Головний хірург Тернополя розповів про потаємне

Хірургія ще в епоху древніх цивілізацій користувалася широким визнанням. Їй присвятили життя велика кількість людей, лікарів, які обрали шлях служби цьому величному медичному мистецтву. Наш сьогоднішній співрозмовник – не виняток. Дмитро Осадчук – справжній професіонал та фанат своєї справи, його золоті руки врятували велику кількість людей. Він широко відома особа у нашому регіоні, йому своїм здоров’ям завдячують тисячі пацієнтів. Якщо запитати у колег, як би вони охарактеризували Дмитра Васильовича, то у відповідь почуєте, що він талановитий хірург, і це не перебільшення. В ексклюзивному інтерв’ю для читачів нашої газети він розповів про стан хірургії в Тернополі, поділився своїми міркуваннями з приводу медичної реформи, і звісно, ми не оминули увагою і його особисте життя, пишуть на сайті gazeta1.com.

«Бажання стати лікарем-хірургом з’явилося у 5 класі»

– Коли Ви зрозуміли, що хочете стати лікарем і які події у житті до цього підштовхнули?

– Знаєте, я неодноразово ознайомлювався з публікаціями відомих лікарів, відповідно читав і про їхнє життя. І у них бажання стати лікарями здебільшого було ще з дитинства. І, як правило, вони зростали у сім’ї лікарів. Медицина – це гуманна професія, вона базується на позиції ставлення до людського життя як до найвищої цінності.

Професія лікаря впливає на духовну складову, бо щирі посмішки людей при зустрічі з лікарем, вдячність пацієнтів мотивують стати таким, як твій батько чи мати. І я не виняток, бажання стати лікарем-хірургом з’явилося у 5 класі, після того як батько привіз із відрядження книгу «Про хірургів і хірургію». У ній на першій сторінці була фотографія, яка мене вразила: операційна лампа, бригада хірургів навколо операційного столу. Мабуть, це і стало першим поштовхом, мені захотілося стати таким, як лікарі на тій фотографії, які рятують життя іншій людині. І лише зараз, будучи батьком двох синів, я усвідомлюю, скільки зусиль та часу мої батьки змогли докласти до мого виховання. За що я їм безмежно вдячний, саме тому, на превеликий жаль, зізнаюся собі, що дещо менше уваги зараз отримують мої діти. Звісно, причина лише в тому, що робота хірурга вимагає викладатися на повну і дуже багато часу проводити в операційній. Пригадую, як в 11 класі під час проведення останнього уроку наша класна керівничка запропонувала дістати аркуш паперу та ручку і написати, ким ми себе бачимо через 10 років. Я написав, що хочу стати лапароскопічним хірургом. І моя мрія здійснилася. Коли на зустрічі випускників через 10 років ми читали ці листочки, я вже виконував складні операції. Упевнений, якщо є бажання і мета, то неодмінно досягнеш, чого хочеш, коли будеш працювати.

– Пригадуєте свою першу самостійну операцію?

– Звісно. Це трапилося через півтора місяця після вступу до інтернатури. Пацієнтці необхідно було зробити хірургічну операцію з видалення апендикса із приводу гострого апендициту. Старший ургентний хірург, мабуть, побачив те, яким бажанням я горів, і довірив мені виконати цю операцію під своїм керівництвом. Усе пройшло успішно, і пацієнтка вже на 5 добу була виписана зі стаціонару. До речі, і вона знала, що операцію їй робив інтерн.

– Як довго Ви працюєте лікарем?

– Я з 2003 року в ургентній хірургії (термінове оперативне втручання, невиконання якого може спровокувати летальні наслідки для хворого, – авт.), а це виходить уже 16-й рік. У моїй роботі було багато непрогнозованих операцій, адже працюю в лікарні швидкої допомоги. Тут різні випадки: травми після ДТП, гострі стани, апендицити, кровотечі, вогнепальні та ножові поранення, падіння з висоти. Це, так би мовити, екстремальна хірургія, адже потрібне швидке реагування з боку лікаря, бо життя пацієнта балансує на межі і кожна хвилина тут на вагу золота. У такій роботі потрібно вміти брати відповідальність за обрану тактику лікування.

– От у Вас досвіду вже 16 років, на Ваш погляд, що відрізняє хірургію Вашої молодості від сьогодення?

