Як це — відредагувати тисячу книжок? Розповідає тернополянин, літредактор Богдан Мельничук
Роман «Пальпація» тернопільського письменника Олега Клименка став тисячною книжкою, яку відредагував літературний редактор, письменник, почесний краєзнавець України Богдан Мельничук.
— У державному архіві області головна спеціалістка установи Оксана Сулима укладає третій том бібліографічного покажчика моїх праць. Це своєрідний рекорд України, принаймні, я не знаю, чия бібліографія налічувала б три томи (два попередніх вийшли у 2009 та 2012 роках). Один із розділів покажчика містить інформацію про видання, які я редагував, ось так і стало відомо, що ця цифра сягнула тисячі, — розповідає Богдан Іванович.
Літературним редактором він працює з 1989 року. Зізнається: ніколи не думав, що буде займатися редагуванням книжок.
— Мій шлях починався з журналістики — з «Вільного життя». Його мовний рівень був і є дуже високий. Я прийшов сюди молодим трохи задерикуватим півником — мене, студента, взяли на роботу — це ж була фантастика! Я потрапив на зміну поколінь — мої колеги були старші за мене на десять-п’ятнадцять років. Для них я був синком, а вони мали невичерпний запас батьківської любові. Мені пояснювали кожну правку. Пам’ятаю, написав у матеріалі «ведуть сівбу» — тоді мене послали за мотузкою, яку я мав би прив’язати до сівби, та вести її за собою. Вчили саркастично.
Але таке навчання дало добрий результат, хоча, як каже співрозмовник, рідну мову неможливо вивчити досконало, адже це живий організм, який змінюється.
— Є складні випадки, приміром, закінчення в родовому відмінку. Єдиний порятунок — бути начитаним, і коли натрапляєш на каверзне слово, вмикається своєрідний автопілот, який підказує: треба подивитись у словник чи довідник. Хоча й там іноді подають різні варіанти написання, з часом норми змінюються. Скажімо, коли навчався у Львівському університеті імені Франка, нас вчили такому принципу відмінювання: чотири парних чоботи, але чотири парні хустки, а тепер вважають, що ці форми паралельні. Є постулати, які не можна порушувати, а є чисто смакові. Буває, ніби все правильно, а фраза не звучить. Мені колись порадили актори: «бери на зуб». Коли вичитую текст, то нерідко під ніс собі шепчу, аби знати, як звучить написане.
Меж досконалості редагування нема, і співрозмовник каже: якби до рук знову потрапив текст, який він уже відредагував, то й там знайшов би, що виправити. Головна межа, яку не може перейти редактор, на його думку, — це суб’єктивна правка.
— Завжди ставлю себе на місце автора. Я пройшов школу газетних редакторів, котрі були безжалісні до написаного: не «влізав» матеріал — викинули перший абзац, бо, як правило, перший абзац містить найменше інформації. Мені не піднімається рука таке робити. Але трапляються настільки відверті випадки графоманії, що хочеться просто викинути текст, а оскільки є зобов’язання перед видавництвом, іноді доводиться переписувати частини тексту. Я ніколи не втручаюсь у зміст. Якщо я бачу фактологічні помилки, то звертаю на це увагу автора. Є мелодика стилю, і коли відчуваю, що речення обірване чи неритмічне, можу спокійно його дописати.
Не менш клопітка праця, ніж правка тексту — пошук доцільного слова. У щоденній практиці ми звикли послуговуватись обмеженим словниковим запасом. Ті ресурси мови, що не ввійшли до нього, чекають десь на маргінесах.
— На жаль, наші словники продовжують бути русифікованими. Був період, коли це робили цілеспрямовано. Приміром, значна частина слів у нашому одинадцятитомному «Словнику української мови» – газетщина, інакше тоді не могло бути… Тепер, коли шукаю слово, обираю не те, що дублює російське, навіть, якщо його подає словник, а те, котре є українським. Слова десь ніби намацуєш, вичитуєш… Приміром, із тернопільською перекладачкою Іриною Бондаренко тривалий час міркували, як би якнайліпше назвати роман Натаніеля Готорна, який до того перекладали як «Пурпурова літера». І знайшли слово «шарлатовий». Уже потім я дізнався, що у щоденнику Олесь Гончар згадує, як від Василя Стуса почув це слово, і що воно його теж вразило.
Праця над текстами вимотує, співрозмовник каже, що після кожного тексту потребує хоча б день-два відпочинку. Щоправда, більшість прочитаного після того, як закінчується робота над ним, просто зникає з пам’яті.
— Але назавжди залишаються в ній знакові книжки, як скажімо ті, авторами яких є знані письменники Левко Різник, Василь Фольварочний, Валентина Семеняк, Тетяна Пишнюк, дослідниця та літераторка Олександра Шутко, популярна у Польщі Барбара Космовська (в українському перекладі), науковець і прозаїк Олег Смоляк, молода поетеса Ольга Атаманчук… — мовить співрозмовник. — Мозок чимось схожий на комп’ютер – коли його перевантажити, він зависає. Мозок має здатність до самоочищення. Особливо активно воно працювало ті п’ять років, коли я був головним редактором «Економічної думки» (сміється — А. З.). Мені дуже імпонує, що за ці тридцять років роботи в мене не було жодного конфлікту з тими, чиї тексти я редагував. Якось щастило – або автори розумні траплялись, або я, скажімо так, був толерантний. А той, хто потрапляв до мене раз, потім знову приходив із новими текстами.
Анна Золотнюк
Фото Миколи Василечка