Матір полоненого з Тернопільщини чекає дня, коли син зателефонує і скаже: «Я їду додому!»

Нещодавно народний депутат Надія Савченко оприлюднила списки полонених та зниклих як з української сторони, так і з боку сепаратистів. Ця інформація викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. А тим часом у московському полоні залишається понад сотня українських військових, серед яких й кілька вояків з Тернопільщини. 32-річний Василь Гулька з Великих Бірок Тернопільського району в неволі більше року. «НОВА…» поспілкувалася з матір’ю полоненого Зіновією Нирек, для якої списки Савченко — не просто прізвища, а особисті біль, хвилювання і сподівання.

— Пані Зіновіє, за яких обставин ваш син потрапив у полон?

— У січні 2015-го року сина мобілізували, а в полон він потрапив 12 листопада того ж року. Воював у 56-ій мотопіхотній бригаді на Донеччині. Пішов на завдання й потрапив у засідку. Я не могла дотелефонуватися до сина, аж через два дні слухавку взяв його побратим й усе розповів… Василь не брав телефон на завдання. В інтернеті з’явилися повідомлення, що сепаратисти полонили мого сина, ще одного тернополянина й військового із Бердянська. Згодом інформацію офіційно підтвердили із військкомату. До Тернополя приїжджав командир наших хлопців, подробиць не розповідав, лише заспокоював і обіцяв, що їх скоро визволять. Після того почалися мінські переговори, але питання про обмін полоненими швидко зайшло у глухий кут. Сепаратисти ставлять все нові вимоги. Останнього разу пропонували обміняти 50 наших військових на 900 своїх.

— Василь хоча б раз телефонував із полону?

— Уперше я побачила сина в інтернеті на відеозаписі сепаратистів. Його та ще двох хлопців вивели на центральну площу Донецька й наказали на камеру говорити, що у них все гаразд. Коли я дивилася ці «зізнання», у мене почалася істерика… Три перші жахливі місяці перебування сина в полоні я ніби й не жила — нічого не пам’ятаю за той період… Почала приходити до себе після першої поїздки до Києва та спілкування з Іриною Геращенко. Торік у лютому Василь вперше зателефонував додому. Тоді він перебував у колишньому приміщенні СБУ в Донецьку. Полоненим дозволили телефонувати до рідних раз у місяць. Це були стримані коротенькі розмови. Потім хлопців перевезли в колонію до Макіївки і я більше не чула голосу сина. Якщо в Донецьку їх щодня виводили на роботу, то нині вони сидять у камерах. Наскільки відомо, у Макіївській колонії 32 наших полонених. З ними перебував і останній кіборг, який нещодавно вийшов на волю. Він розповів мені, що там суворий режим, вкрай погане харчування, тому полоненим дуже сутужно.

— Була інформація, що Червоний Хрест передавав листи від полонених їхнім рідним. Ви також отримали?  

— Так, я отримала два листи від Василя: перший — перед Днем Незалежності, другий — наприкінці листопада минулого року. Листування з полону організували голова Моніторингової місії ООН з прав людини Фіона Фрейзер та координатор від ОБСЄ в гуманітарній групі на мінських переговорах Тоні Фріш. Кожній матері та дружині представники міжнародної організації Червоного Хреста привезли листи додому. «З нетерпінням чекаю обміну. Хочу побачити вас!» — написав син. Просив надіслати йому миючі засоби, харчі, теплий одяг та ліки. У сина проблеми зі шлунком. Розповів у листі, що вони мають змогу по дві години в день дивитися телевізор, тайкома налаштували собі «5 канал» та «UA:Перший». Матері та дружини полонених зробили звернення до них через «5 канал». Сподіваюся, побачили. Тепер часто з моїми донечками зі сльозами перечитуємо Василеві листи.

— У вас велика сім’я?

— Старшій доньці 36 років, молодшій — 12, маю двоє онуків — Тетянку і Юрчика. Василь ще неодружений, наречена Галина із Коломиї чекає його.

— Чим Василь займався до війни?

— Працював монтажником вікон і дверей у тернопільській фірмі «ЕлДом». Керівництво компанії досі підтримує нас. Якби не молитви й добрі слова небайдужих людей, не знаю, як би впоралася зі своїми переживаннями. Я безмежно вдячна за підтримку волонтеркам Христині Феціці, Лілії Майці, Лілії Мусіхіній, Олені Величанській, а також районному керівництву.

— Процес визволення полонених непростий. Хто допомагає вам на державному рівні?

— Антитерористичний центр при СБУ, підтримую зв’язок тільки з ним. З рідними полонених їздила на акції під Адміністрацію президента України, Міністерство оборони України, під посольства США, Німеччини, Росії, Франції. Зустрічалися з Тоні Фрішем. Усі обіцяють допомогти. Написали листа Папі Римському, днями отримали відповідь зі словами підтримки. Однак із ходом мінських перемовин обмін перейшов у політичну площину, і наші хлопці стали ніби політв’язнями. Прикро, що полонених використовують у політичних іграх.

— Як ви сприйняли оприлюднення списків полонених?

— Я далека від політики, але, наскільки розумію, на мінських зустрічах щось пішло не так, оскільки процес обміну зайшов у тупик. Очевидним є те, що кожен з учасників «перетягує ковдру» на себе, а полонені та їхні родини залишаються між кількома вогнями… Ми чекали обміну на новорічні або різдвяні свята, але поки що жодних новин. Найбільше чекаю дня, коли син зателефонує і скаже: «Я їду додому!»