– Хірургія стрімко змінилася, особливо за останні 5 років. Впроваджено безліч новітніх технологій у лікуванні різних захворювань. Жоден із напрямків медицини не залишився в минулому і в кожному є своє ноу-хау. Приміром, лапароскопічна хірургія (сучасний метод операції, яку проводять через невеликі неприродні отвори за допомогою лапароскопічних інструментів, – авт.) – це вже не щось нове, хоча є люди, які мало що знають про неї. Зараз цей вид хірургії дозволяє нам проводити малоінвазивні операції з приводу патології жовчного міхура, при перфаративних виразках шлунка, при гострому апендициті, грижах, кістах нирок, патології наднирників, застосовувати в гінекології та лікуванні онкологічних захворювань, і можливості такої хірургії кожного року зростають.

«Особисто у рік роблю від 400 до 500 операцій»

– Бачу, у Вас є велика кількість різноманітних дипломів та сертифікатів, і значна частина з них отримані за кордоном. Є лікарі, які не надають цьому значення, а от що Ви думаєте з приводу вдосконалення себе як спеціаліста шляхом відвідування різноманітних альтернативних заходів для поглиблення знань?

– Я неодноразово стажувався за кордоном і вважаю, що без цього неможливо стати хорошим фахівцем. Хірургія – це постійне навчання, обмін досвідом з авторитетними хірургами з інших країн. На мою думку, хірургія не має кордонів, а навпаки, дає можливість опанувати певні технології, які здатні робити її якісною, менш травматичною, більш продуктивною та безболісною. Уявіть собі, зараз, завдяки сучасним методикам малоінвазивної хірургії, термін перебування хворого в стаціонарі після операції скорочується з 10 днів до 1. У медичній літературі, звісно, є всі теоретичні знання, але ж ми розуміємо, що там не можуть міститися відповіді на усі можливі нюанси та ситуації, що дуже важливо у ході кожної операції. Такі відповіді можна отримати спілкуючись із колегами за операційним столом під час проведення операцій.

– Тобто під час участі в семінарах і стажуваннях Ви маєте доступ до операційної?

– Звісно що так, адже ми приїхали до колег, познайомилися з адміністрацією лікарні та медичним персоналом й отримали доступ до операційної. Якщо ти добре себе зарекомендуєш, то можна отримати запрошення на операцію в якості асистента. У мене такий досвід був у Франції та Німеччині. Звісно, хотілось би спробувати самому зробити операцію, аби отримати оцінку своєї діяльності від закордонних колег, але, на жаль, це неможливо з юридичної сторони. До речі, захоплююсь німцями: вони оперують дуже повільно, але надійно. Не дають жодного шансу ускладненням, німецькі лікарі застережливі, педантичні та скрупульозні. А от у Франції є надзвичайно потужна клініка «IRCARD», де в операційній – 30 столів і паралельно на всіх проводяться операції. Цікаві оперативні втручання за технологією «da Vinici». Це апарат-робот для проведення операцій, одна рука якого тримає відеокамеру, що передає зображення ділянки, котра оперується, дві інші руки в режимі реального часу відображають рухи, які здійснює хірург на спеціальному джойстику. Зараз у Вінниці є такий робот, і я радий, що ця технологія все-таки потрапила в Україну.

– Мені на очі потрапила статистика, де було вказано, що за останніх три роки Ви виконали близько 1500 оперативних втручань…

– У нашій клініці за останні 5 років виконано понад 10 тисяч операцій, із них більше 3-х тисяч лапароскопічним способом, виходить, що близько 30% оперативних втручань здійснювалось із використанням лапароскопічних технологій, а загалом із використанням новітніх технологій виконується понад 50% операцій. Особисто я роблю у рік від 400 до 500 операцій.

– Мені відомо, що Ви головний хірург управління охорони здоров’я міста Тернополя. Які обов’язки на Вас покладає ця посада?

– Моя посада головного хірурга Тернополя покладає на мене велику кількість обов’язків та відповідальності. Якщо я працюю завідувачем хірургічного відділення ТМКЛШД, то самостійно забезпечую належний контроль і якість лікування, а от дистанційно забезпечити вже важче. У нас в місті є 3 хірургічних відділення, усюди працюють досвідчені завідуючі відділеннями. Моя участь потрібна там, де є складні випадки, де питання з приводу лікування пацієнта виноситься на консиліум, якщо потрібно прийняти те чи інше рішення з приводу питань, де є конфлікт інтересів між пацієнтом та лікарем, це ситуації, де необхідне незалежне втручання у випадку, коли є скарга пацієнта на те, що медичну послугу надано не в повному обсязі чи розвинулися ускладнення в післяопераційному періоді. У загальному моє завдання – надати експертну оцінку з приводу того чи іншого випадку і знайти максимум можливостей, аби допомогти пацієнту, який потребує медичної допомоги.

