Ідучи шляхом до Вифлеєму

Ми тихо і непомітно приблизились до особливого часу. Ще місяць і кожна, навіть найбільш заскорузла людська душа, мимоволі опиниться у казковій, таємничій атмосфері. Сніг, дерева із намерзлими вітками, голос колядників у яких відлунюється щось дуже прабатьківське і містичне, спомини про отчу хату та тиха згадка про безтурботне, щасливе дитинство. До нас крокує Різдво.

Комерціалізований світ вже повним ходом пропагує свої товари та послуги, мерехтять гірлянди світлом неонових вогнів у домівках і закладах, скрізь знижки та акції до новорічних свят, повсюдно заклики придбати дарунки для рідних і близьких. Та незважаючи на колосальний вибір і можливості, чомусь нинішня людина сумна. ЇЇ хвилево гріє вдалий акційний шопінг, вона не може до кінця насититися зовнішньою метушнею і приготуванням до свят. І подарунки є і закупи зробилися і свята сплановані, а радості не має…Так глибоко говорить великий Достоєвський; ”Люди, не просіть у Бога грошей, довгого віку, успіху. Просіть єдиного – радості. ”

Нинішня людина справді має багато можливостей про які ще років сто годі було мріяти, та незважаючи на технічний і науковий прогрес сьогодні середньостатистичний представник людства має якусь неймовірну тугу і постійний неспокій. В Україні, згідно офіційних звітів МОЗ біля десяти мільйонів, звернімо увагу на цифру!, це третина країни, мають перманентний депресивний стан. Це страшні цифри, бо депресія непомітно прогресує не залишаючи рубців і фізичного болю. Болить душа людину до вовчого виття, радості бракує, жити не хочеться, сенс незрозумілий, а таблетки хіба заглушують реакціі, а таблеткою душу не можливо лікувати…

Та висновок насправді дуже простий. Так просто і водночас дуже чітко говорить іспанський священик святий Хосемарія Ескріва:”Коли ти шукаєш радості і щастя у швидкоплинних, минучих речах – будь логічний. Твоя радість і щастя закономірно будуть швидкоплинними. ” Не створить нам справжнього свята найдороща ялинка і безмір дарунків під нею, Не дасть нам тихої радості ситі столи і хата набита гостями. Мало. Душу треба нагодувати, очистити, омити і налаштувати на дорога віри і добра.

І Церква пропонує нам чудовий вихід, інструмент справжнього внутрішнього приготування до Різдва, без якого зовнішня передсвяткова суєта із закупами та прибиранням є дешевою бутафорією, позбавленою справжнього сенсу. Ніхто не робить хрестин без народження дитини. Для чого хресні, ресторанний бенкет, конверти із грошима, пелюшки і плюшеві ведмедики, якщо немає дитини? Із Різдвом Ісуса так само. Який сенс святкувати народження того, хто для мене не народжується у яслах мого серця?

Цим інструментом, дорогою до народження Ісуса є сорокаденний піст, який називаємо Пилипівським, бо починається він 28 листопада у день памяті апостола Пилипа. Дуже глибоку назву має цей піст у західній церкві. Адвент, що у перекладі з латині звучить як очікування, приготування, готовність до прийняття. Відчуваєте глибину навантаження? Цей піст містить у собі дуже особливу рису, яка пронизує його весь період червоною ниткою. Цей піст сповнений радості очікування. Згадаймо на хвильку, як ми чекаємо чогось особливого, яке точно буде позитивним. Як важко засиналося у дитинстві у ніч святого Миколая, як трепетно ми чекали дарунків у День Народження…Подібно цей різдвяний піст налаштовує наші фібри душі на прихід того, хто здатен єдиний подарувати нам радість і спражній мир.

Піст – це слово для багатьох нині не зрозуміле. У культурі споживацтва і догоджання власному его, цей термін часто відлунює середньовічним архаїзмом і віковою затхлістю. Для чого себе обмежувати, коли довколо стільки благ і можливостей? Життя одне і жити його треба на повну, видушуючи усі можливі соки. Часто таку ліберальну риторику, одягнену у ті чи інші слова, чуємо довколо себе. І справді, для того щоб постити, потрібно чітко розуміти внутрішню мотивацію. Що мені це дає, що отримую взамін, відмовляючись від чогось? Насамперед слід зауважити, що піст не стільки потрібен Богу, як нам. Так, жертва, маленьке відречення від власного я є необхідною умовою християнського життя. “Піст і діла милосердя є крилами, які підносять нашу молитву престолу Всевишнього.” – говорить Іван Златоустий. Маємо у історії багато прекрасних прикладів, коли щира молива поєднана із справжнім постом змінювала хід людського життя. Та піст – це також у великій мірі інструмент самодисципліни і вміння позбуватись непотрібного баласту. Колись Андре Мішлен, засновник одноіменної французької компанії, у якій на сьогодні працює понад 100 тисяч людей, дав лаконічне визначення посту:”Піст – це час, коли треба позбутися зайвого.” Мабуть краще і не скажеш.

А тепер давайте чесно самі собі признаємось. Скільки у нашому житті є зайвого: скільки лишній слів є моїй мові впродовж одного дня, як багато непотребу і фейку споживає мій мозок за добу, скільки негативу і оціночних суджень допускаю у думках спілкуючись із іншими людьми. Роботи не початий край очевидно для кожного. Важливо теж розуміти, що піст – це не тільки обмеження у їжі. Надто поверхове і мілке таке розуміння. Практика посту має на меті щось набагато важливіше і глибше. Особливо сьогодні, у еру тотальної інформації ,яка часто депресує і навантажує людину. Не так вже і складно відмовитись у п’ятницю від котлети, а ти спробуй відмовся від соціальних мереж, чи хоча би обмеж їх до години. Не справа у тому, щоб тільки вилучити із меню жир і замінити його олією, а ти знайти час і відшукай волю замість телефона чи телевізора відкрити сторінку євангелія чи просто доброї, світлої книжки. Не треба героїки і великих жестів у підкоренні аскетичних вершин, вистачить відповісти увагою на спрагнені любові і доброти, очі інших людей, яких кожного дня зустрічаємо на вулицях наших міст і сіл. Отже піст - це насамперед внутрішня праця над собою, своїм внутрішнім світом, сповненим недосконалостей і непотрібних, руйнуючих моментів. Древні самураї говорили; “Мистецтво воїна – це мистецтво кожного дня заново перемагати себе.”

Ми маємо перед собою чудовий час очікування народження Спасителя, час, коли Церква пропонує особливу мобілізацію внутрішнього світу, задля боротьби і перемоги над пороком, негативом, дисгармонією, якими ми не раз по вінця наповнені. “ Добро і зло віковічно борються між собою і полем цієї битви є людське серця.”- говорить класик Достоєвський. Отже вперед, друзі, у шлях праці і змагань та цей шлях неодмінно приведе нас до вифлеємських ясел.