Історії про Різдво Надійки Гербіш та Ярослава Грицака
Цими днями у Національному заповіднику «Софія Київська» презентували «Велику різдвяну книжку», яку написали тернопільська письменниця Надійка Гербіш та львівський історик Ярослав Грицак. Проілюстрували новинку Катерина Борисюк, Людмила Стецькович, Юлія Несмеянова та Юлія Твєрітіна. Видав — столичний «Портал».
«Голоси двох авторів переплітаються, щоразу додаючи нових смислів та інтонацій у розмову про найсвітліше свято. Історичні факти, роздуми про народження Бога, традиційні та комерційні символи, Різдво в маскультурі — мозаїка тем, що витворює особливе різдвяне співзвуччя», — сказано в анотації.
Команда працювала над майже двохсотсторінковим виданням упродовж дев’яти місяців — автори впоралися за п’ять, решту часу працювали художники. У «Великій різдвяній книжці» есеї про історію свята, міфи, пов’язані з ним, традиції та символи, яскраві та часто несподівані інтерпретації Різдва в сучасній культурі. У цих текстах поєдналися релігійний та світський наративи.
Під час презентації предстоятель Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав відзначив важливість такого видання. «Ця книжка — запрошення до спілкування тих, хто вміє колядувати, й тих, хто — ні; тих, хто знає про феномен колядки, й тих, хто — ні; тих, хто вірить, й тих, хто — ні». Він наголосив на тому, що автори сучасною мовою розповідають про колядку як елемент колективного національного підсвідомого, питому складову християнської української культури, яка може бути засобом загальнонаціонального духовного єднання. Блаженніший Святослав висловив сподівання, що «Велика різдвяна книжка» стане новим духовним бестселером.
На потребі говорити про Різдво сучасною мовою акцентував і Ярослав Грицак:
«Різдво завжди з нами. Христос також із нами весь час. Він є нашим сучасником. Для того, щоби допомогти людям зрозуміти це, потрібно розповідати про Христа сучасною мовою. Нас із Надійкою здружило те, що маємо спільних улюблених авторів — Джона Роналда Толкіна та Клайва Стейплза Льюїса. Обидвоє написали свої найвідоміші твори, так, аби ті промовили навіть до наймолодших, і тих, котрі не вірять».
Надійка Гербіш продовжила:
«Я пишу на релігійні теми свідомо для різних видавництв, православного і греко-католицького, протестантського і цілком світських. Недавно проєктну співпрацю запропоновувало навіть іудейське видавництво. А те, що роблю, підпільно називаю «кухонною теологією». Чи «теологією в наплічнику». То залежно від настрою.
Христос — моє життя і моя свобода. Він нікого ні до чого не силував, і я теж не збираюся чинити інакше; вдаватися до переконувань чи пропаганди. Христу того не потрібно. Християнству як руху чи навіть силі — дуже навіть, але цей його аспект абсолютно не про Христа. Щиро вірю, що Христос потрібен кожній людині, бо любить кожну, бо Його Різдво і смерть і воскресіння стосувалося кожного і кожної з нас. І тут пригадується улюблена цитата святого Августина — і так приємно, що владика Святослав теж зацитував її! — моя душа не має спокою, аж поки не заспокоїться в Тобі. Втім, ці близькі духовні взаємини між людиною і Творцем — це простір свободи людини, бо Бог уже свій вибір зробив, і цей вибір називається Різдво.
А ці взаємини — це як запрошення до танцю. Музика лунає, рука партнера простягнута, але ти можеш або ступити крок назустріч, або відмовитися. Я, збоку, не маю права тебе штовхати. Хіба що ділитися власним досвідом. І саме про це для мене релігійне письмо — про досвід. Воно видається мені аж таким особистим, аж таким несхожим на інші. Власне, у процесі написання цієї книжки я шалено кайфувала від цієї гри: чи ми ще говоримо про історію і культуру, чи ми вже говоримо про Христа? Відповідь я знаю. Але цікаво, якою вона буде для читачів».
