Народний художник України, громадсько-політичний діяч Богдан Ткачик: «Сповідую триєдність: Бог, Україна, Родина»
У кожного міста, краю є своя візитівка, так би мовити, «впізнаваний» образ, символ. І це стосується не тільки природніх, архітектурних чи історичних об’єктів, але й людей, окремих особистостей, чиї імена асоціюються із певним часовим відтинком – як минулого так і сучасного.
Ім’я народного художника України Богдана Ткачика вже давно стало своєрідним трендом не тільки культурно-мистецької царини Тернопілля, але й і суспільного життя краю. Скажу щиро, без ніякої патетики, що для багатьох тернополян творчість цього талановитого митця – це своєрідний історичний літопис України, мистецька хронологія становлення нашої Незалежності. Зрештою, це засвідчує не тільки творчість, а й саме його життя, цього художника-патріота, одного із засновників першої в Україні Крайової організації Народного Руху на Тернопільщині, активного учасника Революції Гідності, лауреата літературно-мистецьких премій імені Михайла Бойчука та братів Лепких, ордену «За мужність» ІІІ ступеня. Він провів понад 50 персональних виставок, серед яких – «Історичні постаті Тернопілля, де зображені понад півсотні портретів уславлених особистостей краю. Працював і над розписами більше двадцяти церков по всій Україні, у тому числі, як жертводавець, розписав церкву святого Амфілохія Почаївського у селі Мала Іловиця та реставрував церкву ХІІІ століття Пресвятої Трійці на Даниловій горі, що на Тернопільщині.
Митець належить до тих людей, що роблять цей світ чистішим і світлішим…
Розмовляємо із ним у невеличкій художній майстерні, куди нещодавно Богдан Ткачик переніс десятки своїх творів, що давно майже заполонили у його квартирі увесь домашній «життєвий простір»…
«То був час неймовірного всенародного піднесення…»
– Богдане, а Ти знаєш, що саме у ці дні виповнюється досить знакова подія?
– Маєш на увазі День Прапора, День Незалежності?
– Це звичайно, так, але от, ти не пригадуєш, де ми бачилися саме цього дня, 23 серпня, але – тридцять років тому?
– Так-так… Зачекай-зачекай… Літо 1989-го. Тернопіль, Співоче поле. Величезний, на понад 100 тисяч осіб мітинг.
– Саме так…
– Тоді, 23 серпня 1989 року ми організували величезну акцію, висловили своє ставлення до 50-річчя ганебної події – підписання Акту Молотова – Ріббентропа. Але мітинг на Співочому полі переріс в масові акцію протесту діючому комуністичному режиму…
– Як зараз бачу тебе і твоїх побратимів, як ви стоїте перед багатотисячною юрбою, а на вустах пов’язані стрічки із написом «Ганьба», бо вам не дозволяли тоді говорити, міліція, компартійці виривали з рук мегафони… Ти йшов на чолі колони, яка рушила через все місто до будівлі обкому партії. Я тоді з мікрофоном, як журналіст обласного радіо, записував емоційні «синхрони», хоча, прекрасно знав, що не всі з них підуть в ефір, оті відверті, антикомуністичні тези про владу, думки про Незалежну самостійну українську державу..
– А біля залізничного мосту нам дорогу перегородили міліцейські кордони…
– І не один чи два, а кілька. Знаєш, я тоді вперше на власні очі побачив, як ОМОН б’є людей кийками та щитами, як кидають тернополян на асфальт, у «ЗАКи».
– Тих, хто йшов на чолі багатотисячної колони, попереду, люди оточили міцним кільцем і не давали правоохоронцям можливість «скрутити» нас. Та ОМОНівці виривали з юрби деяких активістів… Ми тоді на Театральному майдані вперше провели величезний мітинг, однією із вимог якого було звільнення усіх тих, кого затримали силовики, що й вони, до речі й зробили, настрахані таким масовим супротивом тисяч людей...
– Тоді, у серпні 89-го, ти разом із своїми товаришами вивісив національний прапор на приміщенні Руху, стяг, який кілька разів недруги вночі зривали, але він зранку з’являвся знову і знову.
