Двічі переселений мешканець Збаражчини про себе та війну на Донбасі

Продовжуємо серію публікацій в рубриці «Війна, як вона є». Цього разу оприлюднюємо спогади Ярослава Берника, родженого в селі Синягівка Збаразького району на Тернопільщині. Чоловік пережив заслання, а зараз опинився в епіцентрі неоголошеної війни.

    Коли мені було 6 років, то нас разом з мамою і іншими членами родини вислали на Сибір за те, що в криївці за нашим селом московські окупанти знайшли тіло моєї сестри та ще декількох односельчан, які застрелились, при підході радянських вбивць. Не допомогло і те, що тато служив у радянській армії.

    " Цілий місяць нас везли в місце заслання, а саме,  в місто Осинники, Кемеровської області, що в Росії. Пам'ятаю, був кінець жовтня, холодно, голодно, люди не витримували - помирали. Приїхавши туди, нас поселили в колишні табори для німецьких військовополонених і почалося у мене не життя, а боротьба за виживання.

    Одягу не було, їсти не має що, мама працювала прибиральницею і цих грошей завжди не вистачало, адже, крім мене, були ще брати і сестрички… (очі чоловіка зволожились – ред.). В школу я ходив тільки коли було тепло, зимового взуття не було. Коли так-сяк закінчив 8 класів, то з старшим братом почав працювати на кінному дворі, який був частиною шахти, адже в шістдесятих роках минулого століття, коні використовувались для перевезення вугілля. Важко було: нас обманювало начальство, не платило грошей та ми розуміли, що мамі потрібна хоча б якась допомога, адже дороги назад в Україну не було. Коли мені виповнилось 18 років, я пішов  в армію. Спочатку служив пів року в Білорусії, потім в Німеччині у ракетних військах.

    Перед відправкою на Захід, мене тричі перевіряло КДБ, викликали на допити вночі, ставили безглузді запитання, аж потім залишили в спокої. Відслуживши три роки, я знову повернувся в Сибір,  та там мене не захотіли приписувати. Не допомогло і те, що я колишній солдат. Потрібно було дати хабара, тоді б моє питання вирішилось позитивно, але в той час, я не знав, що це таке. Тому, отримавши материнське благословення, я з братом вирушив додому - в Україну. Збаражчина мене зустріла холодно, люди уже не сторонились нас, як це було під час виселення, проте жити не було де, роботи не було, була лишень перспектива їхати в Донбас або Казахстан. Ми вибрали перше, адже все-таки це Україна.

    Робота на шахті була важкою, за той час, що я пропрацював, а це 45 років трудового стажу, я тричі мало не прощався з життям. Та Бог беріг. Думав, що хоч на старість поживу спокійно та де там: окупанти захоплюють наші землі, вбивають наших дітей.

    Особливо згадується один випадок, - долучається до розмови зять пана Ярослава. - Їдемо ми з другом з передової, куди відвозили  продукти. Нас зупиняють двоє чоловіків і запитують, як пройти до Донецька. По акценту я зрозумів, що вони десь з Хмельниччини, адже моя мати родом з Вінниччини. Виявляється, двоє жителів Хмельницького направлялись до бандитів, щоб воювати за них, тому,  що їм обіцяли хороші гроші. В той час,  на лінії вогню, біля Карлівки,  стояла 93 аеромобільна бригада. Туди ми їх і доставили - нехай розбираються. Образливо трішки було за дії таких українців. Я б ще зрозумів, коли б так чинили зазомбовані російською пропагандою мешканці Східної України, але мешканці - патріоти Західної  - нонсенс.

    Незважаючи ні на що, і від себе,  і від своєї сім'ї, хочу передати вітання усій Західній Україні, усім жителям Тернополя, особливо племінниці Лілі Берник, яка, до речі, працює журналісткою у файному місті. Передаю привітання також усім жителям Збаражчини. Любі мої земляки, бажаю вам, щоб ви ніколи не прокидались під вибухи снарядів, щоб небо над вами було чисте і мирне, цінуйте своє життя і любіть Україну, вона у нас єдина " .

ТернопільщинаспогадиЗбаражчинаТеренВійна як вона єрозповідь