні й тоді вся ця громада квітувала — це було неймовірне видовище.
Сумно, коли не вдається потрапити всередину. Неймовірно хочеться зазирнути бодай через шпарку — отак я дивилась на колиндянський костелик (Чортківський район). У Мильному двері не піддавались на відкривання і тільки пізніше місцеві пояснили, що взагалі двері відкриваються, просто від вологості знерухомились. Це поразка року.
Але наявність дверей — неймовірно позитивний факт. Двері костелів окрема тема для радості — з хрестами, як у костелах сіл Самолусківці, Постолівка, Чабарівка (Гусятинщина), з квітами — у Колиндянах і Лошневі (Теребовлянський район).
Фото авторки