Хто на Тернопільщині зберігає язичницькі традиції святкування літнього сонцестояння?
Спостерігаючи за Сонцем, люди здавна відзначали його особливі положення святами. Одне з найпопулярніших, пов'язаних із літнім сонцестоянням (на початку XXI століття припадає орієнтовно на 20-21 червня за григоріянським календарем), — свято Купалії або ж Купала. Пізніше внаслідок співіснування християнства та язичництва виникло Івана Купала, яке святкують з 6 на 7 липня.
Я поспілкувалась про давні Купалії з язичником Борисом Явором Іскрою з Тернополя. Поняття «язичник» мій співрозмовник тлумачить як «народник», тобто особа, яка сповідує народну віру, підтримує світогляд, витворений в рамках свого етносу. Пояснює, що книжне старослов’янське означення «язичник» (буквально «народник» від «язик» — «народ») виникло із поширенням християнства, аби показати, що одні —сповідники віри у Христа, а інші — сповідники іншої віри, віри народної.
— Для слов'ян Купалії були одним із найбільших свят...
— Так. А найдавніша слов'янська назва свята — «коупалиѧ» зафіксована на стінописах Софійського собору в Новгороді й датується кінцем одинадцятого — початком дванадцятого століття. У цей день сонце досягає піку активності та настає найдовший день і найкоротша ніч у році (у північній півкулі). Після сонцестояння, або сонцевороту, як його здавна називали в народі, дні в наших широтах починають коротшати, тому цей день вважали часом, сповненим особливою «магією». У цю ніч на берегах рік розпалюють ватри, влаштовують веселощі з іграми, танцями, любощами, частуванням — «братчинами» (від слів «братерство», «брататися»). У Густинському літописі є такий запис, котрий сучасною українською можна перекласти так: «звечора збирається молодь обох статей, плетуть собі вінки із всякого зілля чи кореня, і запалюють вогонь, і ставлять збоку зелену вітку, і взявшися за руки, ходять навколо вогню, співаючи своїх пісень, а потім скачуть через вогонь...».
— Стрибки пар через багаття, ловитва віночка, пошук папороті — це відомі атрибути свята. Розкажіть про щось менш знане
— Додам, що стрибали через багаття не тільки закохані пари, так ще й лікували безпліддя, позбувалися злих чар тощо. Принаймні, наші предки вважали, що купальський вогонь допоможе від згаданих клопотів.
Є традиція котити з гір палаючі колеса — символ річного руху Сонця, адже після цього свята день починає зменшуватися. Колеса опиняються у воді, символізуючи передусім подальший низхідний рух небесного світила, а також символізує поєднання вогню та води як чоловічого та жіночого первнів відповідно. Крім сучасних неоязичницьких святкувань, котіння палаючих коліс я спостерігав на молодіжному святкуванні в одному селі над Збручем.
Під час святкування також можливі обряди викрадення та спалення опудала Морени. Дівчата мають обороняти фігуру, а юнаки — намагатися її викрасти і кинути у ватру. Символіка цього дійства двояка: це і поєднання «холодної» зимової «жіночої» сутності Морени із «гарячою» літньою «чоловічою» сутністю Сонця, так і передача факту перемоги літа над зимою.
На це свято хлопці й дівчата паруються. Чи не в усіх значеннях того слова. Купалії, як і майські свята, — час задоволення душі та тіла. Недарма літописці згадують про «розтління» жінок та дівчат — буяє природа, буяють і люди.
— Чому багато звичаїв цього дня пов’язані з вогнем?
— У давнину люди вважали: «як на небі, так і на землі», тому намагалися події неба відтворювати під час святкувань. Звідси звичай палити вогнища на свята, пов'язані з рухом Сонця (сонцестояння, рівнодення), зокрема, й на Купала. Так люди символічно долучаються до космічного дійства, вірячи, що обряди допомагають колесові року крутитися.
— Як святкують Купайла язичники сьогодні?
— Сучасні неоязичники частково повторюють стародавні звичаї: орієнтовно в часі літнього сонцестояння та найкоротшої в році ночі (в 2020 році — ніч з 20 на 21 червня) збираються на заплаві річки, ставка, озера, плетуть вінки, співають обрядові та інші пісні, готують святкову гостину, ставлять гілку чи деревце як символ Марени, готують колесо чи колеса для підпалення, місце для загального вогниска та обрядової ватри, а з вечорінням проводять обряд (може відрізнятися, залежно від конфесії, але в суті — це звертання до богів, предків та стихій з подякою за отримані блага і з проханням дати ще), після хлопці намагаються вкрасти Марену, дівчата захищають, після викрадення її підпалюють і кидають у воду чи просто кидають у воду, а також котять у воду підпалені колеса. І, звісно, поосібно чи парами стрибають через вогниско. Колись це було суто молодіжне свято, зараз на святкування часто збираються люди різного віку — від дітей і до старців, що забезпечує передачу звичаю між поколіннями.
— Де на Тернопільщині святкують язичники?
— Мені відомі лише святкування офіційних громад в Тернополі на березі ставу та неподалік Гусятина, в одному із сіл. Часом отримував звістки про святкування неофіційних спільнот із різних поселень. Раніше неоязичники, аби уникнути цькувань з боку християн, приховували свої святкування, вибирали місця якомога далекі від поселень, часто навіть не згадували про дійство у соцмережах. Неоязичники з міст, чи молодого віку сміливіші та більш відкрито пишуть про свої погляди та пов'язані з ними святкування.
— Чим тобі подобається це свято?
— Окрім обрядовості, пов'язаної з пошанівком вогню та води, і пов'язаної з тематикою любощів, свято подобається тим, що нагадує про минущість як літа, так і молодості, як літа людини. Якраз в час найбільшого буяння природи варто пам'ятати, що скоро осінь, і готуватися до неї, зокрема, в житті людському це час задуматися про створення сім'ї, продовження роду.
— Які його ритуали ти виконуєш?
— Якщо є змога взяти участь у святкуванні місцевої громади неоязичників, беру участь. Якщо нема змоги, то, принаймні, цього дощового року, готував свято вдома. Розповів дітям про традиції, про походження свята, мали святкову вечерю у вишиваних сорочках при свічках.
Анна Золотнюк
Фото надані Борисом Явором Іскрою