Для чого посеред тернопільської галереї встановили маятник?
Найчастіше на виставках представляють картини. А ось із просторовими об’єктами, як ось скульптура, знайомишся рідко.
А шкода. Бо ж вони дають нагоду зануритись у світ, створений автором, наповну. До скульптур (найчастіше) можна торкатись, їх треба обходити зі всіх сторін, до них можна (і треба) наближатись на фамільярну відстань. Одним словом, вони позбавлені того бар’єру недоторканості, як то з картинами.
Про таке мені думалось під час відвідин виставки «Пошук» Богдана Кухарського у тернопільській галереї «Бункермуз». Проект цього львівського митця (а народився він у Тернополі запрошує до комунікації та взаємодії з об’єктами.
Роботи експозиції виконані з різних матеріалів у різних техніках. У лаконічній до мінімалізму концепції автор зазначив: «Пошук — це прагнення домогтися чого-небудь, щось знайти; це дії, спрямовані на отримання нового або загубленого».
У центрі — експерименти з формою та матеріалом. Більшість робіт — абстрактні, хоча, ясна річ, перегукуються з тим, що бачене довкола. Вони запускають ланцюг асоціацій та досвідів. Мінус виставки суто технічний: приміщення галереї замале для робіт такої кількості та розміру. Вони тісняться й налазять одне одному на голови.
Майже вічний двигун
Умовно роботи «Пошуку» можна поділити на статичні й рухомі. Зупинюсь на останніх, бо саме вони були найбільш цікавими. Тим більше Богдан Кухарський каже, що це твори різних років і тем, тож їх вільно трактувати не у зв’язці, а окремо.
Маятники. Не знаю, як вас, а мене в дитинстві маятник дзигару просто гіпнотизував. І нині споглядання його невідворотного руху викликає чи не благоговійний жах. Тут же вплив від його споглядання був посилений розмірами маятника, що, підвішений до стелі, розсікав простір галереї. Він втягував у свій ритм, а його втручання у життя було цілком тактильним – слід було бути обачним, аби, проходячи повз, він не врізався у тебе. Така ось наочна демонстрація незворотності й некомфортності проминання.
Інший маятник був набагато менших розмірів, кріпився до червоного трикутника, густо втиканого гілками. Оця верхня частина об’єкту викликала збентеження: відтінок червоного, хоч і не агресивний, а проте енергійний, доповнений фактурними гілками, створював враження, наче робота прориває простір. Якщо покластись на асоціації, то як не згадати про властивість часу розтягуватись і концентруватись, а тому чому б не зв’язати цей об’єкт з відчуттями критичних моментів, котрі ламають лінійне сприйняття дійсності. Як тут, розглядаючи гілки, не згадати моменти, коли наближається невідворотність, а все на що спроможний – зачудовано сприймати щосекундне наближення?
Тим часом під стелею помірно коливалась сплетена із безлічі гілок риба (принаймні, це могло б бути нею через обтічні форми). Хоча можлива інша асоціація — лабіринт з лісу, що піднявся в повітря. Зрештою, можливі різні варіанти. Зважаючи на те, що робота домінувала над іншими розміром, задавала настрій виставці - повітряно-заплутаний. Ця риба-ліс взаємодіяла й замалювала в себе. Я обійшла її кілька разів, розглядаючи її та розглядаючи крізь неї галерею. Оце перебування всередині рукотворного, проте від того не менш хаотичного середовища, теж непересічний досвід. Відчуваєш себе Мінотавром чи як.
Інший об’єкт, що оживає у взаємодії, нагадував млин, чиї лопаті-гілки, обертаються під дією зовнішньої сили. І кожен може стати тою силою, запустивши його хід. Відчуй себе богом з машини – можна було б пожартувати.
От я й підійшла до того, що, на мій погляд, робить ці об’єкти вартими уваги: міркування про них — це спосіб розважитись, нашаровуючи асоціації, досвіди, здогадки. Водночас вони аж ніяк не зобов’язують до заглиблення - контакт із творами можна обмежити суто тактильним рівнем чи перебуванням у їх полі.
Знайти загублене
Завершу тим, що було розлито між всіма цими гілками й металами. Лапідарні, підкреслено мануфактурні форми, відводять нас до часу минулого, застиглого, теж роблять патина й іржа. Але вік – це не тільки власне прожитий час, а ще досвіди та свідчення. Вічного обертання чи вічного руху маятника, на приклад. Тут саме час пригадати частину концепції «пошук - … дії, спрямовані на отримання загубленого».
Оте загублене, архаїчне, зацікавлює тим, що завжди містить у собі таємницю - з відстані часу не можеш вповні ані уявити інструмент як об’єкт з набором функцій, і того, як його виготовили, ані тих, хто ним користувався. Архаїчне цікаве купою питань, на які не можемо відповісти, й досвідами, чию територію не можна перейти.
Те саме стосується об’єктів, котрі симулюють цю архаїчність. Вона завжди має потужну енергетику колективного підсвідомого, в яке намагаєшся заглибитись.
Анна Золотнюк
Фото авторки