Мандрівки Тернопільщиною. Змінні та константи Теребовлі (фото)
Коли пишеш про містечка, прагнеться вилущити суть, котра робить їх привабливими, розрахувати силу їхнього притягання.
Перебираючи спогади, думаєш — можливо, все через відчуття затишку, розлите тут, як ранішні тумани, або через простір, чий відбиток зарився, як сом, у спогади, й провадить автономне життя, котре немає майже нічого спільного з місцем реальним.
Власне старі міста, насичені деталями, дещицями та елементами, мають силу, сказати б, самовідтворення у пам’яті та автономного у ній проживання. Варто побувати в будинку із рипливими дерев’яними сходами, як у пам’яті раз по раз зринатиме їх образ, обростаючи деталями, набираючи нових ознак. І вже не ти відкриваєш місто, а воно пізнає тебе.
А ще складність (чи то пак радість) віднаходження причин замилування містечками в тому, що кожного разу поруч із місцями, куди повертаєшся з приємністю та настирливістю, з’являються нові.
Тож доводиться просто визнати, що є місця, де особливо добре й куди хочеться повертатись.
Я зробила такий довгий вступ, аби спробувати пояснити — і собі теж — чому раз по раз їду до Теребовлі. Це ж бо маленьке місто, де більшість всього бачена, а я ходжу, намотуючи лігатури, одними й тими ж вулицями, зазираючи в одні й ті ж під’їзди, і в усіх тих нав’язливих описах чуюся, наче апологетка дескрипцій щита Ахілла.
Загальні складові мандрівки до Теребовлі незмінні — автовокзал, підзамче, центр, (опціонально) віадук і знову автовокзал.
Ця схема ні про що не говорить, як ні про що не говорить історична довідка про місто. Головне — як піщинки, котрі тікають крізь пальці, відміряючи час. Це не стільки те, що реально існує, скільки відчуття, тонка межа між є та нема. Між присутністю і відсутністю.
Це подих того, хто був у місці за мить до тебе. Цей хтось розклав білі серветки на підвіконні міжвоєнного будинку, набрав води у слоїк і поставив у нього півонії. Поки я приїхала, квіти встигли згубити частину пелюсток. Але й так красиво. Краса ж бо змінна та зникненна.
А є речі сталі (відносно) як ось вид з вікна. Я знаю будинок із вікнами-ілюмінаторами, з яких видно ратушу. Це — незмінне. Ратушу зараз ремонтують — а ось це перебутнє. А ще в тому ж під’їзді стояла стінка (здається, так це називається) з дзеркалом. Років зо три чи й чотири, коли бувала тут, фотографувалася біля неї. Тепер люстро закрили іншою стінкою. Так само сталі балконні галереї, на котрих тріпотить білизна, здається, вписані в місто та нікуди звідси не підуть. Одяг, котрий сушиться просто неба, особлива складова містечок. Ознака їхньої відкритості. Простір приватний ніби розширюється тим лопотінням, ще трохи — й сорочки та футболки полетять, щоби розім’яти крила. Або їхні тіні. Властиво, вони живуть своїм життям. Ось тінь від светра намагається сягнути рудиментарної поштової скриньки. Спустілі, вкриті іржею, покинуті, вони такі собі речі, замкнені на собі, проте налаштовані на діалог, тому не зникають. В одному під’їзді їх цілий ряд, на частині написано “пусті”.
Але місце ніколи не спустіє, бо повне деталей. Цим балясинам уже понад сто років, — думається, коли пірнаю в черговий під’їзд. Дерев’яні, вони розкішно риплять. Або інше дерево, живе — бузок біля одного з будинків підзамча. Якось побувала тут, коли він цвів — сецесійна вілла запнута трунком і заколисана в шумі листя. А ще ось кілька деталей — двері, завішені білим тюлем, великі вікна, черепиця. Цього разу розглядала співжиття старого дерева та огорожі. Стовбур вріс у метал. Тепер одне від одного не відрізниш.
Так само й ти просочуєшся крізь місто, майже як пісок крізь пальці, й на певний момент стаєш не просто його постояльцем, а таки мешканцем, його частиною.
Анна Золотнюк
Фото авторки