Над чим зараз працює Леся Романчук?

Ім'я лікарки, барди, письменниці Лесі Романчук відоме навіть далеким від літератури. Вона — єдина на Тернопільщині має відзнаку «Золотий письменник України», якою нагороджують романістів, що видали твори накладом понад 100 тисяч примірників.

Цими днями у тернопільській книгарні «Є» відбулася зустріч із пані Лесею. Приводом стало перевидання роману «Софія» у восьми частинах «Навчальною книгою – Богдан». Оформив видання Олег Кіналь, серія вийшла у твердій палітурці.

Тож пропоную дещо з мовленого на зустрічі.

Право на вбивство персонажа

… Як «Софія» прийшла до людей? Дуже прозаїчно. 1998 рік. Викликає мене професор Хміль, тоді завкафедрою, і каже: «Значить так, Леся Іванівна, нам треба написати підручник для медсестер-бакалаврів з акушерства та гінекології». Тоді таких українською практично не було, тож треба було не тільки продумати виклад і наповнення, а й працювати над створенням наукового апарату українською. То був квітень, у видавництві книжка мала бути в липні. І я зробила це (а після того було ще 15 підручників). Коли тримала той великий за обсягом посібник, то подумала — як можу написати стільки наукового тексту за три місяці, то по що б я не створила роман.

Перше речення «Софії» я написала 2 липня 1998 року о сьомій ранку на пляжі. У вересні набрала на комп‘ютері. Залишався фінал. Я знала все, що має бути у фіналі, але не могла себе змусити це викласти на папері, бо було дуже страшно — то мала бути загибель Арсена. 14 жовтня — його тоді вперше зробити вихідним днем — зранку я починаю плакати і писати фінал і так до третьої дня. Перечитати написане я не могла, тому дала набрати лаборантці. Вона приходить за годину заплакана, кидає мені текст і каже: «Що ви зробили?» І так я донині маю співаного і казаного на тему, як мала право вбити Арсена.

Те, що стосується професійної діяльності Софії Синицької — все правда. А все, що стосується її особистого життя – вигадка. В тому числі Арсен. Але, правда, живий? (до залу — А. З.) Живий! (звучить у відповідь – А. З.)

У 1999 році віднесла роман у «Джуру», але надрукували його тільки в 2001 році, бо були різні «авторитетні» письменники, котрі казали «фу», «какабяка», «це фігня», «це ніхто не читатиме», «це не література». Василь Ванчура вирішив видати книжку, коли текст перечитали вже всі його працівники та їх сусіди. Спершу надрукував тисячу примірників, потім ще 45 тисяч. «Богдан» видав стільки, що було сто тисяч. «Золотий письменник України» — відзнака, яка не означає, що ти найкращий, але означає, що твої книжки читають.

Липучки та вузлики сюжету

Я одразу знала, що у «Софії» буде багато частин. Щойно закінчила писати першу, наступного дня почала писати наступну. У тексті мають бути липучки, щоби читач не міг залишити книжку - читав, читав, читав і думав, що ж там буде далі. Всі липучки та вузлики роману я запланувала одразу.

Коли починаєш писати велику прозу, дуже важко спланувати, куди заведуть твої дороги. Виходить, що персонажі — це живі люди, бо ти їм створив характер, тому іноді вони відмовляються чинити так, як би ти того хотів, і самі починають вести тебе.

Зробити з гілки квітуче дерево — це питання таланту прозаїка — населити книжку живими людьми, не просто, щоб було «він пішов, вона сказала» — це так пише репортер, коли когось машина переїхала.

Не роман, а суцільна політика

2013 року один київський дядечко переклав дві мої книжки російською. І каже, їдьмо на форум видавців у Москву. Я віднікувалась, а потім погодилась та подалася туди на свою голову.

Ми поговорили з видавництвом «Захаров». Його представниця спершу казала, що роман їм підходить. А потім кричала на мене: «Вы нас обманули, вы сказали, что это женский роман, но это сплошная политика!». Представник іншого видавництва вважав, що треба змінити всі імена персонажів на російські. Від третього почула, що мені треба взяти псевдонім Александра Романова. Я по-бандерівськи затялася: або книжка буде видана і не буде змінено ані титли, або не буде видана взагалі. Наступний видавець сказав: «Вы должны сами переписать книгу. Не перевести, а переписать на русском языке!» Я так і зробила — сіла і переписала всі вісім книжок. Багато що викинула, багато змінила — щодо стилістики, звісно, а не змісту.

Через якийсь час «Софія» вийшла у видавництві «Мир и образование» накладом чотири тисячі примірників.

Сонячний берег

Що людей найбільше цікавить в «Софії»? Наскільки мені відомо, їх завжди цікавить, як це все було насправді. Скільки вигадки, що було, чого не було.

Так ось. Зараз я пишу книжку з робочою назвою «Як усе було насправді». Кажуть люди, що мемуари треба писати, коли тобі вже багато років, але мемуари писати ніколи не рано. Тому, що живеш і не знаєш, скільки тобі відміряно й відпущено, не знаєш, коли тебе закличуть. Ти розумієш, що тобі треба все залишити на папері, бо бачив це зсередини і ніхто більше такого досвіду не має... Якщо тобі Господь кинув у колиску перо, і сказав: «Дитино, я тебе для цього на цей світ покликав, щоби ти це побачила та написала про це». І от я про це пишу. Книга починається ще до мого народження. Це книга про моїх батьків. Це книга про Колиму. Це книга про те, що було там — що насправді було з нашим народом. Це буде велика книга, і вона не буде написана, знаєте, послідовно. Перша частина буде називатися «Дівчинка із сонячного берега». А сонячний берег — це берег Охотського моря, берег Колими...

Анна Золотнюк

Фото із сайту Лесі Романчук