Мандрівка в Копенгаген, що на Тернопільщині (фоторепортаж)

Ув один із днів (це було до карантину) з подругою сідаємо в автобус і їдемо в Копенгаген.

Копенгагеном фотограф і наш провідник у цій мандрівці Тарас Хлібович називає Копичинці (Гусятинський район). Ну ж бо схоже звучить.

Він зустрічає нас біля колишньої трикотажної фабрики, перед тим — гуртожитком сільськогосподарського технікуму, ще перед тим, за Австро-Угорщини та Польщі, це було урядове приміщення. Мені ця верениця парадигм здається знаковою. У маленьких містечках зміни часів, режимів, укладів відбиваються на будинках, як річні кільця. Підходимо до брами, самих воріт немає, хоча огорожа збереглась. Тарас каже, що дорога біля брами постійно провалюється — внизу пролягають підземні ходи, вони розходяться від костелу на околиці — Калинівщину, пролягають попід став і виходять на іншу сторону, зараз ходи завалені. На подвір’ї будинку великий фонтан, точніше, бетонна чаша. Тарас згадує: коли був малим, то однією з забав було їздити по фонтану на роверах. Забава була весела, проте небезпечна.

Співрозмовник народився в Копичинцях, мешкав і працював у різних країнах. Збирає фотографії довоєнного міста, бо на них переданий шарм європейського містечка.

— На жаль, оригінальних паперових фотографій старого міста не маю, збираю тільки по інтернетах в електронному форматі. Електронні версії фото легко ретушувати, навіть кольорувати, а потім і друкувати, — каже співрозмовник. — Інколи роблю сучасні версії давніх світлин — фотографую у тому самому місці, з того  ж ракурсу, тією ж лінзою — п’ятдесят міліметрів (у ті часи це була універсальна фокусна віддаль), а потім парую старі фотографії з сучасними та роблю слайдшоу. Так чітко видно, що місто втратило свою ошатність, стало запущеним і rusty, на жаль. Найцікавіші для мене ті старі фотографії, де є мешканці міста. Цікаво уявляти долі цих людей, частина з них розбіглась країнами й континентами, більшість вже однозначно немає на цьому світі.

Запитую про улюблене місце дитинства. Таким був парк, закладений на місці палацу. Той палац — перероблений Баворовськими замок XVII століття, під час Першої світової війни його знищили, але до 1949 року залишалась кругла оборонна башта й руїни.

— Я не корінний — тато з Прошови, мама — з Микулинець. Коли тата скерували сюди на роботу, місто було шикардосне, з центральною дорогою, котра була вимощена бруківкою, обабіч неї — живопліт. Мене не завжди цікавила історія Копичинців. Якось прочитав книжку Богдана Савки «Копичинці. Мандрівка через століття. Історичний нарис». Він написав її винятково про українське місто. Як на мене, це не правильний підхід, бо історія міста — це також історія поляків та євреїв. Моя сусідка, бабуся Ванда, до війни працювала у євреїв, потім була в УПА, відтак її вислали на Сибір». До Другої світової Копичинці були поліетнічними, українці, євреї, поляки вживались мирно. Коли у міжвоєння набув популярності футбол, у місті було три команди з представників етнічних спільнот. «Українці мешкали на околицях, у центрі — поляки та євреї. Я жив у польському будинку — стара грубка, латунні дверні клямки... Батько працював у музичній школі, будівлі, котра колись була єврейським культурним центром, у підвалах був вхід у підземелля.

Як і більшість містечок, Копичинці — місто, про яке приємно згадувати та уявляти, якими вони були. Будинки, муровані з буданівського піщанику, центральні дороги, вистелені бруківкою — з базальту й піщаника. Фотостудія зі скляним дахом, кам'яниця залишилась, скляний дах — ні. Коли минулого року робили на водоймі острів, знайшли стару кладку, ймовірно, тих же часів, що й палац Баворовських. Якісь деталі з тої розкішної, пишно декорованої будівлі, як ось цеглу та кахлі, ще й досі можна знайти. До речі, про воду, на гербі міста — два якорі, дотичне свідчення того, що Нічлавка була судноплавною. І вже коли про це, то Тарас згадує старий млин, запам'ятав, що були там пристосовані корабельний двигун фірми Benz, виготовлений 1911 року (зараз у львівському музеї), та опозитний двигун Bosch 1916 року. З інших прикметних будівель — повітовий суд і синагога, обидві вціліли, перший у ліпшому стані, синагогу у радянські часи переробили на автобазу, нині з оригінального тут вікна, всередину не вступиш, Тарас пригадує, як ходили туди митись — там була гаряча вода.

Я гортаю на екрані телефону світлини, вглядаюсь у фестони фасаду палацу, а потім у його руїни та білі колон, котрі чомусь вціліли, капличку Елієвих, біля котрої сфотографовано двоє дітей, розкішно оздоблений вхідний портал синагоги…

— Одна з моїх улюблених довоєнних фотографій — будинок поштамту, бо там він з оригінальним дахом, після ремонту будівлю переробили, вона втратила первинний австрійський стиль. Залишилась і капличка Елієвих, власників цегольні, але тепер вона з євроремонтом, з неї зробили купіль. Прикметні фото з розваленого палацу, біля котрих фотографувався німецький офіцер, — каже Тарас.

15025504_1257965184246861_6199960130869502294_o

Ми блукаємо вуличками, заходимо у квартал міжвоєнної забудови. Поки товчемось у під’їзді, виходить жіночка, пригадує, що колись тут містився готель, тримав його єврей. Виходимо на площу Ринок. Власне, у будинку біля площі й жив Тарас, малим намотував навколо старого, дерев’яного ринку, круги на ровері. Базар був у середу та п'ятницю, ця традиція збереглась ще з тих часів, коли містові надали магдебурзьке право.

Наостанок Тарас веде на одну з бічних вулиць, де показує один зі своїх улюблених будинків міста — модерністичну кам’яницю. Стоїмо, розглядаємо, обговорюємо її строгі лінії та графічність, ностальгуємо. Вертаємося у центр, розглядаємо будинки, говоримо та перемиваємо кісточки євроремонтам, пластиковим вікнам, металевим дверям й утепленню, котрі з неґречною неоковирністю змінюють візуальну, а відтак й історичну ідентичність місць.

Доходимо до зупинки, чекаємо на автобус, відбуваємо додому. Мандрівка закінчилась, залишивши післясмак теплого та затишного міста, де не заблукаєш, але мандрувати яким приємно та неперебутньо.

Анна Золотнюк

Ілюстрації надані Тарасом Хлібовичем; фотографії Анни Золотнюк; світлина Тараса Хлібовича із його фейсбук-сторінки