На Тернопільщині живе чоловік, який брав участь у Другій світовій війні
На Тернопільщині у с. Борщівці живе 92-річний фронтовик Трохим Бак, який пережив війну.
Минув час, коли біля монументів загиблим у сорокових роках минулого століття воїнам майже стройовими рядами вишиковувались ветерани-фронтовики. У багатьох селах їх залишились одиниці. Наприклад, у селі Борсуки немає жодного в живих. У сусідній Борщівці на фронт мобілізували 244 чоловіків, а повернулися додому лише 119. Важкі бої, виснаження через недоїдання, фізичні та моральні рани, а в мирний час надлюдська селянська праця далися взнаки. Сьогодні у Борщівці живе лише один, 92-річний фронтовик Трохим Адамович Бак. Незважаючи на похилий вік, чоловік має добру пам’ять і радіє життю, пише nday.te.ua.
Потрапив до того ж командира, що і його батько
У березні 1944 року, отримавши разом зі своїми земляками повістки, майбутній солдат пішки з міста Ланівці добрався до Ямполя на Хмельниччині, а вже через два тижні потяг з новобранцями рушив до Підмосков’я. Дорогою ешелон зупинився на залізничній станції Крути Чернігівської області. Борщів’яни ще підлітками знали про героїзм студентів-гімназистів у цій місцевості, які полягли в нерівному бою у січні 1918 року. Їм про це розповідали колишні воїни УНР. На цій, окропленій кров’ю землі, здебільшого вихідці із Західної України, віддали героям Крут шану, помолились.
Потрапив Трохим Адамович разом з кількома земляками у кавалерійську дивізію під командуванням колишнього царського генерала Преображенського. Пізніше виявилось, що під керівництвом цього генерала воював у Першій світовій війні і його батько, Адам Гнатович.
До коней солдату не звикати, адже сільським хлопчиною з ними працював у господарстві. Та й дещо з військової підготовки знав, тому що за панської Польщі сільських підлітків навчав колишній сотник петлюрівського війська, житель села Борсуки Оксентій Хом’як. Однак війна, яку показують у фільмах, не завжди збігається з дійсністю. Інколи прибулим на фронт випадала одна гвинтівка на трьох. Зброю доводилося здобувати в бою.
– Найгірше на війні – це страх, який паралізує думки, рухи, – згадує ветеран. – Він ходить поряд з тобою чорною тінню, та ще й показує на злякані обличчя побратимів.
Такі найчастіше не виживали, необачно гинучи. Трохим Адамович із селянською впертістю силою волі перемагав цей страх, звертаючись в думці з молитвою до Бога.
– Я впевнений, що навіть запеклий атеїст на війні вірив у Всевишнього, – розповідає чоловік. – Навколо все хоче тебе вбити, а ти живий. Хіба це не Божа поміч?
Взяв у полон трьох німців
Ворожі кулі його не обминали. Контузію від вибуху ворожого снаряда одержав у місті Дебрецен на території Угорщини. Під час битви вибухнув ворожий снаряд, і Трохима Адамовича накрила купа землі. Друге і третє поранення наздогнало у тодішній Чехословакії. Згадує ветеран і про умови життя в окопах. Допомагали союзники: привозили американські консерви, забезпечували англійськими автомашинами, медикаментами. Солдати перемагали голод, холод, долали землю і води, в’язкі болота різних країн. Не раз ветеран потрапляв в ситуацію, яку можна назвати сміливим вчинком. Одного разу перед початком бою зник зв’язок між батальйонами. Командир наказав лише йому одному віднайти пошкодження. На колінах, темної ночі повз в гущавині лісу сотні метрів. Знайшовши обірваний дріт, помітив у кущах трьох німців. Не розгубився й не втік, а під дулом автомата змусив їх здатися.
Трохим Адамович у Другій світовій зустрічав Перемогу у 1945-му двічі. Першу в Празі – 9 травня, Другу – у вересні на Далекому Сході. Адже з Праги ешелони з військовими рушили в Забайкалля. Продовжувалась війна з Японією. В місті Абакан, вже сержантом, навчався на курсах військових автомеханіків, далі служив на аеродромі в Уссурійському краї. Пізніше 40 днів потягом їхали у місто Батор у Монголії, 70 кілометрів пішки пройшли по корейській землі. Їхнім основним завданням була охорона військових об’єктів. Демобілізували Трохима Адамовича у вересні 1950 року. За сім років військової служби він отримав більше десятка нагород. Має орден Слави ІІІ ступеня, медалі «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною І ступеня», «За Перемогу над Японією», «За визволення Кореї», яку особисто вручав голова Тимчасового уряду цієї країни Кім-Ін-Сен, пізніше обраний Президентом, а у 1999 році від незалежної України «Орден За Мужність» та ще інші подяки та грамоти.
У мирний час фронтовик 15 років орав, сіяв, працюючи трактористом. Трохим Адамович був активним читачем у бібліотеці села. Багато разів перечитував Шевченкового Кобзаря, зачитувався творами українських письменників, особливо забутих і заборонених у радянські часи. Він глибоко віруюча людина. Парафіяни 30 років поспіль обирали його старостою місцевого храму. Особливою гордістю для Трохима Адамовича є нова, у 2007 році збудована, церква Різдва Пресвятої Богородиці. На урочисте відкриття святині прибув сам митрополит УПЦ КП Філарет та інші високоповажні гості. Старості багато довелося докласти зусиль, наполегливості, щоб її збудувати.
Спокійну старість, сімейний затишок зберігає його сім’я. Разом з дружиною Марією Михайлівною виростили сина Петра та доньок Ольгу і Валентину. Радість приносять сім онуків і десять правнуків. Непоправною втратою для батьків була смерть від серцевого нападу сина Петра, що вчителював на Волині. Зараз ветеран з дружиною проживають у сім’ї доньки Валентини та зятя Віктора.
Трохима Адамовича часто відвідують учні місцевої школи. Незважаючи на осінні примхи погоди, нещодавно приходили школярі з вчителем історії та правознавства Лілією Волянюк, щоб юним пошуківцям вкотре послухати спогади ветерана-фронтовика та поповнити їх проекти з «Усної історії». Трохим Адамович не відмовляється, а поспішає донести нинішньому поколінню правду про Другу світову. Адже Всевишній дав йому таку можливість, залишивши в селі лише одного в живих з фронтовиків- побратимів.