– Так, то був час неймовірного всенародного піднесення, віри у те, що Україна, як незалежна держава, ось-ось буде, тільки треба докласти ще трішки зусиль…
« Я – пензель у Божих руках…»
– Ти знаєш, Богдане, мені здається, що оте твоє, настільки бурхливе громадсько-політичне життя на початку 90-х – перші мітинги, видання підпільних газет, відверте переслідування влади Тебе, як інакодумця, залишило свою печать на Твоїй творчості.
– А інакше й не могло бути. Життя художника невідривне від реального світу, в якому він живе, все це віддзеркалюється у його творах…
– Я тільки так, по пам’яті назву окремі з них, скажімо так, знакові полотна, що відображають глибоку філософську сутність закладеного у них змісту. Це, зокрема, «Із домовини встане Україна», «Голодомор», «Розрита могила», «Карпати гинуть»…
– А ще – я би додав сюди низку робіт, написаних у той час – про нашу історію, духовні джерела – «Херсонес», «Скельний монастир в Інкермані», «Могили на конях…», «Вознесіння», «Скіфське городище…», «Затоплена пам’ять».
– Узагалі, у твоїх полотнах часто постає образ правічної, мужньої і, водночас, трагічної України. України з глибинною історією та відважними подвижниками, лицарями, що жили і вмирали задля неї.
– Скажу тобі відверто, я просто не можу не заглиблюватися у давнину, старовину. Адже – там наші духовні, історичні, зрештою, прадідівські витоки. А як найвищу цінність життя сповідую триєдність: Бог, Україна, Родина.
– То правда, ці поняття проходять через усю твою творчість, спонукаючи заглянути у власну душу, задуматись над сенсом життя і свого, і тих, хто залишив свій добрий слід в історії України. Тому, напевно, на твоїх полотнах часто зображені портрети як велетів української минувшини, так і наших сучасників – письменників, художників, академіків, відомих акторів, композиторів…
– Пишу такі портрети, бо люди, зображені на них – наше духовне осердя, на якому трималася і ще тримається Україна. Так, можливо, ці постаті і дещо романтично-возвеличені, життєстверджуючі, зображені, як державотворці. Але я їх бачу саме такими – нашими світочами, овіяними плином часу, із своєю місією і духовним призначенням.
– Кажеш, що у своїй творчості сповідуєш триєдність: Бог, Україна, Родина… Так, ці теми – ключові у Твоїй творчості. Вони – у численних творах, де наша ідентичність, самобутність, гармонійно вписується у тісні рамки полотна, викликаючи гаму емоцій та почуттів. Особисто для мене споглядання кожної Твого твору – то своєрідна мандрівка у Просторі і Часі, де постають саме і Бог, і Родина, і рідний край-Україна…
– Розумієш, Олеже, наш світ настільки прекрасний, що гріх не спробувати залишити на полотні бодай окрему його часточку. Зрештою, правду кажуть, що пише не художник, а це Всевишній водить його рукою. Так що, я – пензель у Божих руках. За що й дякую Господу. За те, що дає мені силу і снагу працювати, тримати у руках отой пензель, аби залишити людям на цьому світі бодай часточку цього величезного Космосу – із природою, емоціями, станом душі, ликами святих, символічними образами й алегоріями, які викликають певний настрій у душі, спонукають до роздумів, щирих переживань… Зрештою, творчість і є тим Космосом, який притаманний тільки тобі й ніхто, а іноді й ти сам не можеш його розгадати. Ти просто –насінина того Космосу, проростаєш, щиро радієш кожному Божому дню, і пишеш, твориш, намагаючись впіймати щось важливе, знакове, те що відчуваєш у миті творчості…
«Дорога з дитинства – дорога до себе…»
– Друже Богдане, мені довелося не раз бачити, як ти твориш. І на живописних й іконописних пленерах, які ми щорічно організовуємо у Зарваниці, цьому, відомому на увесь світ духовному центрі, і під час розпису капличок, храмів. У ті моменти, коли ти працюєш за мольбертом, чи там, на риштованні під церковними куполами, стаєш якимось таким особливо дитинно-відкритим…
– А знаєш, що коли справді твориш, то завжди дивишся на Божий світ широко відкритими очима. Можливо і ти це відчуваєш, коли через об’єктив твого фотоапарата народжуються непересічні світлини – фотопортрети знаних земляків, кадри про мальовничі куточки нашого краю, його старі замки, коли описуєш все це, залишаючи у текстах своїх фотоальбомів часточку душі.
