Довгожитель Тернопілля у 103 роки ходить до церкви

Жителю Великих Бірок Тернопільського району Омеляну Зваричу нещодавно виповнилося 103(!) роки. Він ще з паличкою сам гуляє по подвір’ї і навіть ходить до церкви. У 100 років він ще їздив на велосипеді, повідомляє Погляд.

Вижив усупереч смертному вироку…

  Народився Омелян Зварич 15 травня 1914 р. у Великих Бірках тоді ще Тернопільського повіту, при Австрійській монархії.

– Кажуть старі люди, що на подвір’ї його пуп закопаний, – усміхається пані Світлана. –  Коли татові було кілька місяців, його батька забрали на фронт. У шість років втратив маму, а в дванадцять – старшу сестру. Спершу його виховувала тітка, а коли вона вийшла заміж, бабця забрала його до Дичкова. Там закінчив сім класів.

  Уже у 15-ть років став зв’язковим ОУН. Передавав спеціальні записки, розносив листівки, пропагандистську  літературу. Навіть коли згодом відслужив у польській армії, повернувся до цього.

– У 1939-ому товариші попередили, що за мною вже стежить польська таємна поліція і що треба переховуватися, – розповідає. – На жаль, я потрапив у засідку. Почали стріляти, поранили в ногу і груди – якраз неподалік серця, шрам ще й досі залишився. Мене тоді затримали і кинули до в’язниці в Тернополі – там, де нині обласна міліція. Кинули до камери в’язнів хворих на туберкульоз, мовляв, і так смертник. Смерті не боявся, переживав лише, щоб нікого з товаришів не видати. Заспокоював себе тим, що все одно колись маю померти…

  За день до розстрілу, а саме 1 вересня 1939 року, почалася Друга світова війна, це й врятувало.

–  Близько опівночі ми почули вибухи, – згадує, – потім – постріли біля в’язниці, бачимо – застрелили вартових. Ми тоді взялися виламувати двері й тікати. Я повернув до Дичкова, але залишатися там не міг, бо як український патріот складав небезпеку вже для радянської влади.

Циганка глянула і сказала: «Не жилець…»

 Кілька років Омелян Зварич жив у Перемишлі, а потім провід ОУН відрядив його до Жмеринки на Вінниччині, щоб створив там осередок. Задля прикриття влаштувався на тютюнову фабрику, але…

– Мене вистежили і відправили у перевірочно-фільтраційний табір у містечко Таруса, що на березі ріки Ока в Росії, – розповідає. – Разом ще з десятьма в’язнями був занесений до окремого списку, нам призначили особливо суворий режим. Гадаю, щоб не випустити живими, спеціально робили ін’єкції, через які я й захворів на малярію. Це дуже страшна недуга, від якої зникає апетит, підвищується температура, з’являється слабкість і б’є пропасниця. Навіть скликали спеціальний консиліум, вирішували, що зі мною робити. Один лікар, який, було, виміняв у мене мешти за їжу, заступився і переконав відпустити мене вмирати додому. Він і сам не сподівався, що я виживу.

 1 вересня – доленосна дата для Омеляна Зварича, адже саме того дня його відпустили… помирати. Доводилося ночувати на вокзалах, їхати у товарняках, одного разу його навіть пограбували і викинули в полі. Додому дістався лише через 20 діб.

– Коли в Козятині зустрів циганку, вона глянула на мене і сказала: «Не жилець». На щастя, помилилася, – каже Омелян Іванович. – У Козятині потрапив на тиждень до лікарні. Мені пощастило, бо завідуюча дуже піклувалася про мене. Це її заслуга, що я й досі живий.

Знайшов для синочка маму, а собі – дружину

 Повернувшись до Дичкова, Омелян поступово одужав. Невдовзі одружився на односельчанці Софії, через півтора року в них народився первісток Ігор. Здавалося б, доля ставала прихильнішою, але…

– При пологах Софії занесли якусь інфекцію, і коли синові виповнилося лише вісім місяців, вона померла, – з  сумом згадує старенький. – Дитину забрала теща, бо я з ранку до ночі працював – будував дороги, мости. Бувало, за день по 40 кілометрів проходив. Додому повертався під опівніч, з малим бачився лише у неділю.

Старенькі не дуже дивилися за Ігорем, малий занепадав… Омеляну Івановичу на те гірко було дивитися, і він вирішив, що мусить шукати собі дружину, а малому – маму. Його обраницею стала місцева швачка Анна. Вона теж була вдовою із маленькою донечкою на руках, тож розуміла його, як ніхто.

–  Вони дуже добре жили, – долучається до розмови Світлана. –  Коли мама у 1999 році померла, тато так засумував, що не хотів їсти. Думали, що й він невдовзі помре.

 Анна подарувала Омеляну двійко дітей – Олега та Світлану. Олег нині живе у Миколаєві. Ігор, на жаль, загинув у радянській армії. За те, що ховав його зі священиком, Омеляна Івановича вигнали з роботи, допрацьовував до пенсії у Бірках на швейній фабриці «Веснянка».

– Що б не ставалося, я завжди старався сам себе заспокоїти, – каже довгожитель. – Бо все у руках Божих. А нині єдине прикро, що вже не маю однодумців, всі повмирали, а людині без спілкування – ніяк!

Квітослава Вінчук