Історія стін. Для чого Роман Василик із Копичинців колекціонує цеглу (фото)
Понад триста екземплярів цегли з різними клеймами, починаючи з XVII і закінчуючи XX століттям, із України, Польщі, Росії, Чехії зібрав Роман Василик із Копичинців.
Філобрікія — так називається цей вид колекціонування — захоплення досить рідкісне. Так, на Тернопільщині, за словами пана Романа, таких колекціонерів усього троє. Співрозмовник почав збирати цеглу навесні цього року.
Чим особлива цегла, навіщо її колекціонувати та які історії вона розповідає — про це та інше я поспілкувалась із Романом Василиком.
— Філобрікія стоїть осторонь інших колекціонувань і через формат, і через те, що її краса розрахована, скажімо так, на поціновувача — тут немає блиску монет, шурхоту банкнот чи, приміром, пишноти нагород. І все ж. Чим вас приваблюють цеглини?
— Для мене це колекціонування особливе своєю рідкісністю. Мені хотілось збирати таке, що майже ніхто не збирає.
Цегла — це своєрідна флешка пам’яті. Приміром, у мене є такі, на котрих залишились сліди лап, очевидно, коли цегла сушилась, по ній пробігли тварини. Є цегла з відбитком ноги, інша — руки. Тих, котрі залишили ці сліди, вже точно нема в живих, а їх відбитки — збереглись…
Цегла до цегли і постане будинок. З історії цеглин відтворюється наша історія — і міста, і майстрів, котрі спричинились до його розвитку. Якби люди знали, скільки історії в їхніх стінах, вони би здивувались.
— Розкажіть детальніше про особливості старої цегли.
— Кожен майстер мав своє клеймо, іноді їх могло бути кілька. Клейма були своєрідними знаками якості. Це означало, що виробники відповідали за свою продукцію. Вони остерігались недопалу чи перепалу, використовувати низькоякісні матеріали.
Клейма різних років відрізняються. Найстаріші — так звані пальцівки, замість клейма на них — сліди пальців майстра, зроблені, коли цегла була ще сирою. Цегла XIX століття мала опуклі клейма, а сучасніші — тиснені.
Ще у минулому-позаминулому столітті цеголень було досить багато. Транспортна система була не надто розвинута, а цегла — не надто зручний багаж для переміщення на великі відставні — одна важить в середньому три з половиною кілограми, тобто для того, аби звести навіть простий будинок, треба було перевезти дуже великий за обсягом і вагою вантаж. Вигідніше було мати цегельню, котра задовольняла місцеві потреби, хоча для цього теж треба було мати ресурси, зокрема, поклади глини, котра годиться для виготовлення цегли.
Для того, аби визначити, де саме виготовлена цегла, найчастіше раджусь із товаришами по захопленню. За їхньою порадою створив на телефоні два альбоми — в першому сфотографовані та описані цеглини, котрі є в моїй колекції, в іншому — вироби різних цеголень та інформація про них. Зараз я зберігаю свою збірку в гаражі, але міркую про те, щоби перенести її в будинок.
Наразі у мене є близько трьохсот різних клейм — найстаріший клеймований зразок позначений тисяча сімсотим роком, наймолодший — тисяча дев’ятсот двадцять шостим. Коли тільки починав колекціонувати, думав, що без проблем зберу тисячу. Проте все виявилось не так просто. Так, це цікаве, заняття, проте свою мету реалізовую помалу.
— Яка цегла становить для вас найбільший інтерес?
— Мене приваблює та, котра містить клейма з назвами міст. У колекції є з клеймами Рогатину (Івано-Франківська область), Попівки (Київська область), Красючина (Львівська область) найбільше з Тернопільської області — Тернопіля, Скала-над-Збручем (нині – Скала-Подільська), Залужжя, Збаражу, Острова, Теребовлі, Бережан, Білої, Скалату, Загребелля.
— Як до вас зазвичай потрапляє цегла?
— По-різному. Зазвичай знаходжу її випадково. Приміром, влітку на своєму подвір’ї копав фундамент і натрапив на цеглу із клеймом тисяча дев’ятсот тринадцятого року. Прикметно — попри те, що вона тривалий час пролежала в землі, збереглась досить добре.
Іншим разом натрапив на цікаві зразки на купі будівельного сміття біля залізничної станції Копичинців — серед цегол із клеймами місцевих виробників була одна із клеймом Таммісуо, міста у Фінляндії. Очевидно, коли будували залізницю, цеглу завозили з різних куточків світу.
Ще одну привіз із відпочинку в Єгипті. Знайшов цікаву цеглу з ієрогліфами, котра мені сподобалась. Єгиптяни, котрі побачили, що хочу забрати її, були здивовані. Я розповів про своє захоплення — вони перейнялись ним. Ця цегла зацікавила мене екзотичністю.
Нерідко обмінююсь цеглою із однодумцями, так нещодавно колекція поповнилась цеглою із Межигірського монастиря, що на Київщині. Вона прикметна тим, що досить малого розміру — шістнадцять на вісім сантиметрів, а розміри стандартної — двадцять сім на дванадцять.
Буває, цеглу дарують. Недавно товариш спрезентував одну із клеймом ROK, наразі не вдалось ідентифікувати її виробника.
— Оскільки про місто розповідає архітектура, то й цегла теж може про нього розповісти. Отже, коли говорити про історію Копичинців у цеглі, якою вона була б?
— Більшість цегли, з якої побудовані будинки в містечку, привезена — на ній клейма виробників із Тернополя, Білої, Скалата. Проте були й місцеві виробники. Цікаво, що замовлення гміни на побудову адміністративних приміщень отримав саме копичинецький майстер — Кость Елиїв. Історики, які цікавляться філобрикією, кажуть, що у Копичинцях було дві цегельні — Костя Елиїва та Миколая Москалюка. Яке було клеймо у виробів останнього я не знаю. А ось щодо першого, то переконаний, що більшість різновидів клейм його цегельні в моїй колекції є — зараз їх десяток. У одного майстра клеймо могло час від часу змінюватись. Так, ті, що виготовлялись у цегельні Кості Елиїва, мали клейма К. Е.; Е. К.; К., а ще я з товаришем дійшов до думки, що цегла із клеймом у вигляді тризуба, теж належить його цегельні — таких у моїй колекції є кілька. Припускаю, що цей знак був для майстра символічний. Я добре знаю правнука Костя Елиїва, а моя бабуся, котрій зараз 96 років, пам’ятає Костю — це родина патріотів. Звичайно, що цегла з Копичинців — серед улюблених. Приємно, що у рідному місті є коло небайдужих. Недавно у мистецькій Фейсбук-спільноті Delirium розпочалася серія публікацій про цеглу, в тому числі ту, котру виготовляли у Копичинцях.
Анна Золотнюк
Фото надані Романом Василиком