Тернопільські фотографи розповідають за що люблять свою роботу (фото)

У кожного з них особливий досвід — хтось знімає страви так, що від фото тече слинка й хочеться бігти поїсти; хтось робить перші світлини новонароджених; хтось вглядається в обличчя, аби вийшли якнайвдаліші портрети; хтось чекає на вирішальну мить події; а ще хтось творить ефектне рекламне фото, котре запам’ятовується образами, грою світла та кольорів. 

Уже скоро — 12 липня — День фотографа. Я поспілкувалася з тернопільськими фотографами та попросила пригадати, як вони прийшли в професію, та розповісти, чим вона тримає їх зараз.

Леся Ясніцька

портретна фотографія

Коли мені було 12-14 років, я захоплювалась фотографією та фотографами. Зберігала купу фото й картинок із різних пабліків, які мене надихали, роздруковувала їх і дуже мріяла робити такі ж. Мріяла також про камеру, але була впевнена, що ці мрії ніколи не здійсняться.

Після закінчення школи переїхала в інше місто, вступила на факультет журналістики, а відтак була відеооператоркою на телеканалі ТВ-4, де багато працювала з різною технікою, в тому числі й з фотоапаратом. Час від часу фотографувала, проте то було рідко й не зовсім приносило задоволення.

Згодом вирішила звільнитися з роботи, купити камеру та спробувати заробляти нею. Але те, що приносило гроші, не приносило задоволення, тож майже пів року фотоапарат простояв у шафі.

А коли у мене народився син, разом із ним зародилося дуже багато натхнення творити й фотографувати. Я сфокусувалася на портретах.

Тепер я займаюся тим, що мене надихає, тим, що приносить неймовірне задоволення. І неймовірно щаслива. Впевнена: той, хто шукає, обов'язково знаходить!

Юрко Гудь

портретна, журнальна і рекламна фотографія

Фотографія зацікавила поєднанням технічного і творчого. Спершу мене цікавили налаштування, оптика та ефекти. Зараз — творча частина: створення образів, взаємодія з моделями, атмосфера. Дуже подобається бачити й керувати тим, як світло змінює настрій фотографії. Завдяки кільком класним людям і збігу сприятливих обставин хобі вдалось перетворити в основну діяльність.

Мені подобається, шо у фотографії можливий необмежений розвиток і як сама фотографія загалом, так і напрямки, які я вибрав — зокрема журнальна і рекламна фотографія — мають багато складових, які впливають на мене, перетворюються в бачення та об‘єднуються в фінальну картинку: особисті вподобання/інтереси, все мистецтво/оточуюче, яке бачу/слухаю, технічне завдання конкретної зйомки, експерименти з методами фотографування/обробки. Фотографія подобається тим, шо нею можна займатись все життя, вік тут практично не грає ролі, з часом тільки накопичується досвід, розуміння, надіюсь, що додасться глибини трохи, бо поки мене більше цікавить візуальна частина. Недавно фотографував жінок 35+ і в них особлива енергія — на відміну від підлітків, яким ми в основному створюємо певні образи, ці жінки по-іншому себе проявляють, їх характери відчуваються сильніше. Це кайф. Такі фотки ніби мають більше змісту.

Фотографія — це художня мова, спосіб будувати навколо себе маленький візуальний світик:) Мені це подобається, у мене непогано виходить і я отримую за це гроші. А ше класно, шо сам собі будую графік роботи.

