Краса людини й природи від бережанської фотографині
Зіна Токарська переконана, що світлинами можна розповісти про дуже важливі речі, одночасно заадресувавши послання багатьом людям. Декого, каже, фото можуть навіть розбудити зі сплячки. На фотографіях пані Зіни постають відомі й не надто популярні точки Бережан, розкішна природа, події та люди. З фотоапаратом моя співрозмовниця не розлучається вже понад півстоліття, каже, коли знайомі бачать її без нього, невимовно дивуються.
Перша освіта Зіни Токарської — інженерна, друга — педагогічна. Щойно закінчила Тернопільський національний педагогічний університет, як її запросили на педагогічну роботу, тож в освіті вона з 1975 року по 2020 рік — 45 років, з яких 33 була директоркою будинку творчості школярів та молоді.
Каже, саме те, що отримала дві освіти, стало надійним фундаментом. Так, технічна освіта дала основи розуміння світлотехніки, законів оптики, закономірностей композиції, ракурсів і перспектив. У Бережанському краєзнавчому музеї відбулося три персональні фотовиставки пані Зіни, вийшли фотоальбоми «Мій бережанський рай» та «Ми — діти твої, Україно».
Я поспілкувалась із Зіною Токарською, щоби дізнатися більше і про те, чим її привабило фіксування моментів, і про те, як це хобі дає нагоду приглянутися до життя та розгледіти його деталі.
— Доброго дня, пані Зіно. Розкажіть, як ви прийшли до фотографії?
— Часто люди різних захоплень та обдарувань говорять, що мистецтво — це їхнє життя. Я не можу сказати таке про фото, хоча воно так сильно ввійшло у моє життя і тісно переплелося з усім, що в багатьох випадках навіть стало паразитом-пріоритетом, без якого не можу жити. «Моє світле, чудове, цікаве захоплення, яке одночасно, в ряд егоцентризму людської натури, було обтяжливим і не вдячним заняттям».
Усе йшло до того. Найперше була внутрішня, емоційна основа. Моя мама — цікава особистість, вчителька біології та географії, книголюбка, з природними художніми здібностями. В школі я мріяла про фотоапарат, але сім’ї була з невеликими статками, мені було не зручно просити маму придбати його. Коли я стала студенткою Львівського політехнічного інституту, бажання фотографувати, мабуть, збільшилось. Чистий та молодий Тернопіль, загадковий та казковий Львів, туристичні мандрівки в Карпати. Творча атмосфера — захоплення творчістю Юрія Візбора, Джо Дассена, Ельдара Рязанова. В 1969-1970 роках мама подарувала мені «Чайку». Закінчивши інститут, разом із чоловіком (нині колишнім), моїм одногрупником, також інженером, і маленькою дочкою Наталією (вона до речі, тепер вчителька в Буковинському селі, художниця та фотохудожниця) вибрали цікаве направлення в Чимкент, південь Казахстану. На вибір вплинули романтичні настрої та легенди про мого діда, котрий проєктував і будував заводи, брав участь у спорудженні Ферганського каналу. Через ряд обставин я повернулася в Тернопіль, потім нас із чоловіком як молодих перспективних інженерів скерували на заводоуправління будматеріалів у Бережани. На роботі фотоапарат став великим помічником, допомагаючи в раціоналізаторській роботі, фіксуванні творчих звітів, створенні стендів та організації громадської роботи.
Паралельно мене запросили на педагогічну роботу. Так почалася яскрава мистецька ера мого фотомистецтва не тільки в позашкіллі, а й в установах культури та освіти — школи, музеї, преса, виробництво, архітектура, видавництво, туризм — я була скрізь, де потребували моєї допомоги. Це був час, коли на весь район і місто було максимум десять фотографів — близько трьох професіоналів, які заробляли гроші та не бралися за авантюру, а решта фотографували для свого задоволення. Тому доводилося робити світлини не лише для свого задоволення.
Закоханість у людей, природу та архітектуру не давали спокою, і не плануючи того, я опанувала, розвивалася та займалася всіма жанрами фотографії. Серед фотографій моїх перших виставок переважали портрети, пейзажі, міська архітектура — культова й житлова, макрофотографія.
— Дивлюся на ваші фотоетюди та мандрую Бережанами, чимало місць впізнаю — вони входять до списку тих, котрі відвідую, коли буваю у місті. А розкажіть про ваш улюблений маршрут. Які вулички та будинки туди входять? Пригадуєте, коли з’явилася ідея зафіксувати місто на світлинах?
— Як приїхала в Бережани на початку 1975 року, зразу ж — природно та органічно — фіксувала красу природи та архітектури міста. Без ніякого задуму, ідеї чи замовлення.
Захоплював замок, зведений між двома рукавами річки Золота Липа, який був тоді ще в досить пристойному вигляді, не було точки, з якої не зняла б цієї легендарної фортеці. Колишній костел святого Миколая монастиря бернардинів, костел святих апостолів Петра та Павла, церква Пресвятої Тройці, Миколаївська дерев’яна церква на Адамівці та інші — всі вони приваблювали мене непересічністю вигляду, багатством архітектури, глибиною історії, неповторною атмосферою, тим, як органічно вони вписані в панораму, а одночасно створюють яскраві орієнтири. Ці фотографії розійшлися в музеї та школи, потрапили на листівки, а відтак — розлетілись Україною та іншими країнами.
