Кому Тернопіль завдячує своєю назвою?
Ще досі науковці дотримуються різних версій стосовно того, чому Тернопіль названий саме так.
Закінчення «-піль», зрозуміло, походить від грецького «поліс», яке перейшло в латинське «поль», що означає «місто». До речі, з цього приводу існує абсолютно абсурдна, як на мене, гадка, що наше місто було засноване греками, хоча всім відомо, що заклали його поляки спільно з українцями. От корінь «терн» — це вже значно складніше. Приміром, дуже поширеною є легенда про «тернове поле» на території нашого міста. Звучить справді красиво, однак, якщо вся справа в терені, то це доволі смішно. Терен — це чагарник, а чагарник викоренити остаточно просто нереально. Чи бачили ви десь у Тернополі хоч один символічний кущик терену? Ні? І ніхто не бачив… Та й сам вислів «тернове поле» звучить майже як «ячмінний ліс» — якось так, пише tarnopol.te.ua. Дехто стверджує, що поселення нашого міста були обгороджені густим терновим чагарником. Що ж, це цілком реально, однак в документі сказано, що 15 квітня 1540 року король Сигізмунд І дав дозвіл Яну Тарновському «заснувати Тарнополе на пустому місці, званому Сопільче». Отже, назва була ще до заснування міста? А ще «пусте місце Сопільче» і віддалено не нагадує «тернове поле». Сопільче або Топільче — це багниста місцевість, на якій навряд чи ризикнули б закласти мури замку (а зроблено було це в тому самому 1540 році). Відомо також, що разом із замком в середині XVI століття засновано Тернопільське озеро, яке мало стати природним захистом із західного боку. Нерозгаданою загадкою і досі є питання про те, чому ж озеро спорудили на заході, адже вся небезпека йшла зі сходу? Якби місто почали будувати на західному березі, то стратегічне значення ставу було б значно більшим, адже всі вороги нападали зі сходу! Чи не тому, що на захід від замку були ті самі небезпечні трясовини Сопільче чи Топільче? Версією, що «Тернопіль» — це трансформація від «Топільче», якась дуже сумнівна…
Найбільш імовірна версія, що назва «Тернопіль» пішла від прізвища його першого власника — магната Яна Тарновського, уродженця польського міста Тарнова. Ось так і виник логічний ланцюжок: Тарнов — Тарновський — Тарнопіль. Саме так (Тарнопіль) до 9 серпня 1944 року і називалося наше місто, а потім, посилаючись на легенду про «тернове поле» (в Радянському Союзі не може бути польського міста!), перейменували в Тернопіль.
І все ж, що означає цей корінь «тарн»? З польської — 1) місцевість, територія; 2) поле, сфера; 3) периферія, на периферії; місцевий, територіальний, а tarnina — терен, тернівник… Що ж, цілком імовірно, що саме місто-побратим Тернополя Тарнов і було тим легендарним «терновим полем»? Але це не всі версії про походження дивної назви «Тернопіль». Колись давно розповідали найказковішу, але найромантичнішу легенду про походження назви нашого міста. Вслухайтесь у слова: «Тарно!» -«Поль!». Це розпачливий крик двох людей, кохання яких і породило цю назву.
Було це в ті часи, коли наша земля здригалась від тупоту татарських коней. Могутній хан нещадно грабував Україну. У всіх походах його супроводжувала донька — жорстока, сильна і владна Тарна. Не один татарин взяв би Тарну за дружину, але вона не хотіла залишити своє розгульне військове життя, бо, ставши воїном, перестала бути жінкою. Якось, коли військо зупинилось десь там, де з часом був заснований Тернопіль, Тарна самотньо сиділа біля вогнища під зоряним небом. Раптом до її вух донісся солодкий спів, який змусив її звестися на ноги і попрямувати до дивовижного співця. Це був молодий хлопець, полонений її батьком. Побачивши Тарну, він на якусь мить замовк, але її благальний погляд змусив його продовжити. Коли пісня відлунала, а Тарна все ще сиділа на колінах перед юнаком зі сльозами на очах, він руками, закутими у кайдани, потягнувся до маленької ромашки, що росла поруч. Притуливши її до своїх грудей, промовив своє ім'я: «Поль!» — після чого простягнув її до серця дівчини. «Тарна!»- сказала вона і взяла квітку. І раптом їй стало соромно за чоловічий одяг на ній, за сховане під кошлатою шапкою волосся, за закривавлені руки. Вона рвучко схопилась і втекла. Марно гукав їй услід Поль — його слова розчинилися в темряві. Але через деякий час вона повернулась — в довгій сорочці, з розпущеними косами і з ромашковим віночком на голові. Розрізала кинджалом пута Поля, і так вони просиділи цілу ніч, повторюючи імена одне одного, адже більше жодних слів вони не могли зрозуміти… Наближався ранок. Татари починали ворушитися в своїх наметах, а двоє закоханих, мов злочинці, втікали. Побачивши зраду, батько Тарни кинувся за ними. Наздогнати їх було дуже легко: вони були втомленими, ноги грузли в трясовинні, сукня Тарни чіплялась за чагарник. Прицілився хан, спрямовуючи гостру стрілу в серце Поля, але Тарна кинулась і затулила груди коханого. Та жорстока стріла пронизала їх обох. З уст зірвався зойк, а з ним кохане ім'я: «Тарно!» — «Поль!» — єдина мова, яка була зрозуміла закоханим. На місці їхньої загибелі з часом виросло місто, назва якого складалася з їхніх імен.
Хто зна, може, саме це і є правда?
Ольга ТЕРЕЩУК