Надя Ротман

фудфотографія, предметна зйомка, портрети, сімейні фотосесії

Не знаю, чи я власне вирішувала займатись фотографією. Спочатку це було моє хобі. Я ходила на рок-концерти «Висадка» в ЦДМІ ім. Довженка, фотографувала, писала про них. Зйомка рок-концертів була екстремальним досвідом — треба було і самій ухилятись від слемів, і слідкувати, аби не вдарили камеру. Але це була добра школа. Я знімала та писала й про інші культурно-мистецькі події в Тернополі — спочатку для «Свободи», потім — для «Четвертої влади». Якось поїхала на «Прокидання з «Мертвим півнем» до Львова, зробила фото, виклала в Інтернет. Мене знайшов засновник відомої інтернет-платформи «Сумно» Богдан Логвиненко та запропонував додавати фото та писати для них. Мене захоплювало те, що я була в центрі мистецьких подій, що могла потрапити ближче до сцени, поспілкуватись із музикантами, взяти в них інтерв’ю. Був такий випадок. Знову приїхала на «Прокидання…», хотіла взяти автограф у музикантів, за лаштунки не пускала охорона, стою, чекаю, і тут якийсь хлопець каже: «Пустіть, це Надя Ротман». Виявилось, то був Богдан Логвиненко, котрого до того наживо не бачила.

У мене економічна освіта й по закінченню університету мені одразу пропонували державну роботу, проте зрозуміла, що вона не для мене. Тоді я працювала фотографинею в нічному клубі, можливо, в через вік я вибрала цю роботу. Проте про вибір не пожалкувала жодного разу.

Тепер не уявляю свого життя без фото. Хоча концерти й мистецькі події давно не фотографую — тепер більше люблю бути присутньою на них як глядачка. Фотографія — невід’ємна частина життя, так само як камера майже частина мене — спілкуюсь із нею — вітаюся, дякую вкінці зйомки. Хоча, коли відпочиваю я — відпочиває камера.

Ірина Федорович

зйомка новонароджених

Як і багато фотографів, я починала з пейзажів, ранків, вечорів, листочків і всього такого, потім почала творчий  пошук — фотографувала людей, сім'ї, пробувала знімати весілля, проте ніяк не могла знайти себе.

Коли почала фотографувати новонароджених, зрозуміла — це саме те, що мені потрібно, те, що надає крила! Для мене це не просто робота, а щось набагато більше, цінніше, ніж просто спогад, бо кожна маленька особистість має свою родзинку. Тому наразі для мене — це такий собі заряд енергії. А ще лотерея, бо ж не всі дітки гарно сплять впродовж зйомки, як на фото, проте я дуже люблю працювати з такими модельками!

портретна та репортажна фотографія

Фотографія завжди мене вабила. Все починалося з плівки. Диво — шматок пластику може передавати зображення.

Я часто брав участь у походах, а наш керівник групи мав «Зеніт-Е». Це була перша дзеркала, котру тримав у руках. (Хоча, коли мав десь років чотири, розтрощив дзеркалку та об’єктив. Мені соромно й жалію про це, поверніть назад!). Потім часто позичав фотоапарат, аж поки не придбав свою дзеркалку «Киев-19» з об’єктивом «Геліос 81-Н», яка досі у мене є. Поволі знімаю на плівку, проте пріоритет надаю «цифрі» — вона дає змогу розвиватися швидше. Фото, зняте на плівку, чимось схоже на готову картину, де важко щось змінити, а «цифрове» можна правити, одразу побачити результат — так легше та швидше виявляти й фіксити помилки.

Я продовжую фотографувати, бо маю мету стати художником. Мені хочеться робити фотокартини і так реалізовувати себе як митця.

Павло Балюх

репортажна, портретна, сімейна фотографія

Мій батько — фотограф, тому вдома завжди була фототехніка. Я почав зайтись фотографією вже після закінчення художнього відділу кооперативного технікуму. Десь у 2009 році купив перший професійний фотоапарат — дзеркалку Рentax k20. Далі — проби портретів друзів і родичів. Поштовхом для розвитку був популярний серед молодих фотографів сайт foto.te.ua, яким займався Максим Дрогобицький, за що йому величезне дякую. Брав участь у конкурсах. Далі етап комерційних зйомок, весілля... Потім трохи відлучився закордон, коли приїхав, відкрив із напарником фотостудію, займався в основному художніми фотосесіями. Зараз студійний етап теж відійшов, працюю з агровиданнями.

Фотографія мені подобається тим, що дає можливість передати своє бачення іншим. Показати те, що вважаю красивим, із найкращого ракурсу.

Запитувала Анна Золотнюк

Фото зі сторінок респондентів на Фейсбуці