«Необхідно створювати привабливий економічний клімат для розвитку приватної медицини»

– Ваше ставлення до медичної реформи?

– Я підтримую реформу, запропоновану Міністерством охорони здоров’я України. Це абсолютно європейська стратегія реформування галузі. Основна складова цієї реформи – це створення доступної медичної допомоги для пацієнтів та диференційована оплата праці для лікарів. Хто більше надає послуг, той більше заробляє. Погодьтесь, не можна прирівнювати хірурга, який робить 10 операцій у рік, і хірурга, що робить 500 операцій, а заробітну плату отримують однакову. Це суперечить усім законам ринкової економіки. Незважаючи на те, що консультація лікаря, його робота, молодшого медичного персоналу безкоштовна, однак люди вимушені купувати ліки і супутні матеріали за власний кошт. Тому зрозуміло, що медицина безкоштовна лише на папері. Запропонована ж реформа передбачає повноцінну оплату за лікування хворих за рахунок Національної служби здоров’я України. У перспективі буде визначено єдиний тариф вартості медичної послуги по усій країні.  Пацієнт матиме право вибору лікувальної установи, це дозволить звернутися до тієї лікарні, де є найкращі умови, досвідчений персонал, хороша матеріально-технічна база, новітня апаратура. Ця реформа створить конкуренцію, а конкуренція, як відомо, породжує високу якість надання послуг. У 10-денний термін після виписки Національна служба здоров’я перерахує на рахунок лікарні кошти згідно з єдиним тарифом за успішне лікування хворого. Відповідно та лікарня, яка надає більше послуг, матиме можливість для виплати достойної заробітної плати своїм працівникам. Виходить, що люди визначатимуть успішність лікаря, адже якщо у нього хороша статистика оперативних втручань, багатий досвід, то й пацієнти будуть звертатися частіше, а виручені від наданих послуг кошти лікарня зможе інвестувати у покращення матеріальної бази, закупівлю обладнання і  буде конкурентоспроможна на ринку надання медичних послуг. Зараз у нас же інша модель, коли фінансується ліжко незалежно від того, скільки пацієнтів лікується в цій лікарні. Фінансування все одно лікувальний заклад отримує, і не важливо, переповнений він чи з вільними місцями. Запропонована реформа – це своєрідний природний відбір чи модель ринкової конкуренції для лікувальних установ. У кінцевому результаті така конкуренція для пацієнтів – велике благо. Єдине, що викликає сумніви, – це питання, де держава візьме такий фінансовий ресурс, щоби забезпечити виплату всіх коштів для лікування пацієнтів через Національну службу здоров’я. В умовах страхової медицини зрозуміло, де взяти кошти, а як бути без неї? Дай Боже, щоби була можливість виконати усі задекларовані у реформі положення.

– Якщо говорити про проблематику розвитку медицини, на Вашу думку, яка проблема потребує негайного вирішення?

– Насамперед необхідно навчитися поважати лікарів. Ви тільки вдумайтесь: зарплатня початкового лікаря – 3500 грн., це щонайменше принизливо. Адже для того, щоби стати лікарем, потрібно добре вчитися 6 років, потім ще 3 – в інтернатурі. Витратити 9 років життя для того, аби отримувати трохи більше, ніж 100 доларів. Я з повагою ставлюся до всіх професій, і кожна важлива, сподіваюся, що реформа вирішить цю проблему. Бо якщо нічого не робити, то велика кількість кваліфікованих лікарів можуть покинути країну для того, аби працювати за своїм фахом за кордоном. Щоби цьому запобігти, потрібно довести реформу до кінця. Зрештою, наша медицина насправді унікальна, адже в тих умовах, у яких ми працюємо, можемо забезпечити якісний результат лікування пацієнтів.

