Любов Поворозник передає на картинах настрій старого Тернополя (фото)

Розглядаю роботи Любові Поворозник із тернопільським середмістям — будиночки минулого століття, затишні вулички, старосвітські деталі.

Приглядаючись до деяких, розумію, що, хоча роботам яких два-три роки, частини зображеного вже нема. Найдивніше — знищене забувається чи не миттєво й здається, що ця багатоповерхівка завжди стовбичила посеред старої забудови.

Міркуючи в цьому керунку, можна стверджувати, що картини Любові Поворозник зберігають старий Тернопіль. І йдеться тут не тільки про об’єкти, а й про відчуття свого міста — того, яке знаєш, того в якому тобі добре.

Будинки без ремонтів

— У мене не було наміру малювати серію картин із краєвидами Тернополя. Але це місто мене завжди надихало — поступово назбиралось близько десяти робіт. У Тернополі є багато місць, котрі мені подобаються, і котрі я хочу намалювати. Це аж ніяк не ті місця, котрі заповнені новобудовами. Мої улюблені старі райони міста — Новий Світ і Старий парк, вулички у центрі. Ми часто гуляємо там із чоловіком Володимиром (він теж художник, автор графічної серії «Зникаючий Тернопіль» — А. З.) та сином Віталіком, — розповідає співрозмовниця. — Старі будинки мають свою історію, тому вони цікавіші, ніж новобудови чи радянські. Мені здається, що нові будівлі безликі, можливо, вони стануть цікавішими, коли зістаряться. Нині ж вони мене не гріють, — каже мисткиня.

Ми розмовляємо про те, що кам’яниці повні деталей. Кожна з них продумала, гармоніює з іншими та є невід’ємною складовою фасаду. З року в рік місто втрачає автентичні складові — десь через те, що будинок уже старий, десь через те, що люди вважають правильним втручатись у архітектурний задум на свій розсуд і смак.

— Люблю деталі старих будинків — десь балкончик, десь — флюгер, десь ліпнина, іноді мені може сподобатись тінь під дашком. За такі деталі погляд ніби зашпортується і я починаю розглядати та приглядатись. Мені запам’яталось, як колись Віталік сказав: «Мамо, фотографуй — це такий будинок, як ти любиш… без ремонту», — усміхається пані Любов. — Він говорив про стару будівлю біля тунелю до «Шостого магазину». Вона покинута, її стіни потріскані, проте все ще приємного бірюзового кольору, котрий «світиться» на сонці. Особливо красиво навесні — біля будинку росте дерево і воно кидає тіні, котрі перемішуються з тріщинами стін.

Краса скромних деталей

Любов Поворозник каже, що буває — проходить повз якийсь будиночок сотні разів, він подобається, проте цього не достатнього для картини. Аж раптом щось змінюється — чи дерево зацвіло, чи тіні лягли по-особливому — і все збирається в картинку.

— Був сонячний зимовий ранок — іній, промені лягали, наче через сито. Я бігла у справах через вулицю Академіка Гнатюка й не збиралась нічого фотографувати чи малювати. І раптом наче ввімкнулось світло. Це було, як вибух, осяяння — я побачила, якою має бути картина. Я обрала палітру в синіх, блакитних рожевих тонах, теплими барвами передала мереживо сонячних променів. Я не акцентувала увагу на деталях вулиці, хотіла, аби око не прив’язувалось до об’єктів, я зосередилась на кольорі як способі передати настрій.

Кожна погода має особливий вплив на місто. Любов Поворозник любить калюжі на бруківці та старому асфальті, бо в них відображається небо та будинки і часто відображення цікавіші, ніж «оригінал». Після дощу більше світла, гри кольору. У таку пору намалювала церкву Успіня Пресвятої Богородиці на рогатці — передала на ній гру кольорів неба, відображення у калюжах. Іншу картину цієї є церкви є задум зобразити у зимовий час передвечірній час — вона у рожевих тонах, «припудрена».

Роботи Любові Поворозник оповідають про сказати б, скромні частини міста. Тут важать деталі, котрі ми часто залишаються непоміченими.

— Ми часто біжимо, перебуваємо у броунівському русі справ, і не помічаємо те, що варто було б помічати, бо воно збагачує. Про одну роботу мені якось сказали: «Ти намалювала цей куточок так, що ті, котрі там живуть і бачать його щодня, і не знали, що він має вигляд картинки», — продовжує художниця. — Краса в деталях, інколи в простих, банальних. Я б хотіла, аби мої роботи спонукали бачити їх та цінувати, полюбити свою вулицю, будинок, місто. Коли ми приїжджаємо, приміром, до Львова, то захоплюємось центром, його красою та самобутністю. Але треба розуміти, що ця краса — це краса Львова, а краса Тернополя — це краса Тернополя. Треба шанувати те, що в нас є, бо ми найчастіше любимо щось чуже — здалека все дуже красиве. І зараз ми беремо зі світу по нитці, а наша картинка самобутнього міста розбивається і розпорошується. Так, картини із закордонними краєвиди краще продаються. Венецію я можу малювати, але сумніваюсь, що італієць малюватиме Тернопіль.

Момент піднесення

Найчастіше для живописної роботи за основу Любов Поворозник використовує етюд, а деталі промальовує з фотографії. Акцентує, що фотографія дуже спотворює картинку. Тому треба малювати щось середнє арифметичне між етюдом і фотографією.

— В роботі над картиною є своя математики. Хоча тут і не застосовуєш формули, але ретельно обробляєш інформацію. Чим більше практики, чим більші напрацювання, тим простіше робити ці вирахування. Багато чого дофантазовую, коли створюю роботу, у мене нема мети передати побачене один-в-один — для цього є фотоапарат, — провадить мову далі художниця. — Я працюю, коли у мене є настрій, і над тим, що є бажання творити. Є чимало тих, котрі чекають своєї пори, до яких я не дозріла, якщо можна так сказати. Митці — не тільки художники — мають інструменти, аби перетворити конкретні речі в нематеріальні — враження, емоції, думки, переживання. Це те, що мене захоплює, бо головне для мене передати момент піднесення — і це не обов’язково має бути ейфорія чи мажорний настрій. Для того аби картинка вразила, вона має бути живою. Я зараз не маю на увазі, реалізм чи гіперреалізм, а про те відчуття, котре вона має створювати.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото авторки