фото31 (Copy)
– Що є то є, тут ти вірно підмітив. Фотокадр, зроблений нашвидкуруч, абияк, без осмислення, зрештою, як і підпис до світлини – ніколи не торкнеться душі того, хто гортає фотоальбом.
– Це ж саме і живописі. Треба дивитися на світ саме так, як дивляться на нього діти, без полуди, без йоти знервованості, пересудів, лихих думок, розуміючи, що пишеш не одразу для всіх, для загалу, але для кожного, зокрема, це точно. І такий стан душі, переконувався вже не раз, відбивається на тому, над чим працюєш: на полотні, в іконах, сакральних розписах.
– Але, це, напевно, так непросто і важливо, зберегти, як Ти кажеш, оту дитинність. У Тебе навіть є пригадую робота «Дорога з дитинства – дорога до себе».
– Так, майже двадцять років тому її написав. На ній – хлопчик їде на підводі. Обабіч старезні, дуплисті липи, сільська дорога-гостинець і фігурка хлопчини, лицем повернутого до маленької точки на горизонті, рідного села, домівки, яка віддаляється за горизонт, звідки хлопчик їде у світ широкий… Отак й мене віз колись батько із мого рідного Самбора до залізничної станції, аби добратися до Львова а звідти, до Київської республіканської середньої школи імені Тараса Шевченка… А щодо дитинства, то кожен з нас повинен розуміти, що ми усі – одвічні мандрівники у цьому житті, подорожуємо із дитячих років до себе, до своєї сутності, набуваємо чогось нового, втрачаємо, змінюємось, десь глибоко в душі підтримуючи теплий спогад дитячих років. І це все окремі полотна всотують у себе певні почуття і відчуття нашої вітцівщини, тих маленьких куточків рідної материзни, з яких і складається Велика Україна.
– Зрештою, Твої полотна, це теж, певні паралелі між днем сьогоднішнім і минулим, такий собі потужний енергетичний жмут пам’яті про те, що було в нашій історії і, те, як твориться день сьогоднішній день Тернопільщини, України.
–Це, напевно, так, тому й беру участь у різних широкомасштабних проектах як от, всеукраїнське бієнале мистецтва історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», учасником якого я є від самого початку заснування цього бієнале. Або ж, скажімо, ще на світанку нашої Незалежності з колегами-митцями провів живописний пленер, присвячений Богдану Лепкому, постаті першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець - він у кожній з цих галузей вніс щось своє, вагоме, в історію рідної культури, історію нашого Тернопілля та України.
– Пригадую, назва цієї творчої акції – «Босими стежками Богдана Лепкого»?
– Саме так, а не інакше, «босими стежками», якими ходив Богдан Лепкий, а потім і ми, художники. Згодом живописні полотна увійшли до мандрівної виставки, яка побувала у різних куточках України. Потім, через десятиліття, був і Всеукраїнський мистецький конкурс «Ми – мазепинці!»
– …де ти став переможцем?
–Так, це – мої два полотна «Колесо української історії» та «Круг містечка Берестечка…», які буде передано до колекції Батуринського національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Варто згадати і широкомасштабний культурно-мистецький проект у Києві, – «Благословенне Тернопілля» за участю сотень гостей, дипломатів, керівників держави, де теж презентував свої роботи про визначних особистостей нашого краю.
А ще пригадую розписи каплички на Горі Лисоня на Тернопільщині, де відкрито перший Меморіальний комплекс Українських січових стрільців, живописне панно у каплиці-пантеоні Героям Небесної Сотні у Зарваниці.
– Ти казав мені, що буквально кілька днів тому завершив ще один триптих, яких у Твоєму доробку немало. А кому цього разу він присвячений?
– Триптих присвячений творцям кінофільму «Тіні забутих предків», фільму, якому наступного року виповнюється 55 років з часу виходу на екрани.
фото36 (Copy)05 (Copy)
Продовження інтерв’ю із народним художником України Богданом Ткачиком читайте завтра на нашому сайті.
Фото автора