Також думаю, що необхідно створювати привабливий економічний клімат для розвитку приватної медицини. Це зменшить фінансове навантаження на державний бюджет. Зараз приватних клінік небагато, але якщо будуть залучені інвестиції, то можна створити багатопрофільні, сучасні, діагностичні, терапевтичні центри з якісним обладнанням і можливістю набуття досвіду за кордоном. Це ще один вид конкуренції, але вже між приватними та державними установами, що мотивуватиме до розвитку і підвищення якості медичних послуг. І зрештою, приватна медицина – це додаткові надходження до бюджету країни через податки.

– Є люди, яким Ви завдячуєте своїм становленням як професіонал?

– Безперечно так. Мої вчителі – професор Віктор Олександрович Шідловський, мій науковий керівник по кандидатській дисертації, яку я успішно захистив у 2010 році, та професор Дейкало Ігор Миколайович. Це люди, які багато зробили для формування мене як хірурга-професіонала у складних, нестандартних випадках.

– Наскільки мені відомо, Ви, окрім того, що практикуючий хірург, ще й викладаєте в медичному університеті. Як можете охарактеризувати рівень підготовки студентів, майбутніх медиків?

– За сумісництвом працюю на посаді доцента кафедри загальної хірургії Тернопільського державного медичного університету, читаю лекції і веду практичні заняття для студентів. Важко характеризувати студентів, є байдужі до навчання, а є, навпаки, ті, які горять своїм майбутнім фахом. Але точно знаю, що для того, аби студенти не були байдужими, повинна бути мотивація. Якби студент знав, що після завершення навчання його будуть запрошувати в клініки, достойно оплачувати його роботу, а його рейтинг після закінчення вузу буде визначальним для подальшого працевлаштування в топових клініках, то тоді б він працював над тим, аби отримати максимум знань, досвіду, вмінь за час навчання в університеті. Та якщо цього не відбувається, після завершення навчання не завжди є місце роботи, то як стимулювати бажання студентів? Систему потрібно змінювати поглиблено і кардинально, а направленість цих змін повинна мати європейський вектор.

– Ви – завідувач хірургічним відділом лікарні швидкої медичної допомоги. На посаду Вас було призначено у 2011 році, дозволю собі припустити, що на той момент Ви були молодим спеціалістом…

– Так, на цій посаді працюю уже 8-й рік і, мабуть, був наймолодшим завідувачем хірургічного відділення в Україні. Хірургічний відділ, в якому я працюю –  найбільший в області, розрахований на 65 ліжок. Можливо, хтось із старших колег ставився скептично, що така молода людина зайняла цю посаду. Та скажу так: на цій посаді потрібно показувати результат і його бачать усі. Керівна посада дала мені передусіль інструменти для реалізації свого бачення розвитку хірургії у відповідності до високих європейських стандартів надання медичної допомоги хворим із хірургічною патологією – це можливість впроваджувати новітні технології в лікуванні захворювань.

Я знав, на що йду, пройшов стажування в Угорщині, Португалії, Франції, Німеччині, Іспанії, знайомився з моделлю системи охорони здоров’я Грузії.

«Найбільше, чого не прощають, – це успіху»

– Ви із відзнакою закінчили школу, згодом і університет. Чи раптом не відчуваєте впливу на себе так званого синдрому відмінника, коли необхідно демонструвати оточуючим успішність у всьому?

– Аж ніяк, готовий помилятися в дрібницях і не розчаровуюсь, коли так стається, але у стратегічних для мого колективу чи моїх близьких людей обставинах не звик програвати і завжди налаштований на перемогу.

– Ви – успішна людина, професіонал, про діяльність Вашого відділення відомо далеко за межами області. Чи траплялося так, що ставили палки в колеса?

– Відкрито – ні (посміхається, – авт.). Знаєте, найбільше, чого не прощають, – це успіху. До недоброзичливих людей у мене резистентність, дивлюся на їхні витівки крізь пальці.

– Що можете сказати про свій колектив?

– Ми робимо хірургію сучасною, якісною, змінюємо її у відповідності до європейських стандартів. У нашій лікарні близько 10 видів операцій колективом виконано вперше, які до нас у Тернопільській області ніхто не проводив. Зараз працюємо над мінімізацією ускладнень, хоча їх у клініці менше 0,3%. Наш хірургічний відділ відображає практично всі інновації, які є в хірургії нашої країни. Є чим пишатися. Хірургія – це командна робота, де успіх завжди колективний. Кожен з моїх колег із числа старших ургентних хірургів –  високий професіонал, авторитетна особистість, але усіх нас об’єднує спільна справа та обов’язок допомагати людям. У нас хороший та дружній колектив, яким я дуже горджуся. Я вдячний керівництву лікарні, а саме директору Чайківському Ярославу Федоровичу за максимальну підтримку та сприяння в реалізації тих проектів та заходів, які підвищують авторитет і рейтинг хірургічного відділу лікарні.