Тепер мої фото долають кордони за допомогою соціальної мережі Фейсбук. Бачу, що невеличкі фотозамальовки чи репортажі з вулиць міста, фото природи розходяться по багатьох країнах світу, часто буває до сотні поширень.
Наразі улюблені маршрути пролягають повз бережанське озеро, старий парк біля замку та площу Ринок. Трішки раніше любила урочища Рурисько, Кашталівку та Сторожисько, передмістя Бережан — Адамівку та Хатки.
— На які несподіванки натрапляли у Бережанах, гуляючи із фотоапаратом?
— Найбільша несподіванка для людей це, мабуть, зустріч зі мною. Скоро відзначатиму ювілей — 70 років, за мною тягнеться якийсь шлейф інтриги, завжди люди ніби чогось очікують від мене при зустрічі. Якщо на вулиці, конференціях, зустрічах не бачать в моїх руках фотоапарат, то все — аврал. «Шеф, усе пропало!», або, як у фільмі «Прощання з Петербургом»: «Маестро, а де ваша скрипка?!»
Коли я була ще відносно молода й при фотографуванні дозволяла собі «карколомні трюки та випади», десь у 2000 році понесло мене на башту ратуші, там, де вгорі годинник. В той час саме тривав ремонт, тож не було ні нормальної драбини, ні сходів. Проте це мене не зупинило, а щоби піднятись, я знайшла дошку і закріплюючи її між виступами каменів, підтягуючись і переставляючи, дісталася нагору. Серце завмерло від краси панорами та висоти пташиного польоту. Для того, щоби можна було фотографувати, довелося лягти на жерстяний виступ. Ось тут і почались сюрпризи — він був вкритий свіжим послідом голубів, тому я почала сповзати, ноги втратили опору й не намацували рятівної дошки. Все ж продовжувала фанатично фотографувати, аж душа завмирала, пропав страх і не думалось, а як же мені спускатись з тієї висоти!? І тут стався головний сюрпрайз — смішна й страшна несподіванка — бій годинника навідмаш, звук був такої сили, що, здавалося, це були удари по голові. Як я спустилась? Ні я, ні майстри цього не зрозуміли.
— Ви знаходите у місті багато природи — яблука на снігу, квіти в інеї. Та й окремі добірки про природу. Розкажіть, що у ній подобається фіксувати найбільше.
— Природа у місті та навколо Бережан така різноманітна! А ще ж кожна пора року додає яскравих акцентів і тільки їй властивої специфіки кольорів та настрою. Зараз найбільше люблю осипати друзів і знайомих класичними пейзажами з оригінальною композиційною та незвичним ракурсом.
— Чи є місця, котрі знаєте, що добре фотографувати у певний сезон?
— Тільки деякі, наприклад раївський дендропарк (Рай — село поблизу Бережан, тамтешній парк — пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, де ростуть ботанічні пам'ятки природи). Це місце неймовірне в «золоту» осінню пору, тут аж паморочиться від дивовижної краси, а ще ж «невтомні джерела цього парку»!
— Ви часто розміщуєте замальовки блоками. Як продумуєте їхню ідею?
— Поєдную їх так, аби вони створили єдину за змісту і настроєм картину. Буває, зроблю десятки знимок, а виберу для фотонарису лише кілька, щоби не засмічувати розповідь, щоби картинки «не кусались», а душа співала.
— Що у фотографії вас захопило?
— Усе! Це найкращий фіксатор подій та емоцій, а відтак — джерело спогадів. Бо ж усе змінюється, все плинне, а на світлинах залишається молодість і дружба, ніжність і краса, мандрівки та дим вогнища, не говорячи вже про дітей, котрі так швидко стають дорослими, не говорячи вже про людей, котрі залишилися з нами тільки на світлинах. Світла їм пам'ять!
Важливо й те, що частенько, коли фотографуєш, працює не тільки мозок, а й душа!
— Цікаво, чи помітили ви, як заняття фотографією впливає на вашу спостережливість і ставлення до навколишнього?
— Це питання присутнє у моїй роботі з вихованцями. Я навіть написала кілька методично-пізнавальних робіт, зокрема: «Фотомистецтво для школярів як ефективний засіб виховання творчої особистості», де поряд із самореалізацією, компетентністю, розвитком творчої уяви, котрі дають заняття фотографією, відзначила й також покращення навичок спостереження, коли фіксуємо те, що бачимо.
А для мене особисто те, як заняття фотографією впливає на людину, риторичне питання.
— І наостанок. Що для вас найважливіше передати у фотографії?
— У кожному жанрі є щось своє: роздуми, філософські роздуми, особливий настрій та атмосфера тощо.
Наприклад, у міському пейзажі можна навіть кричати: «Збережемо Бережани!». Портретний жанр дає нагоду бути чарівником, психологом, адже за допомогою нього можна підняти самооцінку, що особливо актуально для дітей та молоді, а ще за допомогою таких фото можна навіть рятувати від депресії!
Для мене у світлинах найважливіше передавати позитивний настрій, радість від краси природи та людини, створити душевну і духовну рівновагу в цьому не завжди зрозумілому та не дуже комфортному світі.
Інна Віконська
Фото надала Зіна Токарська