Дивитися словам в очі. Виставка ніби плакатів (фоторепортаж)
Нагода приглянутися (в буквальному розумінні) до слів і виразів трапилась цими днями у тернопільській галереї «Бункермуз». Тут відкрили виставку «ніби плакатів» львівської художниці Богдани Давидюк «Lemon не лице».
Експозиція складається з плакатів, на котрих обіграні сталі вислови й слова. Художниця приглядається до них, візуально переосмислює, грається з їхніми значеннями та наповненням, подекуди, перевертаючи все з ніг на голову.
Заради чого варто прийти на виставку, якщо пропустили відкриття? Щоби іншими очима глянути на вирази, котрі в повсякденні не помітні й знеособлені, відполіровані до бездумного повторення. На плакатах вони виведені в самостійні одиниці. І так вони набувають нових рис, або ж у них підкреслені ті, котрі були непомічені раніше. Тут виходять на-гора асоціації та ситуативні контексти. Випадковості з рабів моменту перетворюються в порфіроносців. Монохромні (чорно-жовті) зображення прості й скетчеві. Вони умовні та пластичні – мають багато вільного місця для того, щоби вкласти туди свої рефлексії на тему рефлексій (ну, даруйте за повтори). В усій цій експозиції найбільше радості мені принесли лінії, котрі виходили за рамки і були продовженням/доповненням/самостійним елементом. Так розмикається не тільки простір, а й мовлення, коли переходить Рубікон диктатури автоматизованого сприйняття чи прокрустового ложа закладених схем і прорубує собі шлях до буття тут-і-зараз з його переламаними гештальтами.
Богдана каже, що цю експозицію не варто розглядати з точки зору довершеності малюнку — це живі замальовки, сенс яких полягає в миттєвості вихоплення з потоку мовлення виразів та переведення їх у малюнок.
- Мені цікаво гратися з тим, що слова є часто надбудовою для інших слів. На цих плакатах — словотвір із абсурдних асоціацій. Але часом він правдивіше та жорсткіше передає правдивий стан речей. Чим мені подобається такий формат виставки і взагалі що мене стимульнуло зробити експозицію? Ці роботи — щось таке живе, що повсякденно назбирується, наслуховується, і так само повсякденно виходить назовні картинками. Це не випрацювані роками картини, які потім важко винести з майстерні. Якщо в когось буде спокуса придертися до техніки чи ліній малюнка, то тут можна прямо казати: «Ой, то не той випадок», бо тут мені йшлося не про правильність, а про спонтанну рефлексію, про образ, про щось дуже живе та змінне. Всі ті роботи були розкидані в купі альбомів чи шкіцників, малювалися на нарадах, у потягах, в кафе. Це ілюстрації до фраз, вихоплених з розмов. Вони прийшли до мене самі. Нині перед відкриттям сиділа в кав’ярні та малювала «не буди в мені звіра», і… забула – тре все нотувати. Коли пробувала в такій манері працювати над книжкою, зрозуміла, що так воно не ловиться — має бути щось випадково вихоплене. І тому класно, що з формату плакатів чи скетчів воно може виходити на стіну — це щось таке дивне й короткотермінове.
Богдана каже, що всі ці рисунки не про неї – вони абстраговані. Але часом вибирає щось таке, щоби говорило те, що вона хоче сказати.
— Зараз мені цікаво шукати й зображати непредметні фрази, як ось «випала нагода». Такі важко намалювати, бо з’являються додаткові фрази та ситуації, до яких вони прив’язані. І тому хочеться перейти від самостійних робіт до тих, котрі живуть у певному контексті. Хочеться бавитися – і зі словами, і з формою подачі.
Під кінець запитую про назву виставки.
— У лимона гарна форма, вона може нагадувати обличчя. Тому можна погратися з картинкою, значенням і звучанням: лимонне-лице чи лимон-не-лице. Звідти й жовтий колір. Я намагаюся триматися того відтінку, що в CMYK’у 3.4.100.0, але часом бувають інші випадкові відтінки.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото авторки