– Ви багато говорите про хірургію та розвиток медицини і це зрозуміло. Ви можете впливати на локальні процеси у медицині. Чи не було у Вас бажання, скажімо, спробувати себе в політиці, адже це дає більше можливостей для того, аби розвивати улюблену галузь?

– Я не виключаю цього, але й не планую. Наразі такої мети, щоби балотуватися, немає. Думаю, що за певних умов можу стати одним із команди однодумців, які будуть готові брати відповідальність і працювати над тим, щоби наша країна ставала кращою.

– У Вас є життєве кредо?

– Воно звучить так: «Я нічого не роблю як-небудь, якщо беруся за справу, то роблю її якісно, високопрофесійно, з повною віддачею і почуттям обов’язку та відповідальності». Звик працювати, а не розраховувати на те, що успіх прийде сам. Усе в цьому житті треба заслужити.

– Як починається  Ваш день?

– Із молитви, адже працюю у такій сфері, де бачу, що багато залежить від людей у білих халатах, але не все. У медицині насправді трапляються дива. Коли пацієнти із, здавалося б, інкурабельними станами одужують – це лише воля Всевишнього. О 6 ранку 3 рази на тиждень із товаришем ходжу плавати в басейн, потім – сніданок і вирушаю на роботу.

– Що Ви вважаєте своїм головним досягненням?

– Те, що в мене є двоє розумних, красивих, здорових дітей. Це велике досягнення і велика відповідальність, бо хочу, щоби вони виросли у цьому не завжди справедливому світі людьми. Щоб їхні цінності були незламними, аби вони допомагали потребуючим і вміли співчувати. Ми часто відвідуємо сиротинці з синами, це традиція. Хочу, аби вони бачили, що мають для повноцінного життя все, і розуміли, що буває по-іншому. Ми купляємо гостинці, одяг, іграшки, якими вони діляться з потребуючими, спілкуються з ними. Це вчить їх усвідомлювати, що не у всіх в цьому світі життя гладке і спокійне.

– Сини планують іти Вашою стежкою, присвятити своє життя порятунку людей?

– Моєму старшому синові 13 років, його звати Олександр, молодшому – 12 і його звати Андрій. Дійсно, обоє хочуть бути лікарями-хірургами. Не без задоволення про себе відмічаю, що із гордістю чую бажання своїх синів піти батьківськими стопами. Я пишаюся тим, що ніякими вчинками, діями і словами не викликав у синів сумнівів щодо їхнього майбутнього вибору. Тому – вірю і сподіваюся, що мої діти з достоїнством нестимуть важку, але таку благородну ношу Лікаря усе своє життя. Вірю, що прийде час, коли зможу оперувати за одним столом із синами.

– А яким було Ваше дитинство?

– Класне, хоча й не було усіх новітніх гаджетів, та попри це є про що згадати. Я народився у містечку Костопіль Рівненської області, ми з однолітками проводили багато часу на вулиці. Під час навчання в школі відвідував секцію із класичної боротьби, багато читав. Навчався в гімназії з поглибленим вивченням хімії, був призером республіканської олімпіади з цього предмета. Вільного часу було дуже мало, адже був мотивований стати лікарем, тому не звик даремно витрачати час і використовував його для того, аби досягнути своєї мети на той момент – вступити до вузу.

– Зараз у Вас залишається час для читання і якій літературі надаєте перевагу?

– Читати люблю і завжди виділяю для цього трохи часу. Взагалі полюбляю класику. Нещодавно вдруге перечитав твір Еріха Марії Ремарка «Тріумфальна арка». Знаєте, коли перечитуєш класику, то кожного разу сприймаєш по-іншому ту філософію, яку намагався донести автор. Але незважаючи на те, що світ постійно замінюється, ключові цінності незмінні, це константи – любов, ненависть, добро, зло. Можна втратити все: гроші, посаду, але не лице перед людьми. Саме цього і навчає класична література.

«Хочу, щоби хірургія була елітною та престижною»

– Якому відпочинку надаєте перевагу?

