Майстер-клас від метра: львів’яни у Тернополі усім показали, як треба жити на сцені (фото, відео)
Якщо хтось і міг показати на тернопільській сцені майстер-клас із театральної майстерності, то саме колектив Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
Виставу Івана Рябокляча під назвою «Марія Заньковецька» у постановці народного артиста України Федора Стригуна можна охарактеризувати як вишукану перлину, діамант із ідеальними гранями. І це – без перебільшення.
Чудову гру акторів, цікаві «перебивки» між сценами, доречний, ненав’язливий музичний супровід, багаті і відповідні до часу костюми змогли побачити глядачі, які завітали ввечері 23 вересня на закриття XVI Всеукраїнського фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют» (про це читайте ТУТ – прим.). До авторів талановитої постановки можна було мати лише одну претензію – тривалість п’єси. Адже 3 години із антрактом – не всім театралам під силу, навіть тернопільським.
Нагадаємо, цю фактично документальну п’єсу, написану у 1971 році, у львівському театрі поставили з нагоди святкування сторіччя. Її, по суті, відновили, адже вона вже йшла там протягом 22-х років.
Глядачам насправді показали історичну драму про непросту історію успіху однієї актриси. Вона змалечку боролася за своє місце на сцені, а потім… стала легендою. Звісно ж, є у п’єсі і історія кохання, яке тоді було забороненим. Усі актори нагадували злагоджений ансамбль, де кожен був на своєму місці і точно знав, що і як має робити. Вони усі чудово доповнювали один одного, просто філігранно!
Що цікаво, у виставі 70-х років ХХ ст. Федір Стригун грав Садовського. Тепер 79-річний маестро грав батька Заньковецької – Костянтина Костянтиновича. Попри вік, чоловік був жвавим на сцені, а іронія деяких фраз викликала хвилі сміху у залі.
Життя цієї жінки проходило поруч із Корифеями українського театру. Тому серед персонажів постановки – Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марко Кропивницький, Михайло Старицький… Ось тільки, щоб опинитися серед них, дівчині довелося піти на чимало жертв. Наприклад, вийти заміж за нелюба.
Уся вистава складається із найважливіших сцен реального з життя Марії Заньковецької. Йдуть роки – то 6 років минуло, то ще 4… А мрія все ще залишається далекою і недосяжною. Втім, Марія – уже не вірить брехні, вона розважлива, мудра і смілива. Впевнено доводить свою думку. Особливо це помітно у сцені знайомства із Кропивницьким.
Особливої правдивості цій історії надають костюми. Усе до найменшого ґудзика відповідає моді того часу, тобто глядачі справді бачать вбрання, яке могли носити і Заньковецька, і її сучасники. Лише у сценках із театру, як ілюстрації до ролей у виставах, на сцені з’являються люди у вишиванках. Власне, той театр – малоросійський.
Вистава – чи то пак, історія самої Марії Заньковецької – дійсно зворушує. Глядачам цікаво спостерігати за кожним актором. Їхня щирість і проживання ролей створюють особливу атмосферу. Вкрай зворушує сцена, коли талант Марії-актриси нарешті визнає батько.
– Маня, вся в мене пішла! Талант! – не стримував емоцій він уже за кулісами.
Втім, щастя Марії було недовгим. Батькові не сподобалася поведінка Тобілевича, який обійняв «чужу» дружину. Костянтин Костянтинович врешті назвав театр «балаганом» і грізно гримнув дверима, забравши із собою матір Заньковецької.
Відтоді родина повністю відходить для Марії на другий план. З’являються нові думки і стремління. Звісно ж, як могло обійтися без закулісних інтриг і протистояння із «зіркою» – Адою Боярською.
– Вона тільки співає і копає! Співає і копає (тобто плете інтриги – прим.)! – зауважила прислуга Марії після одного із візитів конкурентки до хворої Заньковецької.
Саме у фразах героїв про справжній український театр «проявляється» основна думка постановки. Адже тодішні актори, які виходили на сцену фактично забороненого театру, самі потроху перетворилися на тих, хто змінив хід історії власне українського театрального мистецтва. І паралелі із набагато ближчою історією стають відразу помітними і зрозумілими. Якщо за царської Росії забороняли грати українською, бо за часів Союзу змушували усе перетворювати на «шараварщину».
– Грати у Києві вашому театру заборонили! – мовив один із представників генерал-губернатора. – Їдьте собі на Галичину! А в нас, у Києві такого не буде!
Чи не такі вчинки врешті і призвели до тотального зросійщення столиці, а також усього сходу України? Так, напевно, ця тема трохи відвела сюжетну лінію від особистості великої актриси. Але! Вона була дуже актуальною і співзвучною із думками наших сучасників.
До речі, «Терен» докладно писав про кілька найцікавіших вистав фестивалю. Читайте про це ТУТ, ТУТ і ТУТ.
Фото і відео автора, а також із відкритих джерел
Довідка. Марія Заньковецька народилася 4 серпня (23 липня ст. с.) 1854 року в с. Заньки (звідси і псевдо Заньковецька). Нині це Ніжинський район, Чернігівщина. Була п'ятою дитиною у родині збіднілого дворянина Костянтина Адасовського і міщанки із Чернігова Марії Нефедової. Батько служив суддею. У 17 років дівчина стала дружиною офіцера Хлистова і опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. Там вперше зустрілася із Миколою Тобілевичем. Врешті любов до сцени змусила жінку порвати з сім'єю і всю себе віддати театру. Марія Заньковецька працювала в найпопулярніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. Створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. У 1922-му їй – першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки. Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила із родиною своєї племінниці Наталії Волик у Києві. Померла 4 жовтня 1934 р. Похована на Байковому кладовищі.