У «Великій різдвяній книжці» чимало історій про Різдво у контексті масової культури. І не дарма:
«Те, що ми вважаємо народним, канонічним, є елементом великої культури, багато людей працювало над тим, аби воно відбулось. Так, історія вертепу починається зі святого Франциска. Багато людей приходять до Бога через Нарнію, «Володаря перстнів», через музику чи фільми».
Мовлячи про роботу над книжкою, зокрема, її джерелами, Ярослав Грицак відзначив, що чимало інформації на поверхні. Приміром, одним із найкращих дослідників колядки є Іван Франко:
«Прикметно, що найбільше колядок дійшло до нас у греко-католицьких списках. Серед історій про колядки, розміщених у цій книжці, були й ті, котрі стали для мене одкровенням. Одна з улюблених колядок — «Не плач, Рахиле». Вона маловідома, бо це складна літературна колядка, заснована на сюжеті про убієння немовлят Іродом. Яке ж було моє здивування, коли дізнався, що її музику написав італійський композитор, це ренесансний танець, який з Італії перейшов у Португалію, а відтак — в Україну. Найсхідніша точка, де зафіксували колядку — Іркутськ у Сибіру. І знаєте, як вона туди потрапила? З українцями із Полтавщини на початку двадцятого століття. Ця колядка стала частиною національного фольклору. Для в’язнів сталінських таборів вона була гімном, бо ж йдеться у ній про невинно убієнних. І вона — символ тих, котрі полягли за свободу України».
Надійка Гербіш назвала «Велику різдвяну книжку» подарунком від Бога. «На початку роботи Ярослав сказав, що мріє, аби це видання бодай когось привело до Христа. Сподіваюся, то буде не одна людина», — поділилася письменниця.
«Ця книжка — у певному сенсі моя розмова з Богом. Часом вона складалася у спосіб пісенний, буквально — коли сідала за фортепіано, грала чи наспівувала. Іноді й самі тексти виписувалися зсередини, наче пісня. Адже у пісні та музиці ми дозволяємо відключитись мозку та віддатись емоціям, які накривають. У цій книжці багато про музику, і мені це подобається», — розповіла Надійка Гербіш.
Працюючи над «Великою різдвяною книжкою» письменниця послуговувалася чималою кількістю тематичних книжок якими поділився Ярослав Грицак. Але, відзначає, відчувала те, що психологи називають «запит у підсвідомість», коли усвідомлюєш, відзначаєш своє зацікавлення чимось, хоч і не шукаєш прицільно відповідей, вони приходять самі:
«Здається, запит на цю книжку в мені сформувався ще в дуже ранньому віці. І пишучи її тепер, цікаво було відстежувати, які думки та спогади зринали при роботі. Деякі, здавалося б, зовсім не стосувалися теми — наприклад, історія Сари Джозефи Гейл, жінки, про котру вперше прочитала в дитячій книжці. Мене зачаровує її особистість, творчий та життєвий шлях і те, що вона свого часу зробила, аби День Подяки став національним святом у США. Однак я й не підозрювала, що вона також мала неабиякий вплив на популяризацію Різдва! І про це довідалася майже випадково, працюючи над текстом про королеву Вікторію і те, як Різдво (власне, як свято і як традиція) поверталися до Англії.
У текст книжки також «проникли» мої улюблені герої — Ґандальф, Більбо, нарнійські діти. А ще — ті незабутні персонажі, які повертаються до нас у дім щоріздва: хрещений із Лускунчика, «маленькі жінки», подружжя-волхви, яких так зворушливо описав О. Генрі та багато інших».
Розповідаючи про інсайти, котрі трапилися під час написання книжки, Надійка Гербіш відзначає:
«Здається, у процесі цієї співтворчості я взагалі переосмислила Різдво як свято. Найважливіший інсайт, який дав внутрішнє розпруження й змогу інакше дивитися на все те, що раніше виглядало звичним і ледь не самозрозумілим, було слово «синкретизм» і метафора снігової кулі, яку цитував Ярослав: Різдво починається з маленької, виліпленої долонями снігової кульки. А потім обростає снігом - різним: чистим і не дуже. І, може, травою під снігом, і вогким опалим листям теж».
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото із Фейсбук-сторінки «Портал. Видавничо-освітній проект»