– Активному, навіть якщо на морі відпочиваємо, то обов’язково є місце подорожам по узбережжю, відвідуємо цікаві місця. Просто лежати на пляжі і пити коктейль – це не для мене. Минулого року ми відпочивали з родиною у Хорватії. Дітям неймовірно сподобалось, у них була практика спілкування англійською з однолітками. Сашко з Андрієм розповідали місцевим про Україну, наші традиції. Там я помітив, наскільки вони в мене патріотичні і вболівають за нашу державу, наскільки горді за неї. Упевнений, що саме молоде покоління прикладе усіх зусиль для того, щоб Україна стала центром Європи не лише географічно, а й економічно.

– Чим Ви захоплюєтесь і як розслабляєтесь після важкого робочого дня?

– Хочу і мушу декілька слів сказати про своє захоплення, хоча сам деколи дивуюся, з якого резерву свого вщент розписаного дня я можу вихопити на це хоча б 20 хвилин. Не так давно я втілив свою мрію. Скільки себе пам’ятаю хлопчиськом, чимось недосяжним і таким бажаним був для мене мопед. Із віком мрія трансформувалася в мотоцикл (тоді ще «Иж», «Ява» чи «Мінськ»). Із початком студентського життя думки та всі помисли були пов’язані зі здобуттям професії, але, як виявляється, мрія кожної людини має право на життя. І в ту далеку пору юності якби хтось мені натякнув, що в мене буде свій власний «сталевий кінь», я би швидше повірив у те, що покатаюся на літаючій тарілці, та ніяк не на легендарному мотоциклі. І в ту хвилину, коли на виході із лікарні усвідомлюю, що через 10 хвилин зможу відчути нестримний драйв, який можна зрівняти лише із гострим задоволенням від успішної операції, тоді розумію, що правильно вчинив, втіливши своє дитяче мегабажання. Драйв, який я отримую від поїздки на мотоциклі, дозволяє дещо зняти чи трансформувати ту всю накопичену за день напругу в іншу енергію. Напругу від надчітких рухів, від миттєвої реакції мозку, де важать секунди, від колосальної відповідальності за життя людини на операційному столі. У хвилини, коли мчу понад луки, поля за містом, я заново заряджаюся силами і наснагою. І вже наче й не було надважкого дня – 4-5 операцій, безліч пацієнтів та консультацій. Із приємною втомою, лягаючи відпочивати, знаю, що завтра мене чекають не менше пацієнтів, консультацій і операцій, але саме без цього я вже не уявляю свого життя….

– У Вас траплялися переломні моменти в житті?

– Дякувати Богу, відверто переломних не було. Можливо, це залежить від сприйняття, адже невдачі трапляються в кожного. Інколи ситуацію неможливо змінити, але можна змінити відношення до неї, у житті потрібно вміти порівнювати. В мене у відділі є хворі з інкурабельними онкологічними захворюваннями. Коли я заходжу до них, аби підбадьорити, то бачу таку жагу до життя, хоча й розумію, що рано чи пізно хвороба переможе. Та ці люди сильні духом, і коли бачиш їхнє ставлення до життя, розумієш, що всі твої «нібито проблеми» – це просто невеличка неприємність.

– Про що Ви мрієте?

– Про те, щоби мої діти виросли порядними людьми. Розумію, що головний фактор – це мій приклад для них. Адже на словах можна багато, але я стараюся менше говорити і на своїх вчинках виховувати справжніми людьми. Хочу, щоби ми жили у європейській країні, щоби хірургія була елітна та престижна, щоби в хірургії працювали найкращі і молодь обирала цей фах обдумано, бо тут помилка вартує дуже дорого, нерідко це ціна людського життя. Мрію, щоби довго жили батьки і  були здорові члени моєї родини. Мрію бути щасливим, а щастя для мене – це коли щасливі мої близькі. Мені особисто багато не треба, але найкраще почуваюся, коли я корисний для людей. Як бачите, мої мрії звичайні, людські, як і в кожного.

– Що би Ви хотіли побажати нашим читачам?

– Зважаючи на мою професію – будьте здоровими, не займайтеся самолікуванням, довіряйте лікарям і не будьте байдужими до тієї допомоги, яку вони можуть вам надати. Будьте гордими за свою країну, але пам’ятайте, що тільки разом ми можемо змінити її на краще, та для цього починати треба з самого себе.

Вікторія Ушакова